ішний був цей Савчук; десь із Звягільського повіту сам; гарний і розумний, але, разом з тим, трохи наївний, він умів забавлятись казками і смішити жартами "як сонічко моргає" або "як циган коня купляє"... Весь час він крутився біля мене, так що не раз, дивуючись, я питався: "Чого ви, Савчук, все третесь біля мене?" — "А хіба я вам не подобаюся, чи що таке?" — відповідав він мені і весело сміявся так, що сміявся його, як картоплина, ніс, сміялися губи і сміялися очі. Іноді він і сумував. Сяде де— небудь в куточку, підіпре голову обома руками і щось думає.
— Чого ви задумалися? — не раз спитаюся я.
— Як же мені не думати, — відповість він, — там, вдома, жінка молода і дітки сумують, а ти тут світом нудиш.
—А хіба ви жонаті?
—Авжеж, що жонатий.
— А скільки ж вам літ?
— Скоро двадцять три буде, а женився в вісімнадцять.
— Чого ж ви так рано женилися?
— Ось і маєш! А то чого ж люде женяться, хіба ви не знаєте, чи що?
Діалог на цьому закінчується, і Савчук, забувши за свою тугу, знов сміється і заклопотано турбується, щоб дістати хліба та ще й масла до чаю. Серйозним його рідко коли можна було бачити, а жартував він навіть тоді, коли зовсім було не до жартів. Але зараз, коли я озирнувся, його лице було скривлене жахом, а очі широко розкриті дивилися на огонь пожежі. Я став теж дивитися туди, де лютував огненний вихор, де серед полум'я і диму виринали чорні стіни і димарі, але нічого особливого не бачив. Савчук скрикнув: "О, з'явилося знов! Дивіться, дивіться добре!" Я знов подивився і побачив, як серед огню з'явилось щось чорне, велетенське, яке рухалось і здіймалося вгору,—щось таке, наче силует велетня-чоловіка з'явилося в червонім огні. Протираю очі і знов дивлюся і ясно бачу велетенську чорну постать людини з велетенськими крилами, які метушливо билися в диму і хвилювали його на всі боки; чорні страшні довгі руки витягалися в наш бік, неначе хотіли пригорнути нас всіх до себе. Ще хвилина, ще один рух полум'я і видовище знялося вгору і зникло в диму.
Що таке справді? Невже галюцинації?—думав я про себе, і якось чудно стали тремтіти ноги і руки. Савчук молився... Так, це було з'явище військових ураганів, це було марево кривавих піль, це було те саме з'явище, що з'являється в млі пустині перед очима знесилених спекою подорожніх.
* * *
Підійшли до самого маєтку і через розчинені ворота ввійшли в сад. Довгими алеями серед стоптаних клумб ми вийшли на городи, де були порожні окопи глибиною по пояс і канави звичайні. Тут залягли і звідси мали вдарити атакою. Все затихло і заніміло.
Я дивлюсь, як із вікон вилітає полум'я і як сиплються на клумби іскри. Гостра туга охоплює серце. В кишені щось шелестить; виймаю листа; останній лист від Соні, де вона пише, що вийшла заміж за якогось капітана, який — багатий ча— ловік, але їй не дуже-то до сподоби, бо вже старий. Машинально рву листа на дрібні шматочки і кидаю в канаву. Минуло все, нехай минає... нехай минає...
Я лишаюсь з санітарами в канаві, а всі виходять і розсипаються в "ланцюг". З грізно наїженими багнетами скрадаються — скрадаються всі. Настало декілька хвилин страшної мовчанки, яка неначе говорила, що зараз щось станеться... станеться... Десь щось загомоніло і враз вся земля загула, задвижала, затряслась, як в лихоманці: "гу... гу... гу... гу!..".
— Побігли в атаку! — каже біля мене Савчук.
Від німців вилітає ракета і на мить освітлює місцевість. Як рев моря, як крик диких звірів, виривається "Ура-а-а-а! Га-га— га!.." Страшний шум і свист навколо... Німці посипали градом куль... Треба щільніше притиснутися до землі, ближче до неї, рідної, милої притиснути свою голову і лежати так... лежати... лежати, заки не прийде смерть або не минеться "чаша сія..."
