Той стояв так само непорушно, немовби замислившись, немовби ніякого супротивника перед ним і не було. Рибота знову, тепер уже чи то хизуючись, чи то намагаючись розворушити кметя, що так нахабно відкрито стояв перед ним, заходився вістрям клича писати у повітрі за лікоть від обличчя Озарича хитромудрі петлі, але марно – той неначе заснув.
Блискавичний крок гридня уперед і косий помах з прицілом у варязький шолом – Озарич у ту ж мить ступив півкроку назад і відхилив голову: клич просвистів у двох вершках від закритого шоломом обличчя, низом вернувся назад – назад повернувся і кметь. Рибота кілька разів повторив те ж саме, тепер уже без перерви, наступаючи, – усе повторилося: виходило так, неначе Озарич не стояв із гриднем на герці, а, нехай і задкуючи, грався з ним.
Злість піднімалася усередині Риботи. На нього дивилися сотні пар очей; його князь, воєвода, сотник, підлеглий йому десяток, городяни – усі чекали герцю, а герцю якраз і не було. Він знову кинувся уперед – хоча б витиснути цього незрозумілого кметя до краю кола і зганьбити того небажанням битися, але кметь тепер миттєво – ось був тут і вже немає – зробив крок убік, потім в протилежний, потім назад, знову убік: клич Риботи потрапляв у пустоту, хоча кожного разу йому здавалося, що удар ось-ось досягне цілі.
Гридень відчув, що дихання його почало збиватися, а на спині виступив піт. Клятий туземець! Тепер уже і зовсім злий, Рибота зупинився, аби перепочити, різко видихнув із себе повітря, виставив клич уперед, поглянув на його гостре вістря і тут йому в голову прийшла майже божевільна думка: вдарити кличем, як списом. Руським мечем ніхто не коле супротивника, вістря його заокруглене, таким мечем лише рубають, тому ця задумка гридня була б повною несподіванкою для кметя. Вістря риботиного клича було націлене прямо в груди Озарича, хіба що аршин розділяв їх.
Рибота стрибнув не вагаючись, м'яко, але швидко та несподівано і вістря ковуйського клича полетіло прямо в ціль – він уже бачив у своїй уяві, як цей удар повалить ворога, вже не суперника – ворога, на землю. І дійсно, такого ніхто із тих, хто спостерігав за двобоєм, не очікував.
Та ледь ліва нога Риботи відштовхнулася від землі, Озарич зробив півоберта вліво і півкроку правою ногою вперед, переніс на неї вагу свого тіла, у ту ж мить вістря клича провалилося в пустоту за спиною Сивера, а права нога Риботи опустилася на землю поряд із його ногою. Сивер коротко, проте різко штовхнув Риботу в праве рамено і гридень, навіть не зрозумівши, куди подівся суперник і не дібравши з якої саме причини, – але полетів сторчака, перечепився нога об ногу, випустив із рук клича і гримнувся в пилюку.
Городяни ревонули так, що з дерев піднялася ціла зграя граків, хтось сміявся, хтось волав несамовито; Людмил сплюнув зі злості, Володимир махнув рукою: чого-чого, а такого не очікував ніхто.
Путята коротким помахом руки тут же відправив у коло наступного гридня.
Тим часом зганьблений Рибота підхопив із землі клича, скочив на рівні, поправив перехняблений шолом і з ревом кинувся на Озарича. Та той, тримаючи топори все так само ж опущеними, метнувся убік і Рибота мало не налетів на нового учасника герцю, котрий ще тільки примірявся до бою.
Все почало повторюватися з тією лише різницею, що гриднів тепер було двоє і якось так виходило, що вони більше заважали один одному, аніж нападали на Озарича. Путята випустив третього. Троє княжих ратичів спробували взяти туземця в кільце; злий, як чорт Рибота вже не думаючи ні про що, окрім помсти за приниження, рубонув по-справжньому і якби поцілив, то Сиверу від такого удару було б непереливки, проте той в останню мить присів до самої землі, крутонувся на носку лівої ноги і, одночасно випроставши праву, немов косою підсік нею іншого гридня, підводячись, прослизнув у Риботи під рукою і опинився вже за його спиною.
Але тут на нього налетів посланий Путятою четвертий суперник, повернувши меча плазом, він вдарив прямим ударом зверху, аби приголомшити туземного нахабу, проте назустріч мечеві вилетіла брадва – хрясь! – той зламався і в руці дружинника залишилось лише руків'я, а короткий удар ногою в пах застукав нападника зненацька і змусив зігнутися у три погибелі. Миттєвий розворот Озарича назустріч трьом іншим – і брадва, зіткнувшись уже із кличем Риботи, викресала з нього сніп іскор, залишивши глибоку пощербину на лезі; помах чекана – і сильний удар його високого обушка по щиту другого гридня луною відбився на узліссі; третій не ризикнув потрапити під удар страшної брадви і сам відскочив убік, відкривши для Озарича шлях, аби той знову вислизнув із пастки.
Якщо Володимир падіння Риботи сприйняв з досадою, то тепер, піддавшись загальному захвату від герцю, спіймав раптом себе на думці, що всупереч власній волі переживає за кметя, а не за своїх дружинників. Він і сам часто ставав у Києві до герцю зі своїми дружинниками, добре рубався на мечах, добре знався на зброї, а тому і розумів як непросто для цього туземця навіть рівновагу втримувати під час удару, коли маєш в руках топори, різні за вагою та довжиною топорища. Через це він вже оцінив майстерність незнайомця і вже бачив його біля себе, навіть незалежно від того, як закінчиться цей бій.
