І тут ферми трапляються, але без собак. Зате мене голосно і одностайно привітали улюлюканням сотні індиків, замкнених у дротянім палаці. Напевне, їм кортіло побалакати зі мною.
Але мені не до балачок. Сонце вже низенько, незабаром заховається за гору, а чужинцеві вештатись уночі чужими степами не випадає.
Довелось мені зазнати і свинячої напасті. Я йшов ущелиною між горбів'я, або невеликих гір. Ліве узгір'я поросло лісом, а праве голе, витоптане худобою. Це надто зручне пасовище відгороджене від дороги густо переплетеним колючим дротом. Аж бачу, з гори просто на мене щодуху біжить стадо рябих свиней. Здавалося, що вони не зважатимуть на загорожу, кинуться на неї, і дроти порвуться, як павутина.
Одначе свині рахувались з властивістю колючого дроту. Добігши до загорожі, заюшені, ікласті, несамовито хрюкаючи, вони дивились на мене маленькими злими оченятами. Дагестанські вепри, що живуть в очеретах на північ від Махачкали, нічим не відрізнялися від цих ніби свійських тварин. У мене ніколи не виникало бажання здибатись сам-на-сам із вепром. Я б з приємністю уникнув побачення і з цими здичавілими свинями. Та куди дінешся! І я йду дорогою, а свині попри мене хропують, рохкають, верещать і не зводять з мене лютих поглядів. Я вже думав, що мені доведеться ввійти в Ортанну з почесним супроводом свиней. Але фермер запобіг і таку можливість, спорудивши на кінці своєї власності також поперечну загорожу. І свині, опинившися в колючому кутку, вигукували мені вслід побажання, що походили не з пельок, а з самого пекла.
Міжгір'я вже позаду, переді мною долина, куди оком не кинеш — сади й сади, а серед садів містечко з кількадесяти хат і гостра, без хреста, церква. По той бік містечка круті, порослі лісом гори, за тими горами щойно заховалось сонце і зразу ж повиповзали зі своїх криївок присмерки, швидко почало сутеніти.
Та я вже в Ортанні, скоріше подібній на німецьке курортне містечко, ніж на робітничу оселю багатого фермера. Будинки вишукано пишні, асфальтові хідники, просторо, чисто.
Мене зустріла ватага хлопчаків і, щось пояснюючи, кудись повела. А люди повиходили з будинків і мовчки на мене дивилися.
Хлопчаки довели мене до одного будинку й зупинились. І зразу ж з того будинку вибігла вся родина моїх земляків. Як і належиться, обійми, вітання, і зволожені очі. Дивлюсь я на своїх друзів і не пізнаю їх, якісь вони не такі, як були, посвіжили, помолодшали, зникли з їхніх облич непевність, нічого вже не залишилось таборянського, вони вже відчували себе людьми вільними й незалежними.
— Радію за вас, друзі мої! — з пафосом сказав я.
— А я турбуюся за вас, Василю, — без найменшої ознаки пафосу, навіть з іронією, відповідала мені пані Ірена, Аполлонова дружина. — За ваше майбутнє турбуюсь.
— А то ж чому? — запитав я, знаючи вдачу цієї жіночки, щедрої на дотеп.
— Не встигли на американську землю вступити, а вже вчинили веремію на весь повіт.
— Спокійніших за мене американська земля, ще, мабуть, не носила нікого.
— Еге ж, справжнісіньке двохметрове дитинча. Де ж воно бачено, щоб в Америці хтось мандрував пішки! Тут за два бльоки до крамниці їздять автом. А головне, ще й відмовляється, щоб його підвезли люди, воліє брести бур'янами. Підіймає камінчики, рве травичку, дратує собак, розмовляє з коровами, із свиньми і без кінця щось витягає з торби й жує. Навіть яблуко, що кинула в нього дівчинка, згриз. І за зайцем гнався, і якби догнав, то певно і його б ізжер. Чи може це все неправда, мої вигадки?
— Це все правда, пані Ірено, так воно й було. І я шкодую, що не зупинявся на розмову з балакучими індиками. Але звідки вам про це відомо?
— Мені? Якби ж то лише мені. Кожен фермер, кожен мешканець нашого повіту знає. Півдня всі телефони були зайняті розмовами про вас. І знаєте за кого вас сприйняли? За європейця? Азіята? Ні! Щонайменше за марсіянина, що випав або висів з повітряного корабля. До нас чутка про дивовижного мандрівника дійшла найпізніше. І я зразу сказала Аполлонові, що то ніякий планетний мандрівник, а наш Василь. Аполлон хотів був податись вам назустріч, та його розрадила. Хай усе доходить само собою до логічного кінця.
