— майже пошепки сказав до мене дід Семен.
Ми тихцем вибралися на дорогу і, скрадаючись попід тинами, пішли до коловорота. Коло церкви, де розташувалася біла розвідка, ясним полум'ям палало багаття й пирхали коні.
Опинившись за селом, ми всі разом звернули до гаю, що стояв ліворуч від дороги, а через годину вийшли на якусь вузеньку доріжку, яка, здавалося, не мала в собі ні кінця, ні краю.
II
На світанку ми прийшли до Великого Половецького, але отаманші не застали вдома. В школі, де містився штаб, нас стрінув її персональний ад'ютант. Високий, стрункий, трохи сухорлявий, з гладенько виголеним лицем, в новісінькій синій чумарці і таких же широких штанах, в сірій баранячій шапці з червоним ціликом і з двома пістолями за поясом, справляв театральне враження. Це театральне враження під час розмови ще збільшилося.
— О, який жаль! — говорив він до мене після перших слів знайомства.—Який жаль, що зараз нема отаманші, а то б вона стрінула вас з розпростертими обіймами!..
— Чого ж так? — спитався я.
—Дуже просто. Вона каже, що ви її такою зробили...
— Я?!.
— Еге ж!.. Червоненькими книжечками... Вонавсерозказувала...
— А, так, так!.. Істинна правда!..—потакував дід Семен.
— Чому ж ви мені раніш цього не сказали?—сказав я Семенові.
— Не хотів дарма язиком патякати. Думав, що може то ще й не про вас була мова, а тепер бачу... — якось байдуже сказав дід Семен.
—А коли ж поверне отаманша?..—спитавсь я ад'ютанта.
— Напевне, надвечір. Вона поїхала до Фастова на розвідку. Ми готуємося до двоякого наступу, який одночасно маємо зробити на червоних і на білих, — відповів ад'ютант.
—Так ви, напевне, розпоряджуєте великими силами?
— Самими звичайними. Хлопцям робити нічого, так треба щось розпочинати...
— А коли ж ви думаєте?
— Про це отаманша знає...
В той час до ад'ютанта підійшов козак, який, віддавши честь, сказав:
— Пане сотнику! Ми спіймали комуніста!
—Давайте його сюди! — відповів ад'ютант і, повернувшись до мене, сказав:
—А ви поки що ходіть до моєї кімнати відпочити трохи.
В маленькій кімнаті ад'ютанта було брудно й темно. Крізь невеличке вікно, яке виходило на північ, скупенько пробивалося світло осіннього дня, при якому ледве можна було бачити самі найближчі речі. Приглядаючись, я побачив в кутку маленького столика і неприбране ліжко з трьома подушками. На облуплених стінах висіли стара шкільна мапа "Европейской і Азіятской Рос— сіи" і два портрети "Благополучно царствующих Их Императорских Величеств". Пахнуло свіжим хлібом, самогоном, яблуками, дешевими парфумами і брудними онучами.
—Лягайте і спочивайте!—сказав ад'ютант.—Як хочете їсти, то там на столі є хліб і печена курка. Я поки що мушу йти по справах. Якби так приїхала отаманша, то я повідомлю вас.
— Дякую! — сказав я, сідаючи на ліжко.
Він мовчки вклонився й урочисто вийшов з кімнати.
Залишившись наодинці, я відчув гостру тривогу в своїй душі, яка заглушила собою ту страшну втому, яку я почував у тілі.
— Дивно! Невже вона?!. — думав я сам про себе, а тривога все більше й більше охоплювала мене.
Ліг на ліжко, але думи, як рої диких бджіл, закрутилися навколо мене.
Важкий дух в кімнаті п'янив мене і напружував нервову чуйність до неможливого. Про те, щоб заснути, годі було й думати. Я лежав і думав про скору зустріч з колишньою тендітною панночкою Марійкою, сучасною повстанчою отаманшею...
Двері відчинились, і в кімнату просунулась голова ад'ютанта.
— Отаманша приїхала! — гукнув.—Ходіть!
Я встав і пішов слідом за ним.
Ми вийшли із школи і, перейшовши через вулицю, зайшли в попівське подвір'я. В одній кімнаті попівської хати мешкала отаманша. В дверях нас стрінув той самий козак, що докладав про зловленого комуніста. Товстий, незграбний, з веселим опецькуватим лицем, він сміявся на всі кутні зуби. Пізніше я взнав, що Пастух, як звали того козака, завжди сміявся... сміявся навіть тоді, коли розстрілював нічого не винних людей, бо його слухняність була якась надзвичайна.
— Скажіть отаманші, що ми вже прийшли, — сказав ад'ютант до козака.
Через хвилину козак повернувся і сказав:
— Пані отаманша просять почекати трохи.
Ми вийшли на ґанок і запалили цигарки. Коли я припалював в ад'ютанта свою цигарку, то помітив, як у нього чогось дрижали руки і роздималися ніздрі.
— Прошу! — почулося за нами і ми, покинувши свої цигарки, пішли на голос.
В заквітчаній осінніми квітками кімнаті стояла давно знайома мені панна Марійка і приємно всміхалася.
—Скільки літ, скільки літ, козаче?—казала вона, простягаючи до мене обидві руки.
Признаюся, що я й сам не знав, що мені робити. Спершу я думав поцілувати її в обидві рученята, але потім вирішив привітатися просто, що й зробив.
Вона присунула до столу м'який оксамитовий стільчик і, не спускаючи з мене своїх чудових синіх очей, сказала:
— Сідайте! Будемо з вами говорити.
Ад'ютант стояв коло порога і ніяково переступав з ноги на ногу. Вона наче й не помічала його. Мені робилося ніяково.
