Він якось ніяково поворухнувся на коні, і враз, наче блискавка, мигнула шабля. Вартовий вимахнув руками й випустив з рук рушницю.
—Бра... бра...—прохрипіла перетята надвоє горлянка вартового і він став падати додолу. Розчепірені пальці конвульсійно дряпали вогку землю, а в грудях щось шварготало, наче млинове колесо.
— Ні, це не брат! — старався заспокоїти себе сотник Гонибіда, але в його душі прокинулось давно страчене сумління й настирливо шептало йому про те, що сьогодні він став найбільшим злочинцем в світі, що сьогодні він став другом і братом Каїна...
Страшна й невідома сила тягла його до скривавленого трупа більшовицького вартового, але запалити сірнички він не одва— жився і боявся, щоб цим не загубити свого так добре наміченого плану наступу.
Нарешті махнув рукою і повернув коня. Ніяково повернули за ним свої коні й обидва його козаки. Адже ж вони добре чули отеє страшне—"бра... бра..."
Три тіні швидко посунулись від вітряка і подались в напрямі містечка.
276
Глибоке, темно-синє небо здригалося в зоряних огнях. Містечко мовчало і спало. Тільки десь далеко чулися низькі октави тамбовської гармонії і майже дитячий голос пісні:
Это будет последний и решительный бой!..
Тихі шепоти навшпиньки викрадалися з сонного містечка і зникали в полях. Під сотником заіржав кінь. Він садонув його під боки острогами і поїхав підтюпцем. Де-не-де в маленьких вікнах хаток блимало червоне світло і крізь шибки було видно чиїсь голови, схилені над столами. Серед містечка церква, а коло неї дві гармати напоготові. Далі базар з рундуками, а між ними розташовано безліч возів, під якими солодко спали стомлені вояки. В двох-трьох місцях горіло багаття, а коло нього сиділо по декілька хлопців і пражили в казанках молоко.
— Товаришу взводний! Кажись, наша розведка едет? — почувся один голос.
— Пускай себе едет... Она свое дело знает лучше нашего... — відповів другий голос.
— Как будьто буденновцы...—знов заговорив перший голос.
— Какие там буденновцы? Буденновцы на Волочиск ушли. Этотретьяго Интернационального...
Сотник Гонибіда аж дух затаїв. Тепер він майже все вивідав. Зоставалося тільки зараз же перейти до діла. Він скерував свого коня в бокову вуличку і подався на поле.
— Скоріше до своїх! — прошептав він до козаків. — Вони всі в наших руках!..
Рогатий місяць викотився з-за обрію й зараз же заховався в якусь перехідну хмарку, наче не хотів бути свідком того, що мало статись на землі. Густіші стали тіні навколо. Здавалося, поглибшав навіть сон і збільшився спокій. Багаття на базарі вже догоріло і тільки тліли маленькі іскорки. Все мовчало.
* * *
Ку-ку-рі-ку! — заспівав десь півень.
Ку-ку-рі-ку! — відкликнувся другий.
Тра-та-та-та-та та-та... — нагло заторохтів з одного кінця містечка кулемет.
Трр-ах... трр.. .ах трр-ах... — відкликнулися в другім кінці рушниці.
Ах-ах-ах...—голосно залунало в тихих садах. В містечку тривожно засурмила сурма, а слідом за нею загавкали собаки і заіржали коні. Попід тинами бігли півроздягнуті люди з рушницями в руках і кричали:
— Измена, товарищи, измена!.. Спасайтесь!..
Інші весь час крутилися між рундуками і сварилися між собою.
Тра-та-та-та-та-та-та... — почулося коло церкви і кулі зароїлися між самими рундуками.
— На Проскуров!.. — командував якийсь твердий голос, але через декілька хвилин бігли назад.
— На Волочиск!.. —лунав той самий голос.
На волочиськім шляху кипіло, як у вулику. Назустріч втікачам стало декілька темних людських постатей і два кулемети аж заливалися своїм диким реготом. Перелякані втікачі кидали рушниці, губили кашкети, лізли на тини, шелестіли коноплями і вкривали трупами запилену дорогу.
—На Староконстантинов... Староконстантинов...
Трр-ах... трр-ах... — почулося і звідти.
Рогатий місяць висунувся з-за хмари, чудний якийсь, наче спітнів. Зорі заховалися, поблідли. Світова зірниця соромливо моргала своїми променистими очима і не знала, куди їх подіти.
— Гг-ох!.. — гримнуло з гармати. — Гг-ах... Гг-ах...
В садах заметушилась гучна лука і захитала деревами.
— На коні і зі мною! — гукнув сотник Гонибіда, вийнявши з пахви шаблю. Тупіт кінських копит і окремі дикі вигуки замінили собою торохтіння кулеметів...
* * *
Світало. Якось чудно звучало півняче—ку-ку-рі-ку... В повітрі радісно закрякали чорні гайворони і стали кружляти над містечком.
— Чи всі повернулись? — спитався сотник своїх козаків.
—Два ранених маємо, — відповів бунчужний.
— Зараз же запрягайте вози і до своїх! Швидше!
Сам закрив рукою очі і журно похилився до гриви.
— Боже мій, Боже!.. Швидше! Швидше...
Коли довга валка возів, з двома гарматами в кінці, витягнулась аж за містечко, сотник покликав до себе двох козаків і подався з ними до вітряків.
Обезкровлене бліде лице трупа було тихе й спокійне, тільки в широко розкритих очах скам'янів безмежний жах, якого не знають живі люди. Буйні русяві кучері запилились і припали росою. Права рука заклякла коло перетятого горла, з якого витикалися білі хрящі і почорніла рурка горлянки, а ліва рука конвульсійно була зведена вгору, наче хотіла показати: Боже! Ти бачиш?!.
Лице в сотника стало полотняним. Як загіпнотизований, дивився на трупа і не міг одірвати від нього своїх очей. Груди його важко підносились вгору і здавалося, що от-от на них трісне по всіх швах старий німецький уланський мундир.
Зліз з коня. Зняв з голови свою елегантну мазепинку і упав на коліна.
— Бра... бра... — заскиглив крізь сльози і не міг кінчити цього слова.—Бра... бра... бра...
Довгий оселедець схилився з голови і упав на чоло. Він з усіх сил шарпнув його правою рукою і з огидою кинув на бік.
—Бра... бра... брате! — вимовив нарешті і слідом за цим словом з його грудей вирвався страшний стон.
— Пане сотнику! Пане сотнику!—лементували козаки.
— Геть від мене, собаки!.. Собаки!.. Собаки!..
Миттю вийняв свою окровавлену шаблю і, повернувши й острим кінцем до себе, з цілою вагою свого тіла впав на нього грудьми...
* * *
По дорозі від Чорного Острова до Староконстянтинова, недалеко від вітряка, стоїть невеличка могила з дубовим хрестом. Цікавий подорожній може прочитати такий напис: "Тут спочивають одної матері діти, брати: червоноармієць радянського полку ім. Максима Залізняка — Хведір Гонибіда і сотник другої запасової бригади військ УНР — Юхим Гонибіда. Полягли 5 липня, 1920 р. Хай Бог розсудить їх!"...
м. Товмач (Галичина),
1920р., 29 серпня