Про лицаря Добриню та його сестричку Забаву

Ще й тепер стояла в неї перед очима страхітлива подія: вийшла була на леваду назбирати квіток, коли нараз з хащів висунулася Змієва голова і схо­пила її величезною пащекою.

Побачивши тепер знову цю страшну голову, Забава скрикнула і сховала лице в долоні.

— Як почуваєш себе, дівчино? — зашипів Змій. — Ще досі плачеш, ще досі тужиш?

Забава мовчала.

— Я йду війною на твого князя, — продовжу­вав Змій. — Розтопчу села, розметаю міста, а зем­лю заселю лиходіями та відьмами. Заживемо з то­бою у княжому замку. А якщо стріну твого брата,закую в заліза і вкину в глибоку підземну печеру. Там буде коротати своє життя!

— Ні, ні! — скрикнула Забава. — Мій брат — великий войовник і багатир. Як він довідається про тебе, поб'є і тебе і твоє військо.

Змій тільки засміявся і зник.

IV

На той час, коли Змій збирав чорні війська, Добриня проїдався з князем:

— Іду рятувати сестричку! Бувайте здорові, князю!

Виїхав за місто — пристанув: — "Куди далі? Де шукати Забаву? Поїду до Змія, може щось по­радить…"

Подався до лісу. На сумній галявині довго кли­кав і шукав по хащах. Нікого тут не було. Що ро­бити?

— Чого стоїш, Добрине? — почув біля себе глухий голос.

Оглянувся і побачив старого облізлого вовка, що понуро дивився на нього.

— Змія, друга свого шукаю, — відповів Добри­ня.

— Даремні твої труди! — промовив вовк. — Нема Змія! Пішов у далекі землі, не захотів тут за­лишатися. Не злюбили його люди, не шанували. А шкода, добрий звір був і помічний. Не шукай, не знайдеш! Вертайся радніш до замку!

Так сказав вовк і зник. Не знав Добриня, що це був чародій, якого прислав Змій.

Поїхав далі лісом, ген, аж над берег розлогого озера. По воді пливла біла лебідка. Вона звернула голову до Добрині і промовила людським голосом:

— Чого шукаєш, Добрине?

— Змія, друга мого шукаю.

— Нема Змія, — засумувала лебідка, — поки­нув нас і ніколи, ніколи вже не вернеться.

І тепер не знав Добриня, що лебідка — це відь­ма, яку наслав Змій.

Добриня, все таки, не пойняв віри цим словам і поїхав далі. Виїхав з лісу: — Куди далі їхати? Який шлях вибрати?

Недалеко в траді щось зашелестіло, аж кінь здригнувся.

— Не лякайся мене, це я, гадючка! — почувся тоненький писклявий голосок.

Добриня побачив у траві маленьку головку, що підіймалася до нього.

— Не пізнаєш? Це я мала тебе вкусити, як ти був маленький. А ти пустив мене на волю, не по­карав.

Добриня нахилився з коня й засміявся:

— Як я можу тебе пізнати? Сам не пам'ятаю тієї події, про це мені тільки розповідали в замку.

— За твоє добре серце я тобі віддячуся, — сказала гадючка. — Напийся води з джерельця, на­пийся води!

І гадючка зникла в траві.

Добриня зіскочив з коня, прив'язав його до де­рева, а сам почав шукати джерела. Знайшов, за­черпнув руками води й випив.

Вода була свіжа й холодна. Смакувала йому, а все ж він почув, що з ним щось дивне діється: знепритомнів на хвилину, а коли опам'ятався, гля­нув у воду, наче в дзеркало. З води дивився на нього гарний молодий олень з великими розложистими ро­гами. Побіч стояв Добринин кінь і спокійно пасся.

Олень-Добриня зрозумів тепер, що мусить знайти інших оленів, від яких зможе усе вивідати. Подався в ліс. Уже під вечір зустрів стадо оленів.

Старий, досвідчений провідник стада підійшов до нього й пізнав відразу, що новий олень не справж­ній, а зачарований.