— Може б пан ад'ютант сів? — сказав я.
—Пане Найдо, щоб мені через годину були відомості, скільки в нас тепер мається озброєних людей і скільки без зброї. А також перегляньте на руках рушниці і видайте на кожну по двадцять п'ять набоїв. Разом з тим передайте, щоб там все було напоготові, бо, можливо, що не сьогодня, так завтра буде діло...
—Слухаю!—промовив ад'ютант, нервово здвигнувши лівим плечем. — Більш нічого?..
— Все!..
Коли ад'ютант вийшов з кімнати, вона підійшла до мене і спиталася:
— Ну, кажіть, яка я?
Я мовчки дивився на її струнку постать в сірій, захисного кольору сукні, на коротко підстрижені золотії коси й сині, з таємними вогниками очі, і не міг вимовити ні одного слова.
— Кажіть же, яка я? — знову промовила вона, і в її голосі вчувалося ніжне музичне дрижання.
Сам не знаю, як з моїх уст вирвалось:
— Майже та сама...
Вона відступила від мене на два кроки і здивовано протягнула:
— Та-а-а с-а-а-ма?!. А це що?..
І вона показала мені свої маленькі долоні, на яких в два ряди сиділи величезні мозолі.
—Хочеться спокою,—казала вона далі.—Хочеться пожити трохи. То ж мільйони якось можуть жити, а тут нікуди дітись.
— Що ж вас заставило так робити?—спитався я.
Вона не відповіла нічого. Давні вогники в її очах погасли і сама вона якось принишкла, зігнулася, стала маленькою. Підійшла до піаніно, яке стояло в кутку кімнати. Сіла і заграла щось страшно знайоме. Через хвилину я пригадав, що вона це саме грала тоді, як я колись перший раз поцілував її. Тоді був зимовий вечір і нікого не було вдома. Ах, цей сентиментальний старовинний російський вальс, як він глибоко зворушив мене!
Прошла весна и те же ели
Над крышей ветхою шумят...
Я підійшов до неї і поцілував її в руку. Вона тільки всміхнулася і грала далі. Коли скінчила, то подалась до мене всією постаттю.
—Юрчику! То була правда, що ви мене кохали?—спиталася. Впала в мої обійми...
Потім ми разом сіли на канапі і вона стала розповідати про себе.
"Життя заставило мене зробитися отаманшею, — говорила вона.—Всі люди, які коло мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, як його замордували червоні. Якийсь час людьми керував батько, але, як і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусила взятись за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос стали кричати: "Нема Соколовського, так хай Соколовська ота— манствує! Інших отаманів не потрібно нам!"... Я згодилась лише для того, аби помститись за моє безталання. Думаєте, що мені війна потрібна? Що мені з того? Я жінка ще молода і жити хочу, але що поробиш?.. Все, що тільки було в нас, знищено й пограбовано. Спалено навіть ту школу, де ви колись вчили. Як почалась Революція, то батько мій в "Селянській Спілці" працював. Батько дуже жалкував, що колись так поступив з вами, але він зробив так задля мене. Оберігав. Боявся дуже, щоб не закохалася. А тепер, як бачите, нема кому мене оберігати, а навпаки... я оберігаю. Майте на увазі, що, починаючи від цього села і аж до самого Радомишля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, думаючи, що я сиджу там, а я тим часом готую на них пастку тут...
Торік мало що не вийшла заміж за одного інжиніра, але, слава Богу, якось цього не сталося. Почуваю себе цілком самотньою, але зате вільною, а в цьому весь сенс життя... Наче знала, що ще раз стрінуся з вами, а для того й вільність зберегла..."
Чим далі, тим більше звучала в її голосі якась тривога і відповідно цьому вона говорила окремими, нічим не зв'язаними між собою реченнями.
"Тут сиджу цілий тиждень. Зелений тут був не тільки пан, а й отаман. Тепер тут всі виглядають його, а того й не знають, що його немає. Була на його могилі. Барвінком обсадила... А тут думаю червоних турбувати і білим хліба не дати. Завтра йду виганяти червоних з Фастова, а білих з Мотовилівки. Маю тисячу багнетів, десять кулеметів і три гармати, а цього досить. Після обіду буде суд над комуністом... Вечором треба оглянути розташування свого війська, а завтра за діло... Ви, напевне, не відмовитесь товаришити мені?.."
Я мовчки хитнув головою і вона засміялася:
— Бідний! Хоч не хоче, а згоджується!..
—Чому ж не хоче?—оправдувався я, хоч, сказати по правді, це мені не так-то вже й подобалось.
— Ну, підем обідати! Я обідаю в штабі, разом зі своїми співробітниками. У нас не гірше, як у комуністів: спільна миска, спільна ложка і все спільне...
— Як то так?
— Звичайно!.. — всміхнулася. — Підем!..
Ill
В просторій, чисто прибраній світлиці, де колись провадилось навчання, аж гуло. Серед світлиці стояв величезний довгий стіл, застелений білою скатертю, а на столі було наставлено цілі гори всяких наїдків та напитків.
Тільки ми переступили через поріг, як всі за столом встали і повернулись лицем до отаманші. Та обвела їх гострим поглядом своїх синіх очей і сказала:
—Доброго здоров'я, панове й товариші!
—Добра пані отаманші зичим! — відповіли всі в один голос. Отаманша сіла в центрі стола. Праворуч неї сів ад'ютант, ліворуч я, зараз же коло мене дід Семен, а далі всі інші.
Перед отаманшею з'явилася чарка з чимсь червоним, а перед всіми іншими, в тім числі і перед мною, поставили чарки з самогоном. Отаманша взяла в руки свою чарку й виголосила:
—Сьогодня, можливо, останній раз сидимо всім товариством.