Ось біля канави побігли якісь люде і всі в касках... Так є, німці обійшли наших... Наші пробиваються назад, біжать просто на німецькі багнети... Боже, що ж це таке!.. Савчук молиться: "Боже, будь мені грішному!.." В полях гуде гомін тривоги і шум голосів... Взяті в полон йдуть і кричать: "Братці! Прощавайте всі! Колись назад вернемся!" Стогнуть ранені: "Санітари!.. Санітари!" — Біжать в сад перелякані остатки полку.
Я вискочив з канави і разом з Савчуком побіг на поле бою. Весь в крові лежав ротний Лісецький. Я став його перев'язувати, але це було не так-то легко зробити, позаяк обидві ноги були страшно покалічені: в ліву ногу влучила одна куля, а в праву дві, і одна з них, розривна, роздробила бедро і аж наверх вирвала шматочки кости. Слабим голосом Лісецький питався: "Далеко німці? Де мій револьвер? Скажіть мені, чи я буду мати ноги, бо без ніг не хочу жити?" Заспокоювали його: "Німці побігли, револьвер ваш біля вас, а ноги будуть здорові". Жовніри поклали його на носилки і понесли до польового шпиталю. Ми забирали своїх ранених, а німці своїх, і так, мовчки, проходили один біля одного і нічого ворожого не було між німецькими і нашими санітарами, але тут бухнула наша артилерія, і снаряд проджеркотав над нашими головами і розірвався на німецьких окопах. Слідом за ним полетів другий і третій. Німецькі санітари скоро поховалися у свої окопи, а нас взяли на "кулемет". "Перемир'є" скінчилося, і ранені лишилися гинути. Наша артилерія і на цей раз, як і завше, вистрілила чотири рази і заніміла, а німецька лише почала "говорити". Я і Савчук бігли через сад і кудись втікали, коли над нашими головами загуло і враз вибухнуло щось... Довга гама переливних диких згуків оглушила мене майже. Я лежав на землі і слухав, як летять і рвуться навколо чемодани, і думав тільки про себе: куди сховатися, де знайти безпечне місце? Зовсім забув про Савчука і, спогадавши за його, побачив, що його десь немає. Погляд мій зупинився на окровавленому кущі малини і я побіг туди. Там на зламаних вітах куща лежав Савчук. Його ноги були загнуті під спину, руки розкинуті, груди ж уявляли собою одну криваву страшну рану, з якої витикалися білі кусочки ребер, а лице його було бліде і сповнене виразу невимовного жаху, так саме, як тоді, коли він говорив: "Дивіться-но он туди!" — Сльози стиснули за горло, вранішній сонячний промінь потемнів враз. В голові стукали думки: "Моя черга... моя черга..."
* * *
Сонце палило і пекло. Білі піски і жовті жита в полях дихали отруйливо. Ми сиділи в окопах і безнадійно лічили години... Чого мали ждати? Артилерія наша вже встигла втекти за 30 верст, а самі з багнетами нічого не зробимо. Б'є німець Ружани, то нехай собі б'є; хочеться йому перейти через Нарев, то нехай і переходить, ми все одно йому на перешкоді не станемо. Умерти з честю не можемо, так треба жити, хоч як-небудь, а треба жити. Всі хочуть жити задля того тільки, щоб їсти хліб і говорити казки, та нащо ж я маю жертвувати собою, коли я хочу жити для чогось кращого?.. Ні, я хочу жити і буду жити!.. Знов гуде снаряд і близько розривається; стіни окопу дрижать і, неждано, мить єдина і на нас падає бліндаж. Хто має право душити, коли так хочеться жити?.. Темно...
* * *
Залізні птахи кружляли в небі, а я лежав на возі і байдуже дивився на них. Це і все, що осталося в моїй пам'яті, коли мене моя доля випровадила з кривавого поля і тим скінчились часи безнадійності і години конання.
Вечорами, коли весняна легенька прохолода повіває на стомлені груди, самотній сиджу і слухаю, як десь в саду весело співають солов'ї, і не хочеться згадувати про страшну ніч в кривавих полях Польщі, не хочеться нічого думати про те, що з таким страхом і терпінням пережито тоді, як часи безнадійності знесилювали дух і виснажували тіло.
Тихим спокоєм місячного сяйва залічую рани свого терпіння і мрію, що колись, як прийде час, то настане справжній спокій на землі, і забудуться страшні ночі в кривавих полях...
м. Таганріг,
1915 р., 7 серпня