Але в хату входив Данильцьо і забірав від Олекси віника.
— На що ви його заставляєте замітати, як він ще такий маленький? — казав він до матері і замітав сам.
Діти жили дружньо і ніколи не сварилися між собою. Смерть батька, який помер з білої горячки, зробила глибоке вражіння не тільки на Оксану, але й на дітей і вони інстинктивно охороняли той спокій, який прийшов до них після всіх голодних сварок та побоїв. Часами тільки розпочинав кричати маленький Олекса, який був "вилитим батьком", як казала Оксана, але він раптово затихав, коли тілько до нього приходив Данильцьо і починав з ним лагідну розмову.
Згодом маленький Олекса почав ходити до школи, а Данильцьо мусів сидіти в дома, бо треба було матері допомагати. І допомагав він не аби як. Навіть не треба було Оксані й молотника наймати, бо все те збіжя, що діставалося їм з їх півтора морґа поля, Данильцьо сам перемолочував і перемелював.
Дивлячись на Данильця, як він працює, Оксана цілком заспокоювалася й думала, що "як би так забрати від нього ті всі книжки, так нічого такого й не сталося б"... Але малий Данильцьо став чим далі, тим більше кохатися в книжках і добував їх, де тільки міг. Ходив він за ними до вчителів і де тільки міг, скрізь діставав їх цілими оберемками. Просиджував над ними весь свій вільний час і цілі ночі, а на ранок ставав до роботи з блідим лицем і великими синяками під очима.
— Покинув би ти, Данильцю, оті книжки! Ти з них хліба не будеш їсти... — скаже иноді Оксана, а в самої серце так і затремтить чогось.
— Алеж у нас, мамо, ще хліб є! — відповість на те Данило і знову йде за книжками, коли не до вчителя, то до попа.
Сусіди близькі бачили це все й нераз казали Оксані:
— Ви, Оксано, напевно думаєте панією стати?..
— Чогож то так? — питалася здивовано Оксана.
— Один синок до школи ходить, а другий в дома з книжками ледащіє...
— Чого він ледащіє? — починала вже сперечатися Оксана. — Аджеж він по вулиці не шляється і шкоди нікому не робить ніякої!...
— Егеж, по вулиці не шляється, але й пастухом не хоче бути... — казали їй на те "добрі" сусіди.
А Данильцьо й справді вже не захотів пасти череди, бо задумав сам господарювати, а це було не до сподоби тим, що обробляли "наспіл" їх землю.
Одного разу, після такої розмови з "добрими" сусідами Оксана прийшла до дому, розпалила в печі "як на хліб" і вкинула в огонь всі його книжки, навіть із батьківською скринькою. Робила це похапцем, боючись, щоб не надійшов Данильцьо, який у той час був у клуні. Мішала їх в огні коцюбою, щоб "швидче зітліли"... Колиж від книжок зосталася купка блискучого попілу, який з виду нагадував гадюче лушпиння, вона сіла на лаву і гірко заплакала...
Прийшов Данильцьо і стрівожено кинувся до неї:
— Чого плачете, мамусю?!
Ще гірше заридала і, тяжко хлипаючи, сказала:
— Книжки твої спалила, он що!...
Прожогом кинувся до печі, а там тільки попіл. Схопився і став таким, яким не був ніколи. Кулаки стиснув, випростався, а очі так і горять. Не сказав, а заревів:
— У-у-у... прокляті!...
Ніколи ще вона не бачила його таким, і ніколи ще не чула від нього таких слів, а через те й не зогляділася, як вхопила залізну коцюбу і вдарила його просто в зуби. Він тільки похитнувся, але не впав, а закривши рукою окрівавленого рота, помалу, гордо так, вийшов з хати і пішов кудись...
Розлючена Оксана заметушилась по хаті, не знаючи, що робити; їй було не то соромно, не то жаль, що вона його так ударила, але, разом з тим, була вражена його словами і сама до себе обурено говорила:
— Правду казали люде, шо це до добра не приведе!... От, так воно й є!... Не приведе!...
Метнулася до печі й стала розбивати попіл, щоб і сліду не лишилось ніякого... Довго розбивала і аж на порошок стерла його. Забрудилася, стомилася й ослабла. Вийшла в сіни, сіла на порозі і стала ждати Данильця. Ждала так до полудня, — не прийшов. Після полудня посилала малого Олексу шукати його, — не знайшов. Вечером злякалася вже і сама шукала, але дарма...
Тільки вже аж на другий день він сам прийшов до дому. Лагідний і тихий, підійшов до матері, поцілував її в руку і сказав:
— Вибачайте, мамо! Я не про вас, а про їх сказав так!...
Показав рукою на вікно і сумно всміхнувся. І коли всміхався, то Оксана побачила, що в нього нема одного зуба.
— Дитино моя! — заплакала вона. — Хібаж я винна?...
Малий Олекса, який у той час стояв коло порога дивлячись на матір з під лоба, понуро сказав:
— Мама завжди спершу роблять збитки, а потім плачуть... Добре вам було, як вас татко били?...
— Ой, дітки мої, дітки... — тільки й сказала Оксана.
Затихла...
І стало тихо в хаті. Тихо, аж сумно. І ця надзвичайна тиша трівожила серце Оксани до того, що вона не могла навіть спати в ночі. Трівожилася, що не знала, де був тоді Данильцьо, як пішов з дому і тільки вже від людей довідалася, що він ходив до Дніпра і цілу ніч блукав по берегах. Хтось з рибалок чув навіть, як він говорив сам до себе: — "Тільки й зостається, що світ білий... що світ білий!"...
