Що могло трапитися за цей час, я не знав, але мені, як ніколи, хотілось уваги з її боку. Я пропускав мимо вух слова старого, намагався зустрітися поглядом з Оксаною, але даремно.
Нарешті старий зрозумів, що з мене поганий слухач, і сказав:
— Добре, ви тут поговоріть між собою, а я піду запишу дещо в свій щоденник, аби хоч щось залишилося після моєї смерті.
Ці слова неприємно вразили мене, і я неадекватно зреагував:
— Але ж ви відкрили формулу припинення старіння! Яка тут може бути смерть?
Мабуть, я щось не так сказав або чогось не второпав, але старий наставив на мене око, яке змінювало кольори, — і сталевий блиск проникнув мені в саме серце. Відчуття тривоги, чогось фатального, незворотнього умить охопило мене. Старий нічого не відповів мені. А я й не хотів почути відповідь, прагнув якось владнати цю делікатну справу, те, що потрапив у незручну ситуацію, але не знав, яким чином це можна зробити. Старий вийшов із кімнати — і вмить стало легше й спокійніше на душі. Здається, навіть Оксана пожвавішала й декілька разів зиркнула на мене, хоча й продовжувала мовчати, а від її попередніх веселощів не залишилося й сліду.
— Я щось не так сказав? — запитав я ніби сам у себе, хоча Оксана прекрасно розуміла, що це запитання насамперед адресоване їй.
— Дідо не любить, коли ставлять знак рівності між процесом припинення старіння й смертю, — просто пояснила Оксана, дивлячись мені прямо в очі й не відводячи погляду. Стільки в її очах було притягувальної сили, що мені хотілося розчинитися в них. — Адже припинення старіння і смерть — це різні речі. Можна вмерти, не будучи старим. І, навпаки, не всі старі живуть однаково, хоча в їхніх організмах відбуваються, здавалось би, ті ж самі процеси. Дідо ще не відкрив остаточної формули і знає, що за його життя це йому не вдасться. Це зроблять інші, — особливо виразно сказала вона, але мені видалося, що вона обірвала фразу і чогось важливого я не почув.
Оксана сиділа навпроти мене — якраз на тому місці, де щойно сидів її дід. Її руки, що притягували мене, були на карті міста, і мені хотілося взяти їх у свої, говорити Оксані милі й гарні слова, відкрити їй свою душу. Але... Я стримався, хоча розумів, що Оксана, можливо, відчуває те ж саме і хоче саме таких дій з мого боку.
— А що за нісенітницю говорив твій дід, ніби ти народилася в труні? — нарешті запитав я, аби підтримувати грайливий вогник спілкування з дівчиною, до якої я вже був небайдужий, не помітивши навіть, що перейшов на "ти".
— Це зовсім не нісенітниця, — серйозно мовила Оксана, але тепер її очі були опущені додолу. — Моя мама була вагітна мною й померла від якоїсь хвороби, невідомої лікарям. Це вже сталося тоді, коли дідові з'явилося дивне світло і він почав пошуки самого себе у цьому світі. Йому прийшло видіння, що в лоні його мертвої доньки залишився живий плід, тобто я.
Оксана глянула на мене, і я побачив, що в її очах бринять сльози.
— Дідо нікого не слухався, хоча всі родичі вважали його за такого, що зійшов з розуму. В останню ніч перед похороном він запросив знайомого гінеколога, той за шалені гроші видобув мене з лона мами. Так на світ з'явилась я.
Оксана мовчала. Мовчав і я, вражений такою дивною розповіддю. Якби про це мені розповів хтось інший, я б, звичайно, не повірив жодному слову. Але Оксані я вірив — як вірив її дідові.
— А чому вибір твого діда впав на мене? — задав я ще одне питання, яке мучило мене.
Оксана посміхнулась, і я зрозумів, що попередній настрій, який панував її почуттями, повертається до неї:
— Все дуже просто, — сказала вона. — Дідо мій, крім усього іншого, займається й астрологією. Десь він вирахував, що власне ти, — при цьому невинному "ти" вона зашарілася, але не зупинилась, а продовжувала, все більше ніяковіюючи, — станеш тією людиною, яка врятує наше місто від загибелі. До речі, він пророкує, що я вийду за тебе заміж, бо ти найбільше підходиш мені за гороскопом, і в нас народяться два сини, молодший з яких винайде формулу життя, яка не під силу дідові.
Оксана геть зовсім зніяковіла, обличчя її було червоним, а очі не могли хоч на хвильку відірватися від столу. Мені не залишалося нічого іншого, як взяти її руки в свої, міцно стиснувши. Я не заперечував одружитися на Оксані хоч сьогодні. А якщо вона подарує мені двох хлопчиків — це буде вершиною щастя!
8
Коли прийшов старий, ми з Оксаною все ще трималися за руки і дивилися в очі один одному. Ми не збентежилися від приходу діда моєї обраниці, і ні в мене, ні в дівчини, не було й натяку на жодний порух, аби сховати руки, щоб старий нічого не побачив.
Ми не соромилися свого щастя і хотіли, щоб якомога більше людей у світі взнали про це. Старий теж не виявив жодних ознак якогось нервування і дратування, лише м'яко сказав:
— Оксано, накривай на стіл, ми вже зголодніли.
У нас ще вистачило хоробрості не відразу виконати команду старого, і поки той вовтузився у кімнаті, ми насолоджувалися несподіваною радістю. Нарешті Оксана посміхнулась і м'яко визволила свої руки. Спеціально запрошувати мене до обіду вже не треба було, я вважався членом сім'ї.
