— Як не відчуваєш за собою ніякої провини перед богом, сиди спокійно у своєму вчительському стільчику і навчай школярів піїтиці. Artes molliunt mores[2]. А наш превелебний отець і добродій преосвященний митрополит київський обіцяє колегіуму й Братському монастиреві, яко й інчим православним обителям, недоторканність за будь-якого правителя і воєначальника.
Софроній пішов од Гізеля не заспокоєний, навпаки, якась дрімота, збайдужіння, тлустість обсотали все тіло, ступав наче не своїми ногами, кволо вимахував неслухняними руками.
Опинився за брамою колегіуму, поминув двоповерхову ратушу, перетнув увесь Красний майдан, малолюдний спекотного полудня. Сонце пряжило невблаганно, дощаті настили прогиналися під підошвами, випускаючи із щілин пурхавки розпеченого пороху. Софроній визув старенькі, облуплені сап’янці, пішов вимощеною вулицею, відчуваючи ступнями ласкаві доторки струганих дощок, повернув геть з голого, без жодного деревця майдану у бічний вузенький провулок, де понахилялися з-за парканів, зрослися верхівками вишні, горіхи й груші, занурив босі ноги в щипливий прохолодний крупний пісок. Вагота ‘ помалу спадала з тіла, цибав затінком, лопухи хльостали по кісточках, лишаючи білі смужечки на тонкій шкірі.
Крізь буйну зелень проникав запах паленої шкіри, дубильних розчинів і рослинних барвників — цю місцину під горою посідали садиби братчиків з шевського цеху. Їхні діти навчалися у Софронія, його тут знали навіть пси, що зирили у шпарини в дерев’яних загорожах і не зчиняли ґвалту на вайлувату ходу дидаскала. Він ступив на покіт гори. Вуличка поширшала, ввібрала в себе ще одну й жовтою гадиною побралася вгору до Старого міста. Ліворуч височіла Уздихальниця, під якою примостився кляштор бернардинців із сірими шпилями, тепер спорожнілий, занімілий, без дзвонів, що їх зняли козаки. Праворуч відкривалася Замкова гора, з фортечних веж стирчали жерла пищалей, за дерев’яними стінами стосами колод, що поросли мохом, набундючився замок воєводи Адама Киселя, котрий вже давненько не показував носа в Києві. Все там дихало пусткою, настрахом, передчуттям нових буревіїв, що зметуть усе навколо, зрівняють із землею і замок, і кляштор, а може, й старе Верхнє місто… Узвіз брався вгору, розбита глиняна колія, поросла на узбіччях полином і чортополохом, забуртилася в старі київські гори, розкраяла горбастий пиріг на дві високі половини, в котрих шарами залягли синюваті глини, жовтогарячі піски, скріплені жорствою, бліді леси, а на самісінькому вершечку — скиби чорнозему, з якого виростали непролазні чагарі шипшини, глоду, терну.
Назустріч Софронію спускався віз. Чоловік стримував за повід коня, задні колеса із залізними гальмівними колодками здіймали бурунці пороху, чоловік тпрукнув, і Пекарський пізнав (сонце било просто у вічі, супе якась почвара, а хто — не розгледіти…) голос Лавра Килимаренка. Першим порухом було стрибнути в бур’ян, а ще ліпше повернути назад, чкурнути донизу, в рятівну шевську вуличку. Але ж хутко зметикував, що опасистий Лавро не кине шкапини, воза й свого добра на цьому крутому узвозі. Софроній зупинився, збочив на безпечну відстань, пропускаючи Килимаренка.