— І дійшло, — сказав я, щоб якось приховати свою збентеженість.
— Ще ні, — заперечила пані Ірена. — Про дивного мандрівника вже повідомили редакцію столичної газети в Гаррісбургу. І можна сподіватись, що ось-ось приїде її представник, щоб на власні очі споглянути на чудисько. Тож не гаймо часу й ходімо вечеряти.
І невдовзі ми вже сиділи за столом, їли й пили, і наша трапеза, щедро оздоблена розмовами, мабуть, тягнулася б до півночі. Але нам перешкодив репортер газети. Маленький, жвавий, хоч уже й немолодий, він в одну мить зорієнтувався, де він є і з ким має справу. Оноре Бальзак колись сказав, що властивість почувати себе всюди, як у себе вдома, притаманна лише королям, повіям і злодіям. А дивлячись на цього меткого газетяра, мимоволі хотілось додати до тих зазначених осіб ще й репортерів. Він зразу ж нас усіх погнав у другу кімнату, розставив під ялинкою й сфотографував. Потім посадовив мене за стіл і почав інтерв'ю.
— Чи подобається вам Америка? — було його перше, стандартне й обов'язкове питання.
— Мені подобається скрізь, де я буваю вперше. Навіть свого часу, потрапивши в совєтську в'язницю, я забув про своє скрутне становище, а уважно придивлявся до людей, до обставин, в яких животіють в'язні, поводився, як екскурсант. Хоч пізніше вже було не до спостережень... А тут, в Америці, на мене летять враження, як нетля на вогонь, або вірніше, я влипаю у враження, як муха в мед. Тож Америка мені дуже подобається.
Перекладати мою тираду мала пані Ірена, як кращий у хаті знавець англійської мови. І пані Ірена подивилась на мене знищуючи поглядом, мовляв, що ти, чоловіче, натеревенив. А тоді до репортера:
— Містер Василь каже, що Америка йому подобається.
— Добре! — сказав репортер і його олівець блискавично списав майже цілу сторінку блокноту.
— Що вас найбільше вразило в Америці? — знову звернувся до мене репортер.
— Мене найбільш вразило тут те, що мої друзі, Аполлон та Ірена, швидко молодшають, а діти їхні, Таня і Сергій ростуть як на дріжджах. Якщо цей процес не припиниться, то незабаром всі вони зрівняються віком і тоді ніхто не розбере, хто з них діти, а хто батьки.
Пані Ірена трохи змінила мою відповідь. Вона сказала:
— Містер Василь вражений тим, що всі люди виглядають молодими і здоровими.
І репортер списав ще одну сторінку блокноту, а потім зірвався зі стільця й накинувся на телефон. Він викликав редакцію газети, зі швидкістю скоростріла прокричав, що має сенсаційний матеріал і потребує цілу сторінку.
— Розповідайте про своє життя, — запропонував мені репортер, зарезервувавши собі місце в газеті.
І тут ми зіткнулися з поважною перешкодою. Пані Ірена хоч і знала англійську мову, але в межах спитати — відповісти. На більше вона була ще неспроможною. Аполлон також. Що ж робити?
Але репортер довго не надумувався.
— Їдемте! — схопився він на ноги. — Їдемте до Гаррісбургу. Там у нас у друкарні є німець. Він буде перекладати. Діти можуть залишатись удома, а всі інші поїхали.
Мені вже за цілий день було досить пригод і вражень, я почувався змученим і мріяв про постіль, тому кудись їхати категорично відмовився. Не вабила подорож і пані Ірену. Але Аполлон відкараскатись від репортера не зміг, і вони поїхали вдвох.
Привезли Аполлона з Гаррісбургу опівночі, а ранком ми вже мали новорічну газету з великим нашим фотом під ялинкою і довжелезним дописом, присвяченим моїй особі. Принаймні прізвище в дописі згадувалось моє. Дещо з написаного відповідало правді, оскільки та правда не шкодила репортеровій фантазії. На фарби й витівки не поскупився. Читачі, напевне, з цікавістю сприйняли сенсаційний матеріал.
А кілька день по тому моя особа вже не цікавила й допитливих ортанських хлопчаків. З новими днями приходили й нові сенсації, без яких жити надто нудно, чи й просто не можна.
1953 р.