Притворявся чесним і богомільним... Навіть хату собі зробив з одним віконцем для молитви, але не помогло нічого... Попався...
— Як же це сталося? — знов спитався я.
— Цілком випадково, — відповів селянин. — Заїхав якийсь чорний гайдамака на ніч, але не встиг він ще й заснути добре, як господар напався на нього з ножем і хотів убити. Гайдамака був здоровий чоловік і зумів якось втекти. Але вирвавшись з розбишацьких рук, він не подарував свого і через два дні наскочив сюди цілий загін. Господар десь втік, але його жінка мусила за все розплатитись. Як стали її плянкувати на всі боки, так вона про все розказала... Сказала навіть про старий образ, що стояв у маленькій хаті...
— Який образ? — вирвалось з моїх грудей здивоване запитання. — Може той, що стояв в маленькій хаті за порожньою боднею?
— Еге ж, той самий!.. А ви звідки знаєте? — спитався селянин.
— Приходилось чути, — сказав я.
— Гм... так той образ був щільно припасований до стіни і закривав хід до потайного льоху, де було знайдено аж два голі трупи.
Холодні мурашки полізли по моїх плечах і в голові майнула думка:
— Виходить так, що я не дарма тікав тоді... Душа сама небезпеку чула і своєчасно пробудила тіло, щоб воно могло врятувати своє життя.
Попрощавшись з селянином, ми поїхали далі. Під'їжджаючи вже до міста, я розповів про свою пригоду товаришам, які їхали зі мною, але вони відмовлялися мені вірити на тій підставі, що я "вообще сочинитель"...
Можливо, що через деякий час я й сам не буду йняти віри, що так було справді, але тепер спомини з моїх митарств ще досить свіжі.
м. Київ,
1919 р., 25 лютого