Й просто, непереможньо:
Сюди два. Так, сюди. Бистро — долоні сплести, так.
Рівно — під плечі,
тут і там. Третій в ногах, під коліна, так.
На бік, Сірий, — дорогу ! Вперед, — келія Нр...
Подвіря в сонці. Сонце. Рікою в груди — сонце. Сьогодня? І вчора і завтра — рікою в серце сонце.
— Разом, вязні, в крок...
— — лівою — враз —
— Ти, з права, старенький, важко?
— Нічого, прости, — це раз, це тільки раз, — нічого — —
— Важче: землиста шапка на волоссі, на білому — от, це важче! —
— І ти, з ліва, не хмурся! Зламані губи — не хмур, — це пройде, молодий, — це пройде, бач: сонце — —
— Враз, вязні, враз —
— Хто в дверях, дорогу ! — Брязкіт кайданок — ти, Грім?!
— Дорогу, Грім, — хмарне обличчя, вітряна грива! Ах, Грім, кріслатий дуб, вітряна грива, бачиш: роджу!
Й тут Грім як грім:
— На бік, Сірі, дорогу!
Марія йде, Міра — політична, — на бік, же!
— Так, Грім, роджу — —
— На ліво! Келія — — Нр. — — 1 — — —
—А-а-а-а-
Шум — — солодкий дальній шум — — молошні дальні ріки — солодке божевілля — — —
Завтра: день, південь, сонце. Гаряча крата на землі.
І Марія як день, тучами збитий день, що пройшли. Надчахнута берізка, замокле віття важко вниз. У теплих колійках срібло і в горі синьо-гарячо.
На право, на койці — циганка Зажі. Груди китягами пусто з сорочки, а зуби гострі сікачі.
Це вчора:
— За руку міцно: поможи!
— Так-так, поможу. Не бійся, кричи, багато кричи, не бійся!
— Тіла руками не рви, молоде тіло, кохане, не треба. Дай, дочко, руку — —
— Дай, дочко, руку — — Спокійно, як під наметом: дай — —
— Ще трохи, ще, — от — — Ай!
А! А!
(— — — хлюп, — мягкий шовковий хлюпіт теплий літній дощ в канавку ніжки хлюп між пальці бульки хлюпу хлюп — — Ech kym zi mamy ech кут bałd zi — — —).
А!
Є.
— Тихо, — от — є.
Нагнулась: цок ! Зубами гостро: цок. Як вишню, як спілу вишню з вітки, — циганка — мати — подруга — сестра.
Як вишню з вітки:
— На, — твоє.
Марія лежить як день, тучами збитий день, що пройшли. В ногах на койці повія, недавня повія, — ще очі — фіялковий сум.
Це вчора:
стоїть посеред келії, очі жерельця, жерельчаний жах — на Марію.
Пальці карлючками в груди а в жменях стягнутий шаль. Довкола — плечі в шаль, мягкий, квітчастий, недавній— — Зажі:
— Тихо. От — є!
Як стиглу вишню:
— На, — твоє.
Тут Марія — ледве — губами:
— Десь — пелюшки — маю — келія — тринадцять — — Далеко тринадцята келія.
А повія лякно до койки:
— Зажі, — шаль, — можна шаль? — новий ще, — недавній —
Це повія — фіялковий сум.
"Маєш доньку, Даньку".
Клаптик паперу. Бліді пальці, безсилі, прозорі проміння.
Непослушні, криві карлючки:
ЛІ
МАТИ —
БАТЬКО.
ЛІ
Субєктивно це так:
Лі:
Я все всюди вшир углиб увись Я шум блиск рух ріка вперед.
Я світ тьма рух вперед.
У світі:
Вшир углиб увись жах біль жага злість і солод
солод без кінця.
В тьмі:
Вшир углиб увесь Я спокій тиша шум великий шум і солод солод без кінця.
Світ тьма світ тьма і рух вперед.
Я все всюди
Я все.
Обєктивно це так:
Лі:
маленький, срібний крик, світлистий крик на сірі стіни.
Ссе — спить — ссе — спить.
Лі — золотистий пушок.
Лі — неміч крихітна.
Навіть не Лі ще.
Ну — от.
Минає місяць. Марія має побачення.
— Не скажете, хто кличе, пане Сірий, не скажете хто? — Ну, нічого. Відомо це він.
Марія вгортає Лі в голубе і йде повз старинну стіну. За стіною старовинні каштани, верхівям у золоті. Скапують спілі каштани. Золотий їжачок — на землю, стук!, — і з білого нутра вохке волове око.