Зате Озаричу було не до роздумів про свою подальшу долю. Топори – не та зброя, з якою захищаються. Удар меча зручно відбити іншим мечем; від такого удару можна захиститися щитом. Хоча в Озарича топорище чекана і було знизу, зі сторони леза, прикрите пружком з укладу, аби, потрапивши раптом під удар меча воно не було перерубане у разі чого, та все ж для топора головна робота – це напад, а не захист від меча, тим більше, коли у тебе одразу два топори: тоді твій єдиний захист полягає у твоєму безперервному нападі.
Коли на нього нападали три гридні, він в першу мить іще міг похизуватися своєю спритністю та витримкою, але далі вже, все одно, рано чи пізно, у герць мали вступити топори. Коли ж наскочив четвертий – отоді і почалася робота для топорів: витязь кружляв як вихор, сірі блискавки його топорів носилися у повітрі, окреслюючи смертельно небезпечне для гриднів і рятівне для нього самого коло. Його рятував високий зріст, а відтак і розмах рук, що був на добру четверть більшим, ніж у найвищого дружинника та ще довге, більш, як півтора аршина, топорище чекана – дістати Сивера ковуйським кличем завдовжки в аршин чи аршин з вершком, не потрапивши при цьому під удар чекана, дружинникам ніяк не вдавалося. Тільки так, знаходячись у своєму рятівному колі, він і міг протриматися якийсь час і показати свою звитягу та майстерність.
Найважчим випробуванням для Озарича, що тим часом оборонявся вже проти п'яти гриднів, була необхідність безперервно рухатися, але при цьому ще й чітко бачити, де хто із суперників знаходиться, що збирається робити і навіть передбачати подальші їх дії, навіть коли вони знаходяться за твоєю спиною. Це далеко не кожному молодому воєві під силу, а коли тобі давно пішов п'ятий десяток, то й поготів.
Князеві герць був забавою; Озарич же ще й мусив пам'ятати про те, щоб не завдати, нехай і ненавмисно, смертельного удару комусь із цих молодих дружинників, що годилися йому в сини: пролити кров під час тризни – прогнівити самого Сварога, на весь рід накликати його немилість. Коли у коло вступив шостий, а трохи згодом і сьомий гридень, Сивер зрозумів, що довго йому проти них не втриматися – він просто однієї якоїсь миті не витримає страшної напруги, спіткнеться і впаде від утоми.
Четверо ратичів кидалися на нього одночасно з усих боків, решта, троє, мала в той час перепочинок, бо ж все одно, семеро лише заважали б один одному. Відступали четверо – нападали ті троє; зате немолодий Сивер мусив вертітися без упину, як веретено, малюючи в повітрі страхітливий візерунок свого захисту, що окреслював шестисажневе коло, в котре смертельно небезпечно було й потикатися. Пилюка, піднята вісьмома парами ніг, стовпом стояла у повітрі. Лункі удари чекана по щитах, страшні замахи брадвою, прийняти які на свій меч не відважувався жоден із суперників, стримували дружинників від сміливих, але необачних і смертельно небезпечних вчинків.
Проте гридні добре пам'ятали чий хліб вони їдять і кому служать: що скаже їм князь, коли семеро його дружинників, здавалося б, добре навчених сотниками і вуями, не можуть нічого зробити з одним кметем – і де він тільки взявся у цій сіверській глушині! Князь скаже: "Ану, пішли геть, дармоїди! Немає у мене на вас ніякої надії – ви ж неспроможні, виявляється, князя свого захистити". Лють на немолодого туземця з двома топорами наростала у їхніх душах щомиті і скоро мала застити будь-який здоровий глузд. Боронь, Боже, від першої крові – тоді вже ніхто не втримається.
І вони, виставивши щити, кинулися вперед усі разом: чийсь щит мав прийняти на себе удар топора, але тим самим же й перервати оце страшне сіре коло, що весь час миготіло перед їхніми очима. Тоді досить було б одного удару ззаду, аби приголомшити туземця і на тому покінчити з ганьбою. Щити мали б зімкнутися у коло; розмахнутися котромусь із гриднів мечем, не поранивши при цьому свого ж, було майже неможливо, тому Озарич і миті не чекав, а сам рвонувся уперед, назустріч, бо що йому ще залишалося робити?!
Він наблизився до щитів не по прямій – немов у танці пішов по колу і з повного розвороту не лезо – обух важкої брадви – обрушився на слабенький проти цього удару торкський щит: дружинника, що не чекав такого від Озарича, немов тріску викинуло із кола з потрощеним щитом і коли б чи не зламаною рукою. Коло гриднів ураз розімкнулося в цьому місці – сусідні дружинники розвернулися лицем до утвореної пробоїни, але чекан свиснув у повітрі і немов вітром зірвав з голови одного із них гостроверхого шолома, пом'явши його навершя та зламавши спицю із княжим ялівцем.
Озарич знову був поза колом. Ті, хто стояв на самому краю натовпу, весь час із ревом стежачи за цим побоїщем, відсахнулися якомога далі назад, гридні з виставленими вперед щитами знову дружно пішли на Озарича; знову той закрутився мов вихор, топори так і миготіли у повітрі, але обертаючись, Озарич у той же час і рухався назустріч суперникам: знову почало утворюватися коло, правда воно залишалося ще розірваним...