Вони з Бримо повернули назад, дійшли до криниці і тут нічний квас узяв своє – захотілося пити. Паоло, спершись шуйцею на низеньку цямрину, знову зачерпнув старим надщербнутим скраю липовим ковшем рідної, омріяної роками води і припав до неї.
І знову, солодка, як мамине молоко, вода криниці була у нього на вустах: він пив і напитися не міг, аж доки рідна водиця не змішалася у шлункові з квасом – враз зашуміло в голові і повело його кудись убік.
– Оце так, – аж засміявся Паоло, звертаючись до Бримо, – наквасився твій господар!..
Поставив ківш на зруб, постояв, очікуючи, доки світ навколо стане на звичне місце і рушив наліво, стежкою, що здавна простувала попід стіною, понад протокою аж до родових могил, роздивляючись навколо і дивуючись тим змінам, що сталися за час його такої тривалої відсутності.
... Ось тут пірнав він ще зовсім-зовсім малим, але де ж та похила стара верба? Упала, певно, та й поплила колись з прибутною водою аж до Руського моря; чи ж не його шукаючи?
... А десь отут він, дихаючи через очеретину, ховався під водою від друзів своїх; теж не пізнати берега – геть чисто змінився, замість старих верб, що попадали з підмитої кручі, поріс кущами верболозу. Лише по стіні, що у цьому місці колись починала, повертаючи на південь, відходити далі від берега, а тепер, поставлена зі свіжих колод, прямувала понад кручею далі, тільки й можна було зрозуміти, що відбувалося те саме тут.
... А тут раніше, одразу за стіною городища, нива була, овес сіяли, нині ж – хижі стоять, і не одна, не десять, можливо – й ціла сотня; далі, на полудень, понад Ятрицею дими здіймаються і хоча й рано ще, а вже де гепають, де лунко видзвонюють ковальські молоти та молотки.
Ти ба, город... Як усе змінилося тут – одне знайоме до щему, інше – нове, невідоме, а сплелося усе до купи, зрослося – начебто повік так було. Де люд той набрався і що його привабило тут – хіба ж спитаєш у кого?
Паоло навіть незчувся, як, пройшовши від останньої хижі мимо житнього поля ледь не версту, дійшов Гульбища, місцини, на котрій справляли тризну по померлих родовичах, святкували Колодія[98] і Родуницю[99]: за нею починався довгий ряд могил. Як не був ти вдома стільки літ, то повернувшись до свого порога, куди підеш перш за все? Ноги самі привели, бач куди, – до рідних могил. І не важить зараз нічого, що віру ти змінив, а віра та нова на батьківську зверхньо дивиться. Щось прокинулось у душі тут ось, перед могилами, виросло в ній щось міцне, тверде, нездоланне, мов дерево: корінням міцно за минуле тримається, за Нав'є – стоїть на ньому; стовбур – то ти сам, життя твоє тут і тепер, у Яві; віття ж на тому дереві вгору, до неба лине, до Прави, до покону пращурів, і розумієш ти, що не викорчувати те дерево пам'яті ніколи, навіть якби й захотів: все одно, що самого себе живота[100] позбавити.
Ця ось, четверта одесну, за котрою (він, виявляється, не забув), стоїть ота викривлена сосна – з двома стовбурами, що спочатку розійшлися, а потім, сплівшись знову, зрослися докупи: це діда його, Рождена, поряд з нею – отця, Жадана, і ще одна за нею, низенька, зовсім маленька – Борині, а ці дві чиї ж? Одна з них, певно, Бусела, найстаршого брата – діди розповідали ж, що помер, застудившись на ловах... Виявляється, шанували його родовичі, дарма, що не став старійшиною, дарма, що й отця старійшинства позбавили, а все одно – був Бусел із стовбура роду, не з якоїсь там бічної гілки, за те і шана йому, як старійшині – у високій могилі бути схороненим.
Паоло, залишивши внизу Бримо, піднявся на могилу Жадана і сів на її вершині, біля посірілого дубового стовпа, на стесаній стороні якого старий волхв Божеслав наніс колись рєзи та риси – священні знаки, котрі утаємниченій людині мали б сказати, хто саме тут похований.
Погладив рукою потріскане від негоди дерево, зітхнув тяжко, мовив про себе: "Ось я й повернувся додому, отче, матінко... Пробачте, що не вберіг сестер і не знаю, чи живі вони тепер, що з ними, та в якій вони стороні. Повернувся я сам-один, думав, стріну тут живих ще братів своїх – коли ж, нема їх нікого, лише Десеня, котрої ви вже й зачекалися, та кажуть, небіж, найменший Воропаїв син, ще лишилися... Як же мені оце тепер одному тут, скажіть хоч ви?..".
Мовчала могила, мовчав стовп на ній і не було відповіді нізвідки.
Виходить так, що мусить нині сам собі раду давати; доки добирався до рідних могил, був у звичній для себе дорозі, бо більшу частину свого життя саме так і провів – у дорозі, вдень на коні, уночі під зорями: на сирій землі за ясної погоди, під возом чи в наметі – у дощ. Їв те, що сам добував, сам і готував на вогнищі, вважаючи, що так воно і має бути, а як же тепер? Десеня до житла не запросила: де наступну ніч провести – за городською стіною, на повсті, із сідлом під головою?
