З усього видно, що там мають до тебе підозру, а може й матеріал якийсь про твоє українство. Склали мені плян: спочатку про Бога ти б мені розповідав, потім про Петлюру і ще про щось. Вже тричі мене допитували, але я зуміла викрутитись. Сьогоднішній день призначили на розмову про Бога... Розумієш, що я маю на увазі? Тож тікай звідси... А я на них плювала, бо мені тепер усе однаково; хай знущаються і ти, Колю, можеш дати мені ляпаса, щоб довше пам'ятала.
При цьому Ната підступила до Миколи, підставила обличчя.
Микола скам'янів від несподіванки.
— І давно ти така... з ними? — з жалем у серці питав.
— Не хочеш вдарити, то й не треба, я й так тебе не забуду ніколи. Пропаду я, Колю, як остання гепеушницька шлюха...
Вигукуючи сороміцькі лайки, втиснувши поміж них два сердешні слова "прощай Миколо!" Ната хутко зникла у вечірніх сутінках.
Дома Микола не знаходив собі місця, то сідав біля вікна й пильно вдивлявся в темряву, хоч нічого там не бачив, то лягав на скрипуче ліжко, щоб за кілька хвилин схопитись і знову крокувати у тісній кімнатці. Не хотілося погодитись з тим, що всі його наміри раптом пішли за вітром, що треба кудись і чогось їхати. Коли ж він забере від чужих людей свою любу маму — єдину особу, яку він ще має?
Та поволі Микола приборкав свої нерви, думав послідовніше, що робити далі.
Ранком загуділи гудки, повідомляючи, що час іти до праці. Микола пішов до копальні спокійний і певний себе — у тому й таємниця труднощів життя, треба уміти виплутатись із скрутних становищ, а він уже деякий досвід набув.
Виходячи з дому, Микола подумав, що краще буде, якщо він ітиме до копальні не головною вулицею, а бічними завулками; воно хоч трохи й далі, зате менше можливостей здибатися сам-на-сам з Натою, щоб не почуватися після вчорашнього до біса ніяково.
Та тяжко було уникнути зустрічі, адже вони йшли до того самого місця праці. Вже близько копальні Микола зауважив Пату.
— Який світ тісний, — привітався Микола, — хоч би й хотіли розминутися, то однаково не зможем.
— Світ широкий, Колю, та Кадіївка нам тісна. Не забудь того, що я казала тобі вчора.
— Не можу примиритися з думкою, — вирішив Микола повернутися до вчорашньої розмови, — що є якісь перешкоди до нашого спільного життя. Ти ж бо мені близька людина. А що, Нато, якби ти наплювала на своїх гепеушників, на свої сексотівські обов'язки, та подалися б ми з тобою разом світ за очі шукати своєї долі?
Микола не зводив з дівчини свого погляду.
— Чи мені треба було аж усю ніч не спати, щоб таких думок дійти? Вчора я поводилась як справжня психопатка — багато сліз і почуттів, а мало глузду. Побачитися з тобою мені дуже треба було, щоб дещо пояснити. Справжньою сексоткою я ще не була, лишень буду. Мене вже декілька разів викликав слідчий з ГПУ на прізвище Чайка.
— Мабуть сподобався тобі.
— Не так він мені, як я йому. Колю, я зустрілася з тобою не на те, щоб обговорювати хто кому подобається; часу у нас мало.
Вони вже були на околиці міста. Тут вулички були чисті й зелені, будиночки дбайливо причепурені. Зразу ж за вигоном починається селище копальні; там сірі й довгі бараки, що від них тхне цвіллю й блощицями. У селищі, здавалося, завжди стояла осінь. Мешкали там переважно одинаки та адміністрація. Начальство займало не бараки, а спеціяльні будинки, споруджені з усіма вигодами. Більшість шахтарів жила в місті — у власній хаті або найманій. Щоранку люди поспішають до праці, стежками простують до копальні, іноді по невилазній грязюці. Миколі було з усього видно, що скоро доведеться місити грязюку не тут, а десь-інде, глейкішу й беркішу.
— Знову щось погане хочеш мені сказати? — заглиблений в думки допитувався Микола.
— Отой, Колю, Чайка з якоїсь причини втовкмачив собі в голову, що я йому не байдужа і, очевидно, він щось планує, а для цього йому треба усунути Миколу Солода, мого приятеля. Підстава також є: чому ти постійно розмовляєш по-українському, це тхне, на його думку, націоналізмом. Він покищо удає, ніби цікавиться тобою як непевним типом, підозрілою особою і всілякими гарними словами навертає мене до співпраці з ним. Я дала згоду з тим наміром, щоб ти вчасно встиг зникнути.
— Небезпечно ти починаєш свою кар'єру, Нато, — докірливо мовив Микола.
— Не сердься, Колю, я ж хочу, щоб усе добре було.
— Про мене не турбуйся. Щоб людину заарештувати, треба мати якісь підстави. Моя мова не крадена, тож пришити мені нічого.
— Як нічого? — лукаво усміхнувшись, запитала Ната. — То чому ти кинув учителювати й узявся шахтарювати?
— О, та я бачу, що ти починаєш проявляти гепеушницькі здібності. Як на початок — це дуже добре, але в своїх припущеннях ти перебільшуєш. На жаль, я не вчителював, бо на те не здобув відповідної освіти. Так, я вчився в педагогічному інституті, але під час голоду довелося навчання припинити через хвору на серце непрацездатну маму. Пішов шахтарювати і тим урятував її від голодної смерти. Я думав, що як одружуся з тобою, то заберемо маму до себе й до майбутніх онуків.
— Не доведеться твоїй матері няньчити наших дітей — я ж не хочу бути дружиною ворога народу.