Ми їли мовчки. Старий розумів наш стан. Він не хотів порушувати ідилію навіть такими важливими розмовами як загибель міста. Вже наприкінці обіду він по-батьківськи сказав Оксані:
— Ти би повела Ігора в шахту й показала йому безпечне місце.
Я не відразу зрозумів суть слів старого, бо був захоплений Оксаною, смачним обідом, який вона приготувала. Отямився я вже тоді, коли ми йшли до шахти вулицями міста, взявшись з Оксаною за руки. За нами біг Бровко, і в його очах навіть не було натяку на якесь неприязне ставлення до мене.
— Дідо вирахував, що у місті є лише одне місце радіусом в триста метрів, яке за будь-яких катаклізмів не провалиться під землю, — казала Оксана, і я насолоджувався її ангельським голосочком, не вслухаючись до суті сказаного. — Він заспокоює мене, що зможемо врятуватись, коли напередодні часу ікс потрапимо у це місце. Ми вже залишили певний запас продуктів, що не псуються, і води. Це в шахті, на глибині десять метрів.
Події сьогоднішнього дня я сприймав, як дитина сприймає казку. І, як дитина, вірив у все, що мені казали старий і Оксана. А ще я вірив у те, що моє щастя можливе — і цим щастям була Оксана.
Знайомий Оксани — шахтар Петро з хвацькими козацькими вусами спустив нас у шахту. Блимали вогні, війнуло могильним холодом, я обійняв Оксану за плечі, і вона притулилася до мене. Бровко мужньо витримував опускання в шахту, не скавучав, і я зробив висновок, що він тут був уже не раз.
Петро обіцяв нас забрати хвилин через десять і піднявся догори.
Очі звикали до темряви, аж поки Оксана не увімкнула ліхтарик. Вона взяла мене за руку, і ми пішли звичним для неї шляхом. Бровко плентався позаду. Мені видалося, що ми йшли доволі довго, і я вже переживав, що Петро, спустившись униз, не діждеться нас, і нам доведеться мерзнути у підземеллі.
Аж ось ми дійшли до потрібного місця, і я побачив заглиблення у стіні. Там стояли лава, ящики й мішки, бочка з водою, ще якісь речі, яких я не розгледів, бо Оксанин ліхтарик лише пройшовся по них.
— Якщо щось станеться з містом, ти зможеш розшукати мене й діда ось тут, — цілком серйозно сказала Оксана.
Я не мав наміру драматизувати ситуацію, але щоб не образити дівчину, пригорнув її до себе, сховавши посмішку. Бровко глянув на мене і ледь помітно похилитав хвостом.
Коли ми дійшли до того місця, звідки розпочинали свій шлях, якраз над'їхав Петро і забрав нас нагору. Сонце вдарило в очі, ніби заперечуючи саму можливість загибелі міста.
Ми ще довго гуляли з Оксаною, говорили про все, тільки не про те, що турбувало її діда та й саму Оксану, а тепер уже й мене. Бровко нас покинув, остаточно переконавшись, що я не зроблю Оксані нічого лихого, і я навіть не помітив, коли це сталося.
Вже була добра ніч, коли я провів Оксану додому й поцілував на прощання. Моя половинка повністю розчинилась у мені, а я в ній, і наш поцілунок тривав вічність.
Коли людина щаслива, вона забуває, що близькі люди турбуються про неї. Я зовсім забув про бабцю, яка, звичайно, не спала і чекала на свого гультяя-внука. Тільки-но вона почала читати мені мораль, я обійняв її й поцілував, сповістивши, що закохався й, очевидно, буду одружуватись. А коли вона дізналася, що моєю обраницею стала Оксана, внучка діда, якого вона недолюблювала, то цього було достатньо, аби бабці, принаймні до ранку, відібрало мову.
Я заснув доволі швидко і бачив кольорові сни.
9
Зранку, навіть не поснідавши й не випивши бабусиного запашного чаю з трав, що, як вона стверджувала, лікував від усіх хвороб, я побіг до міського "білого дому", аби зустрітися з мером і викласти йому все, що я знаю про ймовірну загибель міста.
Секретарка не змушувала мене довго чекати, бо як тільки міський голова взнав, що я чекаю у приймальні, сам вийшов до мене, розігнавши якусь не дуже важливу, очевидно, нараду. Я не сподівався такої підкресленої уваги до своєї скромної персони, але цей фактор треба було використати — і я відразу пішов в атаку, розповівши міському голові буквально все, що зачерпнув від старого і Оксани. Я був наївним та ще й до того ж засліпленим любов'ю до дівчини, аби відразу второпати, що моя розмова не цікавить мого однолітка, який вже встиг добратися до вершини влади, але не зміг осмислити відповідальність, покладену на нього. Вже пізніше, проаналізувавши свою гарячу розповідь про можливу загибель міста, я згадав пісний вираз обличчя голови, його вимушені ввічливість і стриманість, його неприховане бажання викинути мене геть за двері, аби я не забирав його часу, розповідаючи всілякі нісенітниці.
І лише коли я інтуїтивно став сипати іменами доволі відомих в Україні людей, з якими був знайомий особисто, міський голова ожив і декілька разів перепитав, чи справді я знайомий з тим-то і тим-то, чи не переросло наше знайомство в інші, більш тісні контакти. Отримавши від мене, наївного та закоханого, вичерпну інформацію, міський голова розпочав розлогу розповідь про будівництво нової лікарні та школи, мікрорайону та бані, центру культурного життя та водогону, під що, зрозуміло, потрібні чималі кошти. Я не розумів, при чім тут широкомасштабне будівництво, якщо через місяць-другий місто може зникнути з лиця землі.