Житло він собі поставить. І кліть, і стайню. Але ж хіба того вистачить? А оте начиння, без якого і житло – не житло? А збіжжя: жито, овес, просо? Тут усе добувається власними руками, мало і дуже рідко що купують; він же звик навпаки, все купувати... Виявляється, тут, вдома, зовсім інше життя, не те, до котрого він призвичаївся на чужині; тепер доведеться на старості літ починати усе заново, і де? Там, де, здавалося, влаштується все так просто, що простіше і бути не може.
Геть піти звідси, знову світ за очі? Замислився і зрозумів: ні, вже нікуди – від рідних могил, від роду свого коропського, що зустрів так неочікувано тепло... А питання самому собі все одно залишилися, а відповіді все одно не було...
Паоло довго сидів на могилі, думки блукали впітьмах, натикаючися на стіни без відповідей; нарешті, пересиливши себе, він звівся на ноги і з важким серцем рушив униз.
Пішов поза могилами углиб лісу, аж доки не дістався берега Ужеті. Неширока, сажнів у вісім-десять, річечка повільно несла свої води з півдня на північ крізь сосновий бір на луг, до Десни. Місцями на ній майже не було течії і там вода, окрім середини, де залишався ще стрижень, була вкрита зеленим лататтям, серед якого квітли білі, як сніг лілеї. У вікнах між лататтям відбивалися то темно-зелені верхівки сосен, то синє вранішнє небо; по його лапатому листю шмигали чорні болотяні курочки, пара крякв вивела на чисту воду виводок своєї дрібної малечі, у чистій воді на тлі світлого піщаного дна, мов сіра тінь, поволі пропливали риб'ячі косяки – яким звичним було для нього все це колись! Звичним, неспішним, розміреним – і майже забутим, а тепер ось знову віднайденим – невже назавжди?
Паоло пішов уздовж берега вниз по течії. Бримо ішов поряд тихо, начебто і уваги не звертаючи на все живе, що траплялося їм на дорозі. Аж коли це пес раптом зупинився, коротка чорна шерсть на загривку стала дибки, а ніс піднявся угору – він щось почув. За звичкою Паоло теж завмер, мов укопаний. Він поки що нічого не бачив, але порив вранішнього вітерцю, певно, приніс чийсь запах, бо Бримо був не тим собакою, щоб просто так зупинятися.
Відійшовши трохи від берега та скрадаючись за соснами, Паоло почав обережно просуватися вперед, аж доки не побачив сажнів за тридцять перед собою на мілководді річкового плесу лося, що пасся у воді. Той стояв по плечі в річці, майже на межі латаття, і опускаючи морду у воду так, що на якийсь час зовсім зникав з поверхні, діставав з річкового дна коріння водоростей. Коли голова сохатого здіймалася нарешті над поверхнею, з його розлогих рогів, що нагадували широкі плескаті тарелі, виливалося по доброму гарнцю води, а частина її в тих тарелях так і лишалася озерцями...
Погладжуючи по загривку Бримо, аби той заспокоївся, Паоло довго милувався могутнім лосем і згадки, оті важкі згадки, що мучили його, не давали спокою останніми днями, знову риб'ячим косяком випливли з глибини пам'яті.
... Тоді у них було сутужно з харчем. Жадан два дні, як лежав з відбитими нутрощами; п'ятеро синів за його наказом весь короткий зимовий день проводили на підсіці: не буде підсіки – не буде куди кинути восени житнє зерно; їм і так виходило чи не дві зими жити на чужому хлібові, тому усі добре розуміли – підсіка під майбутню ниву має бути такою, щоб жита та проса, і не тільки їх, а й ячменю і вівса вистачило і на прокорм, і на насіння. Рід недавно відпостував, але і тепер все одно перебивалися кашами та сушеними грибами, часом – рибою, котру ловили на Ужеті з-під льоду вершами: а ними хіба наловиш достатньо для двох десятків людей? Та й дерев не дуже насічеш, коли сидітимеш на одній рибі з кашею.
І тут якось Бориня, що був на три зими старшим від Сивера і незадовго до того розбурханого віча став уношем, підбив його піти тихцем від старших на лови. Він розповів пошепки, що бачив неподалік підсіки лосячі сліди.
– Я візьму Волотового лука (Волот був їхній другий по старшинству брат), бо він куди тугіший від мого, ми підемо рано-вранці і вполюємо лося ще до того, як брати прийдуть на підсіку.
– Рід буде з м'ясом, – Бориня проказав це з такою упевненістю, що Сивер одразу ж пройнявся його замислом. – Отець нас похвалить, от побачиш.
Наступного ранку, ще затемна, вони так і зробили: нишком винесли з хижі Волота лук з трьома мисливськими стрілами і взявши топори, подалися начебто на підсіку. Уночі випало вершків зо два снігу, мороз пом'як, полуденний несильний вітер тихо шумів у верхівках сосен. Вони дійшли до підсіки і повернули на схід. Тут Бориня зупинився і хоча й з великим зусиллям, та все ж спромігся супряжити братового лука. Він спробував натягнути його як для пострілу, аби призвичаїтися, та не тут то було: надто вже тугим виявився Волотів лук – усе одно, що свою власну вагу однією рукою потрібно було підняти. Лише з третього разу приноровився Бориня до лука і все-таки підкорив його своїй волі та силі.
– Потрібно Лісовику пожертву скласти перед ловами – поважно проказав він після цього.
Лісовик – дух Лісу, його володар: зеленоокий, рудий, волохатий, мало хто з людей бачив його, зате чули всі. То він свище, то регоче, то мукає немов корова, або ірже наче кінь – глузує, насміхається над людьми і може в таку глушину завести, з якої довіку не вийдеш.