Волове око, — глибока, спокійна тоска, — і в ній лоскітно притаєне:
— Відомо, — це він.
Це Данько.
І слідчий тут, — ледяні каплі зіниць, — і це байдуже. При вікні просто — Данько.
Марія паленіє до брів і йде просто до його. На грудях у неї Лі — голубий сповиток, а в віях пучками світло.
Вона надходить так, щільно, — між їми тільки Лі.
Тоді бачить:
У Данька ніби звичайне, сторожко склеплене обличчя. Проте його зіниці як туго стягнуті стальки, вони збігаються й ростуть, збігаються й знову ростуть і це як приспішений віддих очей.
Марія це бачить, вона паленіє густо до кіс, її захлюпує хвилею гаряча теплінь — теплінь. Вона стоїть у ній з замкнутими повіками.
Потім це відходить і при серці стає великий, простий спокій.
Марія підносить трохи дитину й говорить.
— Подивись.
Данько згинається до Лі й вона опускає за ним очі.
Данько згинається вниз.
Для Лі це так:
Ясно бистрий струмінь. Блески тіни тони блески тіни шум — І враз — у струмінь — темне! Велике смагле темне! Жах! Велике смагле в глиб, глибше більше ай ! біль! — тверде колюче біль жах! геть! геть! великий смаглий жах тверде колюче біль Я —— геть! І враз — дай! ясні струйки тут — там теплі ясні струйки о! о! темне темне колюче Я дві теплі струйки дай!!! —
Це батько.
А це мама. Найперше Лі знає маму.
О! це так:
В ясному ясне це мама.
В ясному ясне солодке це мама.
О, дай! дай! ясне солодке
дай!!
Ще Лі знає день.
Тиша — сіро — спокійна ріка. І просто — там сіро голубе. В хрестах так і так — так і так— у хрестах сіроголубе. Довго тиша й сіро голубе. Потім — враз —бризґ — о! о! — сліпучий блеск бризґи буря — блеск у хрестах о! дай! Сліпуче Я в хрестах — дай!!
Так Лі знає день у кратах.
А це батько.
ЛІ
ХОЧУТЬ
УЗЯТИ. Вони входять у нішу вікна й сідають тут і Марія говорить упівголос:
— Як зву, Даньку? Різно. Так багато імен на світі, так багато для одної дитини!
— Найбільше кличу Лі, Лі, й це так тільки, це тимчасом.
— Ми озорим, Даньку, ми зробим зорини там, як вийду на волі.
Вона повертає обличчя до вікна й дивиться на далекі верхівя.
— Якось так чудно, Даньку, — дитина й тюрма.
— Тож я думаю, Мірусе, я знаю. Я візьму її туди, на волю.
Марія блідне нагло.
— Ні, ні, ні, Даньку!
— Не сьогодня, Міро, — завтра, позавтрі, за тиждень —
— Ні, Даньку, ні!
— Я знайшов добре місце, здорове, з кормом —
— Ні.
Вони дивляться на себе хвилю непорушно й Данько підносить коротко плечі:
— Подумай, Мірусе, — тут тисяча небезпек для дитини —
— Тисяча небезпек і одна мати, тисяча й одна мати.
— Треба, щоб чисто —
— Я купаю, Даньку. Зубами вириваю купіль і купаю, скільки слід.
— Вохко —
— Це перша келія, в неї два вікна, — на подвіря і в сторону городу — — Тримаю її силою, не заберуть. Вікна відчиняю, в келії сухо, — досить сухо.
— Осінь, холод —
— Дні ще теплі, Даньку, осінь пізня, погідна. А в ночі закутую щільно, не сплю — Здрімнуся, — крізь сон усе чую, як дихає чую, — не бійся.
— Отож, —знесилишся, ослабнеш —
— Ти думаєш —
Міра бере його долоню й поводить по одній і другій груді.
— Бачиш, повні — — Й для кого, думаєш, не для неї? — Що з тим зроблю, як візьмеш?
Данько опускає руку й повертає очі до вікна. Говорить згодом, на силу:
— Сама кажеш — чудно: дитина й тюрма — —
— Це правда.
— Це правда!
Данько подається до неї й кидає враз жагуче:
— Я тобі скажу, Мірусе, яка це правда й ти слухай — — Це понад сили, Міро, це над мої сили — Я як голодний вовк кружляю день у день довкола, тут, — товчуся під стінами день і ніч, — як вовк, — щоб ти знала — —
Й оце згасає й Марія. Вона опускає рамена додолу й дивиться погасло на Лі, що лежить на колінах.
