Заячий пастух

– А в Грицьковій книжці написано, що є такі шпаки, які розмовляють, наче люди.

– Та ну! – аж підскочив Василько. – Ти правду кажеш?

– А що ж я, брехун хіба? – з почуттям образи мовив Федько. – Книжка правду каже.

– А ти не пам'ятаєш, як саме написано? – допитувався Василько.

– Пам'ятаю. Дуже просто сказано: шпак єсть птиця говоряща.

Василько від радощів зіскочив з гарби, прожогом подався до хати. Приніс звідти тих пиріжків, що мати казала їх не брати. Що ж, хай посварить, а почастувати Федька за таку приємну новину треба неодмінно.

Незчулися хлопці, як минуло й літо, пожовкло листя, пошорскла трава, покошені поля наїжачилися колючою стернею. Галасливі зграї гайвороння та галок кружляли над церковними тополями, а потім відлітали в степовий простір, тримаючись південь–сонця. Вихором проносились валки шпаків, але села тримались осторонь.

Ще дощі не починались. Іван Дереза і жінка його Малашка використовували годину, щоб обмолотитися, доламати кукурудзу, дорізати старечо похилені голови соняшників, докопати з масної землі картоплю. Прокидалися вони ще затемна, а хлопця залишали в постелі, щоб будило його пізнє яскраве сонце.

Малашці доводилось працювати чи не з останніх сил. Уже не один рік їй у грудях щось пече, мов проковтнула розпеченого залізяччя, щось ссе там, мов клубок гадюк, і все гіршає їй і гіршає.

Якось ранком Василько вийшов на поріг сіней і, позіхаючи, потягнувся. З–за клуні на нього дивилось величезне сонце, мов ожеред сіна, охоплений полум'ям. Перед клунею на току батько ганяв коней. Плутаючись ногами в соломі, коні тягали за собою кам'яну зубчасту гарманку, земля глухо дудоніла, як велике барило.

І тоді Василько почув шпачиний спів, що линув десь із–за клуні. Хлопець щодуху промайнув повз тік, чвалував просто бур'янами, не відчував під ногами ні грудок, ні колючок.

А шпак сидів на своїй хатинці й співав весело, завзято, захопившися, навіть заплющивши очі.

– Добридень, шпаче! – вигукнув засапаний Василько. Урвалася пісня, шпак схилив голівку, подивився вниз і якось дивно зарипів, мов під ним затріщала гілка.

І сталося те, чого Василько бажав і чого саме сьогодні не сподівався. Шпак до нього заговорив, і то не співом, а звичайно, як люди, словами. Він і Василька привітав з добрим ранком.

– Дякую, що не забуваєш нас, – здобувся Василько на слова, мабуть, чуті ним колись у себе в хаті.

О, ні, шпак Василька не забуде! Він оце навмисне сюди прилетів, щоб попрощатися з хлопцем.

– Помандруєш зимувати за тепле море? – запитав Василько. Так, шпак полетить сьогодні із своїми побратимами в далекі теплі краї.

– А ти в нас залишайся, – запропонував Василько.

– Коли надворі похолодніє – будеш жити в хаті. У нас кішки немає, боятися нікого. Усього даватиму тобі – що захочеш. Залишайся, шпаче.

Ех, Василю, Василю, пташці потрібні не тільки харчі та тепло, вона хоче бути вільною. А що таке воля

– Василько не знає, бо він ще дитина, а як підросте, то зрозуміє й навчиться її шанувати.

Пташка побажала Василькові рости великим та здоровим, і перед відлетом струснула крильми.

– Навесні ж прилітай до нас знову, шпаче, –

запросив Василько.

Пообіцяв шпак, що прилетить обов'язково, і пурхнув з груші, і полинув на південь–сонця.

Хлопець стояв зачудований, дивився шпакові вслід ще довго по тому, як маленька чорна цятка й зникла з очей.

2. Велика втрата і маленька знахідка

Над селом пливли сірі хвилі розхрістаних, як волоцюги, хмар. І дощ таки почався. Падав щодня й безупинно, ніби намагався надолужити прогаяне.

З першого ж дня зміни погоди Малашка вгніздилась на печі і більше звідти не злазила. Хвороба здолала її остаточно. Не хотіла ні їсти, ні пити, мовчки дивилась великими очима на стелю та тяжко дихала.

Батько порався в господарстві, а в хаті так тихо, що Василькові ставало моторошно. Він сидів біля вікна, байдуже поглядав на порожню вулицю, звідки чулось тільки булькання та хлюпання води.

На протилежній стороні вулиці показався спочатку Лиско, з похиленою головою й обвислим мокрим хвостом, а потім і Федько в материній ватяній кохті. Довгі порожні рукава від вітру підіймалися вгору, мов крила, ніби хлопець намагався піднестися в повітря й полетіти над невилазною грязюкою. Федько ледве пересував великі стоптані чоботи, які не належали нікому, а користався кожен із членів родини, кому щастило першому в них узутися.

Василько швидко одягнувсь і вийшов з хати до сіней.

Воно б, звичайно, краще бути в теплій хаті, та не можна, заважатимуть хворій матері. Але хлопцям гарно буде і в клуні.

Першим причвалав до Василька собака, він обтрусився й скропив хлопця з голови до ніг. Доповз і Федько.

– Не змерз? – спитав товариша Василько.

– Та де там! Аж гаряче мені, як у кожусі, – відповів Федько глухо, бо по самі очі був обкутаний теплим, хоч і подертим, шалем.

Ідучи до клуні, Федько упівголосу, таємничо сказав:

– А я щось маю. Ніколи не вгадаєш.

Таємниця викрилася в клуні. У Федька в пазусі, аж під сорочкою, була захована книжка.