— Звідки у тебе такі ідіотичні думки? — втратив рівновагу Микола. — Це твій Чайка так тебе наструнчив.
— Припиняймо нашу розмову, щоб хтось не підслухав, — порадила Ната.
Вони вже підійшли до подвір'я копальні. Микола повернувся до нарядної, а Ната до естокади, де вже згуртувалися дівчата біля порожніх вагонів.
їм не хотілося вірити, що це була їхня остання зустріч, адже так кортіло побачитись й доказати недоказане.
Але в Кадіївці їм уже зустрітися не довелось.
Того ж вечора Микола відвідав свого приятеля, інваліда від народження Ярему Канюку і через нього за гроші дістав звільнення з праці, посвідчене відповідною особою, щоб залишити це шахтарське місто назавжди.
2. ПИЛИП КВАША І ЙОГО ЛЮДИ
Після останньої розмови з Натою Микола опинився в протилежному від Кадіївки кутку вугільного краю — шахтарському селищі Підверб'янка, що сиротливо скупчилось навколо копальні за п'ятнадцять кілометрів від залізничної магістралі. Селище здалося Миколі таким чужим, ніби тут мешкали громадяни зовсім іншої держави з іншими традиціями, іншим побутом й іншими законами.
Серед нерівного, порізаного глибокими балками степу стовбичить сірий смердючий терикон — звалище вивезеної з копальні породи. Трохи оподаль — будівлі копалень з високим копром на чолі. На копрі раз-по-раз із шаленою швідкістю миготіло колесо, то спускаючи, то підіймаючи з глибини надрів землі кількаповерхову кліть.
Через усе селище простяглася широка й деяк забрукована вулиця. З обидвох боків цегляні будинки, у них містяться крамниці та установи, а в деяких, споруджених з претензіями на архітектурну вибагливість, мешкає адміністративно-технічний персонал. Обабіч головної вулиці були й інші, чомусь покручені, попереплутувані вулички бараків. Інколи траплялися купки маленьких хаток, затишних і навіть з садками. А за селищем, куди не подивишся — простір, нема за що вчепитися поглядові, хіба зрідка видніють далекі терикони інших копалень, але вони здаються звичайними ожередами соломи, що узимку будуть спалені в селянських хатах.
Микола зайшов до житлового відділу, де довготелесий службових, змірявши його злим поглядом, сказав:
— Підете мешкати в гуртожиток Пилипа Кваші. Попереджую, що Кваша вимогливий до своїх мешканців. Тож будьте обережні й обачні.
— В якому розумінні? — спитав здивований Микола.
— В усіх розуміннях, а головне — покиньте свої тюремні звички.
— Хіба по мені видно, що я сюди просто з тюрми потрапив?
Микола негайно пішов шукати свій гуртожиток. Барак, де старостував Пилип Кваша, прихистився на околиці міста біля вибалку. Уже вечоріло. Шахтарі, видко, недавно повернулися з роботи і дехто вже влігся перепочити, або тепер дома за довгим столом довечерював. Два ряди ліжок головами до стін, посередині довжелезні столи, в повітрі сопух непраної одежі, на долівці сміття, а на стінах плякати й портрети, засиджені мухами — загальний внутрішній вигляд гуртожитків.
Не встиг Микола якслід розглянутись, як до нього підійшов кремезний чолов'яга з доброзичливою усмішкою і з хитруватими сірими очима.
— Я староста цього гуртожитку Пилип Кваша, — відрекомендувався. — А ти, мабуть, наш новий пожилець?
— Микола Солод, — простягнув він руку старості.
— Прізвища наші якісь споживні, — тиснучи руку, казав староста.
— Напевне козачі. Та й ви подібний на козацького отамана.
— Які тепер з нас отамани чи козаки, — усміхнувся Кваша. — Думаю, Солоде, ти прийшов сюди не лекцію про Запорізьку Січ читати, а найперше тобі треба місце. Видно, що ти людина грамотна, а в мене тут народ із тих, що пройшли Крим, Рим і мідні труби, тобто шибайголови. Отой Гусак із житлового відділу спеціяльно таких присилає з надією, що Кваша якось дасть їм раду. Тут у мене усі поводяться тихо, бо я їх приборкую і словом, і ділом. Май на увазі, Солоде, що Пилип Кваша тут староста гуртожитку, а в копальні він бригадир вибійників. Моя бригада не з останніх: ми ударники, отримуємо премії, нам у їдальні дають кращі харчі і, звичайно, добре заробляємо. Розумієш куди я хилю? Ми й тебе навчимо орудувати вибійним молотком.
— Дуже вдячний вам, товаришу Кваша, за вашу доброзичливість, відповів старості Микола. — Мені ваш барак подобається, й з людьми вживуся. Тільки вчити мене на вибійника нема потреби; закінчити інститут не пощастило, зате на вибійника я вчився досконало.
Від задоволення староста готовий був обняти Миколу як рідного брата.
Кваша, мабуть, вважаючи балачки в цих обставинах недоречними, схопив Миколину валізу й поніс до порожнього ліжка в кутку бараку. Вони прогомоніли увесь вечір. Микола багато дечого дізнався і про самого Квашу, і про його мешканців. Цей нащадок козацького роду був неабиякою людиною і Миколі подобався, навіть в думці подякував Гусакові з житлового відділу, що спрямував не кудись, а саме до цього бараку. Тут відчувається старостин авторитет і його воля.
Сталих мешканців бараку числилось понад два десятки, включно з Наталею Безсмертною та Федором Цимбалом — ці двоє мали в сінешній частині бараку окремі комірчини.
Покищо Микола до людей лише приглядався, уникаючи вдаватися в розмови.