І так сидять вони проти себе, — знесилені змаганням, — спалені вогнем, що кружляє в крові, —
— знеможені, як безпанські човни, — два човни, що їх гонить кудись побідна, таємна струя.
Але Лі на колінах Марії — й остається при ній.
Данько відходить.
По хвилі встає й Марія. Її спиняє слідчий.
— Сядьте, пані Крайс — — Одним заходом, — декілька слів, — коли можна — —
Марія впадає нагально:
— Ні, ні, ні, пане суддя, — не тепер — —
Слідчий підносить долоню:
— Не турбуйтесь — — Я зумію пошанувати ваш настрій — після розмови — — Тимбільше — що йде про вашу дитину, — про те, — чи бути їй тут, — разом — з вами — —
Марія сідає.
Вона виймає грудь і подає дитині. Зітхає й підносить голову.
— Я слухаю.
Десятки ріжних тварин будяться зразу в душі.
Спереду чаїться до скоку тигриця скрита в листві.
За нею відмикає повіки жовта лисиця.
В глибині підводить голову змій, що присипляє очима — —
— Слухаю, пане суддя.
ЛІ
ХОЧУТЬ
УЗЯТИ
І от Лі візьмуть.
— Чи візьмуть?
Три довгі місяці минають.
Повні недоспаних ночей, жаху і турбот.
Повні відступів і нападів, тонких хитрощів і простих побід. Повні сліз і втіх, бурхливих утіх, що приходять крізь сльози й відчай, як шквал, що вбиває й виносить до сонця, що вбиває і родить — —
Три довгі віки — —
(— Вона вже сміється, Даньку, й така ненасить — ненасить, ледве вспіваю —)
Тоді надходить процес.
Так.
Для Лі це так:
Ясно, тепло, велико. Великий, рівний шум, рівне журчання слів. Пусти, головку пусти! О, там, високо, день,— день, день, — багато білих день, великих день без крат! Ясно, тепло, велико. Довкола чужі, повно довкола чужих, лице на лиці, велике, менше, маленьке — — І там — великий, чорний, чужий. О, бачить! ясно бачить, — ай, пусти, ручки пусти, о, дай !, ясно — бачить, дай! —
Це Андрій.
Лі виводить ручки й бє ними повітря й ловить Андріїв образ, що втікає з-під рук.
Андрія викликають.
Тоді Марії видно:
лагідні луки чола, глибокі, тінисті орбіти, й гостра грянка помягчена дужкою губ.
Андрій говорить.
Марія чує:
високо вгорі шумить рівно смерека, а в корінні срібний потік.
Срібний потік.
Це Лі.
І от — тиша.
В тишу сипко — збоку:
— — — вилучити дитину.
— — можна просити
вилучити дитину
(— Маріє!)
з процесу — —
Марія здрігається і повертає на голос обличчя.
На лаві присяглих стоїть закруглена спина й дивиться просто на неї.
Марія блідне враз і серце в неї падає — падає без кінця —
— Це — Лі ?
Поруч із круглою спиною стає високе риштування в чорнім. Воно гуде коротко:
— Прилучаюсь до просьби.
І вслід за ним — внизу, — стара, обвисла щока з зівялим підборіддям:
— І я теж прилучаюся, панове, я теж.
— Tak czy owak,
mamy przecież serce.
В Марії серце
падає — падає вглиб. І от — воно спиняється враз і стоїть так у пустці нерухоме й саме.
Марія встає й говорить:
— Можна?
(Предсідник:
—Прошу.)
До спини:
— Це непорозуміння: вилучити. Дитина не є в процесі — Спина:
— Але знаходиться на лаві обжалованих.
На лаві — —
(Марія хватає віддих.)
— — на лаві? ні! — в матері на руках--
Спина підноситься коротко й опадає:
— Обстоюю внесення.
Важкі й повні трівоги очі Марії підходять до обличчя предсідника.
Мовчанка.
Згодом.
— Трибунал прихиляється до внесення панів присяжних.
І до Сірого:
Odnieść dziecko do celi.
Марія вдихає глибоко.
— Пане предсідник, — — це не — дасться — сповнити.
— Wykonać !
— Не дасться —
— Wykonać !
Уже Сірий подається в сторону Марії.
Так.
Тоді розгинається збоку довга постать Андрія й заступає дорогу.
— Остав.
Гостро скрикують при судейському столі.