Привіталися і, коли олень-Добриня спитав про Змія, старий відповів:

— Нема його тут, перейшов у свої сторони. За­йдеш до нього шляхом, що веде на північ. Треба перейти ліси аж до Сумної рівнини. Що там далі діється, ніхто з оленів не знає. Ми з лісів не вихо­димо.

Ще довідався Добриня, що Змій готовить війну проти його батьківщини. Олені були цим дуже збен­тежені: усяка війна їм не до вподоби, а як Змій переможе князя, життя стане просто неможливе.

Добриня подякував і подався до свого коня. Ще раз напився води з чарівного джерела і знову прибрав людську постать. Сів на коня й погнався вказаним шляхом.

Уже давно переїхав ліси й бори, далеко зали­шив за собою квітучі левади й поля. Скакав тепер чужою, сумною землею. Трава була низька й по­жовкла від холоду. Морозний вітер дув з півночі, а довкола була пустка — ні села, ні міста!

— "Як обороню мою батьківщину? — думав Добриня. — Як визволю Забаву?"

Доїхав до роздоріжжя. При дорозі, що зверта­ла направо, почув голос:

— Поїдеш туди — багатим станеш!

Глянув наліво — там ішла друга дорога. Звід­ти залунало:

— Поїдеш туди — згинеш!

Добриня глянув, хто це говорить, але нікого не побачив. Сіпнув вудила й поїхав наліво.

Незабаром побачив напіврозвалену хижу. Вона стояла сама-самісінька серед рівнини. Коли набли­зився, з вікна вихилилася старезна голова з довгою сивою бородою. Борода маяла від вітру сюди й ту­ди, замітаючи землю перед хатою.

— Спізнився, Добрине! — захихотіла голова. — Змій уже під Києвом!

— А я таки його вб'ю! — відповів Добриня.

— Е-е, не нахваляйся! Змій має велике військо. Поїдь далі — побачиш сліди на землі: могутнє військо пройшло туди! Що ти сам вдієш? Змій забрав і в'язнів з собою, і твою Забаву теж! Вони вже під Києвом, а тобі прийдеться їхати туди хіба з тиждень. Поки прибудеш, Змій здобуде місто!

Добриня скочив конем уперед. І справді, впо­перек степу тягнулася сіра смуга землі, стоптаної людьми й кіньми. Смуга тягнулася на південь, де ген далеко, за обрієм, була його батьківщина.

V.

Добриня стягнув поводи коня і помчався в сто­рону Києва. Кінь біг, як вихор; його біла грива розвівалася на вітрі, як прапор, копита ледве тор­калися землі. Що ріка — перескакував її з берега на берег, що гора — пролітав понад нею, наче орел. Під вечір Добриня з'явився позаду Змієвого війська. Воно якраз готувалося до облоги.

Добриня глянув на місто. Лицарі стояли на му­рах із зброєю в руках. Отже, прибув саме впору!

Скочив Добриня конем уперед, і вже був у гу­щі ворожого війська. Вдарив мечем направо й на­ліво, і за кожним ударом падало сімдесятеро воро­гів, за кожним скоком десятеро їх топтав кінь. За хвилину став він по середині табору на великому майдані. Там було зелене шатро, як гора, а перед шатром лежав Змій.

— Боронися! — гукнув Добриня, підскакуючи до потвори.

Змій схопився, заревів, витягнув усі три шиї, і з пащек його сипнуло вогнем.

— Ставай до бою! — крикнув Добриня і бли­снув мечем. — Ми обидва вирішимо війну!

Змій знову заревів з люті й замахнувся могут­ньою лапою на Добриню. Але він враз відскочив конем убік.

Так почався бій. Змієве військо, опам'ятавшись від переляку, оточило майдан великим колом. З му­рів Києва княжі воїни приглядалися до незвичайної події.

Змій кидав своїм могутнім тілом, палив вогнен­ним подихом і бив хвостом з такою силою, що аж гори дрижали й мури міста хиталися. Кілька разів Добриня досягнув мечем Змія, зранивши йому шию й хребет. Але сталь сковзалася по твердій шкірі, і тільки раз удалося Добрині сильніше зранити одну з голів Змія.