Уже здавна, ще відтоді, як Василько на гарбі розпитував про шпаків, Федько зацікавився дізнатись, як воно там є насправді в тому краї, куди летять зимувати птахи. І він без кінця й упину надокучав своїми запитами братові Грицькові. Удень Грицько працював у шевця, вчився діла, і повертався додому пізно й стомлений. Та щоб спекатися Федькових надокучань, таки просидів вечір з молодшим братом, читав сторінку за сторінкою, поки здолав їх сон.

Але Федько цим не задовольнився. Сьогодні він довго крутився в хаті, поки все ж не впало непомітно витягти із скрині книжку й заховати в пазуху.

Хлопці врилися поруч під самі пахви в сіно, що пахло полином та деревієм. Обережно перегортаючи заяложені листки, Федько розповідав, що написано на кожній сторінці й давав докладні пояснення малюнкам. Так, книжку мали вони надзвичайну. Адже є на світі такі краї, де завжди літо, усе там зелене, пасеться в степу нічия худоба, а птахи тамтешні величезні, може, такі, як кінь завбільшки, а є й невеликі, може, як ворона, а красиві, як райдуга. А на деревах ростуть горіхи, як голова, і смачні, наче мед. А є там і такі дерева, що росте на них хліб, не треба ні сіяти, ні орати, захотів їсти – зірви хлібину, відламай окраєць і жуй собі на здоров'я, скільки хочеш.

– Ех, чому в нас нема таких дерев, – зітхнувши, сказав Федько й ковтнув слину.

– Та й мені їсти захотілось, – відповів Василько. Він виліз із теплого кубла, пішов до хати по хліб. Незабаром товариші вже знову сиділи в своїх кублах із скибками хліба в руках, звичайно, не забувши поділитися й з Лиском.

– А знаєш, Васильку, що оце я надумав? – мовив

Федько. – Коли я підросту, то подамся в ті теплі краї. Там ні чобіт не треба, ні одежі, а харчів тих їж і не переїси. Наловлю собі коней, корів, овець та й буду сам собі господар. Хочеш – ходімо вдвох.

Задумався Василько, згадав, що на печі лежить хвора мати, в повітці батько направляє воза, кинути їх було б таки ніяково. Чув Василько, що розмовляли поміж себе батьки; ждуть вони, поки Василько виросте великим та дужим, буде їм тоді допомагати, і жити їм полегшає. Але й відстати від Федька не хотілося б, і ці протиріччя хлопця засмутили.

– Не знаю, – промовив спроквола Василько. – Я ще подумаю.

– То як хочеш. А я таки піду, хоча б і сам.

Увечері в хаті горіла лямпа, пахло паленими кізяками. Повечерявши, Іван Дереза із сином Васильком повилазили до матері на піч, сіли обабіч її ніг, прикритих рядном.

– А дощ все не вщухає, – звертався Іван до дружини.

– Лікаря б привезти, та не можна, – землю розквасило так, що колеса по самі маточини грузнуть. І до міста не доїдеш, і коней понищиш.

– Нічого, – немічно відповіла Малашка. – Може, воно й без лікаря мене відпустить...

– Дай, Боже, – відгукнувсь Іван. – А то сьогодні Куценко хотів дітвору до школи відвезти, до греблі доїхав та й повернувся.

А тоді батько звернувся до Василька.

– Бачиш, яка із школярами морока. Та нічого, хлопче, хай буде й морока, а на ту осінь уже неодмінно тебе віддамо до школи. Ось мати одужає й почне тебе обшивати. А чоботи вже маєш такі, що й на весілля будуть як нові.

Про школу в них у родині ведуться розмови вже не вперше, але минулої осени не віддали Василька, бо ніби він був ще замалий, цієї осени мати хвора. А справді на заваді стояло те, що школа в Семенівці, за сім верст, треба або щодня туди возити дітей, чергуючись з іншими господарями, або хлопця примістити там, таки в Семенівці, і за утримання платити. Батюшка ж обіцяв, що до наступної осени в Дешевцях буде своя школа, церковно–приходська, то можна й зачекати.

Дощ ущух раптово, за одну ніч, проясніло небо, уквітчалося ясними зірками, поплив над землею відщерблений місяць, повіяв з півночі холодний вітер, земля взялася твердою шкориною.

Іван Дереза напутив сина, як доглядати господарства, а сам поїхав до міста по лікаря.

Повернувся він наступного дня з копицею кожухів на возі, зупинив коні біля самих сіней і вигорнув з кожухів людину з цапиною борідкою й двома скельцями на гачкуватому носі.

У двір посходилися сусіди, батько попросив їх, щоб випрягли коні, допоміг лікареві злізти з воза й повів до хати. Сміливіші з сусідів пішли слідком і з'юрмились біля порога.

Увійшов до хати й Василько. Він сподівався, що лікар дасть матері якихось ліків, і вона одразу ж стане на ноги і, може, ввечері вже шитиме біля лямпи й тихенько співатиме, як це було колись, і пісня її приємна вигонить з усіх закутків хати беркий, мов дьоготь, сум.

За піччю лікар замурмотів, як старий кіт.

– Зніміть хвору на піл, – сказав він суворо. Василькові дуже хотілося побачити, як лікують хворих, як станеться чудо одужання, що на нього сподівалися всі приявні, за вийнятком хіба самого доктора, а може, й хворої Малашки. Та перемагаючи свою цікавість, 16 глядачі не наважувалися ступити вперед, тож залишався на місці й Василько. Він чув, що лікар, оглядаючи матір, тяжко сопів.

– Варвари! – раптом вигукнув лікар з такою злістю що всі присутні зрозуміли в цьому слові неабияку лайку.