Для когось иншого це нічого не означалоб, але для Оксани, яка стільки вже передумала про його чудну вдачу, цього було досить, щоб стратити сон... Відчувала й знала, що це безслідно не минеться, тим більше, що тепер Данильцьо став зовсім инший, чужий наче, якого вона навіть стала не то боятися, не то поважати. І це чудне почуття вже не кидало її ні на одну хвилину, навіть тоді, коли Данильцьо став тим Данилом, якого всі вважали за найщирійшу і найдобрійшу людину в селі. Вона відчула, що перервалася та ніжна нитка, яка досі так міцно звязувала почування матері з почуваннями сина. Тепер син став чужим для матері і вона це примічала з того, як він ходив до клуні читати ті книжки, які невідомо звідки діставав і як він сидів і думав щось про себе, з таким чудним лицем, як то було в нього тоді, коли вона співала — "Ой, гай мати!"...
Розуміла, що син став чужим для неї і що він колись подасться в світ слідом за своїми думками і з трівогою в серці чекала того часу...
3. НА ЛОНІ ПРИРОДИ.
Такому загадково непомірному розвиткові хлопчини сприяла сама Трипільська природа. Містечко стояло коло самого Дніпра, а навколо його розгорталися чудові краєвиди невеликих гір, порослих зеленими дубовими та липовими лісами і широкі поля з давніми могилами. В цих лісах були такі затишні закутки, куди, здавалося, ніхто й не заглядає ніколи і туди-то, часами, ходив малий Данило читати й марити на самоті. Забравшись в лісову гущавину і слухаючи врочистого гомону столітніх дубів, він забувався за те, що є звичайний собі селянський хлопчина і називається Данилом, а здавалося йому, що він невідомо звідки зявився сюди і що він зовсім не людина, тільки частина того самого шуму, який наповняв собою ці ліси... І тоді, коли йому здавалося так, його душа випростовувалася й робилася великою, з чого чудувався й сам Данило і, щоб перевірити себе, що це йому не сниться, — кусав себе за великий палець на лівій руці, на якусь хвилину приходив до себе, а там знову марив, аж до самого заходу сонця...
Часами, в свято, йдучи в цей ліс, Данило брав із собою свого меншого брата Олексу і тоді разом ходили на старі руїни якогось палацу, що стояв у лісі над самим Дніпром, і про якого трипільські люде говорили багато ріжних казок Казали, що наче6-то тут ще до Хмельницького жив якийсь великий магнат і що сюди в 1648 році зімою приїздили польські комісари з Варшави на мирові переговори з Хмельницьким. Потім, як ці переговори не привели до миру, то козаки зайняли Трипілля й спалили цей палац, разом з тим маґнатом. Хто був той маґнат, — невідомо. Казали тільки, що він був "з нашого роду і з нашої віри", тільки запродався... Після того, кажуть, майже що місяця, в самісеньке підповня, серед руїни блукала якась темна людська постать в магнатській кереї і гірко ридала чогось... Ця таємнича постать більше всього цікавила малого Данила і він раз у раз ходив туди, надіючись власними очима побачити її і переконатися в правдивости старої казки.
Блукаючи серед руїн старого палацу, Данило вилазив куди небудь у гору, в той час, як малий Олекса злякано притискався денебудь в низу і жалібно просив:
— Данильцю, пошукай там горобчиків!
Але Данило наче й не чув нічого. З вершини старої башти було видно безмежні поля за лісом і безконечну срібну бинду Дніпра, по якій рухалися якісь маленькі та чорненькі цяточки.
— Кораблі пливуть... — говорив замислено і зараз-же згадував про Байду Вишневецького, про Гамалію і про багато инше, вичитане ним з добутих книжок.
— Поїхати-б отак... — шептав зачаровано і не міг одірвати своїх очей від того широкого простору, що розгортався наоколо Трипілля.
— Данильцю, я боюся! — чувся в низу плаксивий голос Олекси. Данило насилу відривався своїми очами від краси неосяжної і злізав у низ.
Мати сердилася, як що вони довго не приходили і погрожувала не пустити їх на будучий ярмарок, чого діти найбільше боялися, бо цей ярмарок, який відбувався чотирі рази на рік, був єдиного трипільською радістю. Однаково сердилася вона не довго, бо й як було їй сердитися, коли не далі, як через годину, Данило вже справлявся коло хати: носив воду, рубав дрова, косив траву в саду і клав корові на ніч. Словом сказать, сам за трьох працював, дарма що всього 15 літ мав.
Оксана вже навіть знаходила час і спочити, а тоді й про красу своєї вбогої оселі стала дбати. Мазала хату в середині і з надвору, синькою вікна обводила, а над ліжком і коло стола дивних птахів та рослин ріжних намальовувала, щоб "веселійше було глянути"... Купила ще пару нових образів у хату, а старі повиносила в комору й повішала їх над скринею, де вже було й полотна трохи приробленого за останній час. Завела й квітничок невеличкий: посадила перед вікнами рожу, півонію, посіяла пумяків та чорнобривців і тільки ще одної красольки ле було, хоч усе збіралася завести.
Сусіди, бачучи, як вона живе з дітьми, навіть заздрили їй і казали, що вона відьма і чарівниця, але це її не дуже вражало, бо вона тішила себе надією, що через два-три роки оженить свого Данильця і тоді вже не буде ні в що втручатися і ні про що турбуватися. Про випадок з книжками вона вже встигла забутися й спокійна вдача Данила заспокоїла її настільки, що вже навіть перестала відчувати ту трівогу в серці, яку відчувала досі.
І тепер, під час ярмарку, йдучи з дітьми через містечко, вона сміливо дивилася кождому в вічі, бо була певна того, що її діти чесні на стільки, на скільки чесна вона сама і що вони ніколи, нігде й нікому не зроблять найменшої прикрости, — не то шкоди, — як то робили инші, господарські навіть діти.