Раптом Змій замахнувся хвостом, щоб ударити Добриню. Від цього помаху війнуло бурею, так що шатро завалилося, а половину війська змело з поля. Добриня не сподівався вдару. Тільки кінець хвоста зачепив його, але вдарив так сильно, що лицар поле­тів у повітря, високо, аж поза хмару. Летів, сидячи на коні, і згори добре бачив замок, Змія й усе його військо.

Добриня не збентежився. Він цупко тримав по­води і спрямував коня додолу. Великими кругами, наче орел, злітав тепер униз. За хвилину знову сто­яв перед Змієм. Завваживши, що Змій реготався з його пригоди, Добриня скочив з коня, підняв меча і підбіг до Змія. Бій почався наново.

За третім ударом Добриня відрубав Змієві од­ну голову. Заревів Змій з болю, і страх пішов воро­жим військом. А здалеку, з міста, залунали радісні голоси княжих воїнів.

— Бий, Добрине, рубай потвору! Борони бать­ківщину й князя!

Добриня засміявся й підніс до них руку. Цю хвилину використав Змій і сипнув огнем.

— Ще мало? — зашипів. — Ну, тепер прийшов тобі кінець! Хай же твоя сестра дивиться на твою смерть! Гей, — заревів щодуху, — приведіть в'яз­нів!

Сторожа вивела наперед полонених, а між ними й Забаву.

— Сестричко!

— Братіку!

Змій кинувся на лицаря. Закипів останній бій. Нові сили вступили в багатиря. Ось хто украв його сестричку! Ось хто зрадив його довір'я!

З нестримною снагою кинувся Добриня на Змія. Змій сипав вогнем, топтав лапами, бив хвостом, але ні разу не зачепив лицаря. Став слабшати від бою й від ран. Тоді Добриня наважився і рубнув мечем. Друга голова покотилася додолу.

Змій скрутився й заревів люто, аж похилилася трава і дерева нагнулись до землі. А Добриня під­біг і загнав меча просто в серце Змієві. Потвора звалилася безсило на землю.

Великий жах охопив Змієве військо. Воно по­чало втікати, кидаючи зброю й воєнні припаси.

Добриня обіймав і цілував свою сестричку. За­бава плакала з радости й зворушення. Коли огляну­лися, побачили, що вони самі. Княжі воїни та в'язні кинулися в погоню за ворогом, щоб його знищити дорешти.

Добриня дав Забаві найкращого коня, сам сів на свого білогривого і, коли військо князя верну­лося, на самім його переді в'їхав у Київ.

На брамі вітав їх князь на коні й міські достой­ники. Всі подалися до замку. На вулицях стояли юрби народу. Люди вітали багатиря та його се­стричку окликами й оплесками, кидали їм квіти, сте­лили килими під ноги. Добриня їхав побіч князя. Гордо держав голову й усміхався до народу, а коли оклики підсилювались, вітав людей рукою і клепав свого коня по шиї. Хотів цим показати, що частин­на заслуга належиться і його вірному коневі. Ясні хвилі волосся спливали йому на плечі, а очі горіли щастям і гордістю перемоги.

По другому боці князя їхала Забава. Легко тримала в руці поводи і чарівним щирим усміхом дякувала людям за привіти. Була щаслива, що має такого брата, славного лицаря, про якого склада­тимуть легенди й пісні.

Опісля в замку був великий бенкет. Сонце на бані, місяць і зірки знову засвітилися так ясно, як давніше.

Під замком зібрався народ. Тоді вийшов князь на балькон, а побіч нього стали Добриня з Забавою. І проголосив старий князь:

— Засядуть Добриня з Забавою на золотому кріслі і правитимуть землею нашою для ясного й щасливого майбутнього!

**

Отаке то розповідали старі люди внукам, а внуки — своїм унукам аж по сьогодні, щоб не за­були імени Добрині й Забави, щоб усі діти мали приклад, як боронити свою землю і не боятися ні­якого, хоч би й найсильнішого ворога.