Невеличкий той Лавро проти голінастого Софронія, але натоптаний, кремезний, важкий, як діжка з розсолом, і кулаки в нього, певно, як жорна… На мить, тільки на якусь мить, але так виразно! — постала за його похилими плечима кругленька Вівдя, невеличка, волоока, з русявою косою й білявим пушком на ніжній шийці. Софроній аж очі приплющив і трусонув чубом, а коли розплющився, її вже не було. Натомість — .цегляста пика Лавра, в якій усі м’які, жваві сестрині риси набрякли, погрубшали, затверділи. Гех, як учитель ненавидів цю пику! Ненавидів і водночас побоювався цієї нецнотної людини без жалю й сумління. Та що там побоювався — жахався, бо не міг до кінця збагнути чорної прірви Лаврової душі. Сподівався, що лишиться непомічений, бо ж і говорити не було про що: між ними вже все мовлено. Та не той чоловік Килимаренко. Повернув голову до Софронія, утримуючи повід, упираючись закаблуками в грудчасту колію:
— Га-а… то ти… клятий даскале… Твоє щастя… не можу покинути воза… Але… присяйбі… іде на тебе кара… Згадають мостиві пани й віршики на приїзд Хмеля… і річі в суді… Ой скоро згадають! А як забудуть, то я їм нагадаю… Присяйбі!
Віз проминув Пекарського, але Килимаренко кидав і кидав з чорної пельки шкарадні слова, які стрибали узвозом і скручувалися в чорний гадючий клубок.
Подивився в окадькувату Лаврову спину, полегшено зітхнув і побрів до Подільських воріт Старого міста. Темна дерев’яна брама вже видніла за викрутом гори, двоє отетерілих від спеки вартових зі списами сиділи в затінку біля гладущика з водою чи молоком, а може, й пивом.
Бач, пригадав спудейські вірші на честь Хмельницького. А хто ж тоді не складав їх? Навіть колишній війт Андрій Ходика, що тепер і не плюне без пащекування про козацькі розбої та прокльону на адресу Хмеля. Усіх захопив тоді приїзд козачого війська до Києва. Як тільки пронеслася чутка про це, зранку київський люд вибрався з своїх подвір’їв і посунув у Верхнє місто, наче у Великдень до митрополичої служби. У Подільські й Михайлівські ворота товпилися кравці, шевці, ковалі, кожум’яки, гончарі, теслі, токарі, м’ясники, рибалки, стельмахи, пекарі, бондарі, золотарі… дидаскали й спудеї колегіуму; у Лядські ворота — купці й промислові люди; через хрещатицькі байраки до Печерських воріт дибали старі ченці з Лаврського монастиря, а ширшим довкружним шляхом громохким берлином, запряженим цугом учотирикінь, їхало найстарше духовенство: митрополит київський Сильвестр Косов та його гість — найсвітлійший ?єрусалимський патріарх Паїсій.
Увесь київський люд пробирався до Золотих воріт. Бамкали дзвони Софійського митрополичого собору, Михайлівського золотоверхого, церкви святої Троїці, а знизу, від Дніпра, долинали сріблясті передзвони подільських храмів. Молодші спудеї видерлися на круті земляні вали обабіч Золотих воріт і перші віддалік побачили козацьке військо. "Їдуть, їдуть!" До Старого міста наближалися вершники. По вдалих битвах при Жовтих Водах, Корсуні, Пилявцях, облозі Львова голінні хлопці вбралися у високі хутряні польські шапки з павиними перами, кунтуші з довгими рукавами, малинові козацькі кармазини, лискучі єдвабні штани, м’які сап’янці, .при боці в кожного висіли турецькі кремінні пістолі, порохівниці-натруски, польські шаблі або турецькі ятагани, за широкими пасками в старших — ознаки влади: перначі. Богдан Хмельницький їхав під хрещатою корогвою і гетьманським бунчуком, поклавши булаву на луку сідла, позаду довбиші гуркотіли в приторочені до сідел литаври. Гомін, гомін по злотоверхому древньому Києву… Далі все було як у сні й пролетіло як мить. Патріарх Паїсій благословив на Софійському подвір’ї Богдана і полковників, назвавши гетьмана світлійшим князем. По урочистому молебневі, який відслужив сам патріарх, Інокентій Гізель і Лазар Баранович вивели на паперть собору спудеїв колегіуму з латинськими й українськими віршами. Сказав свою орацію й молоденький, щойно посвячений у дидаскали Софроній Пекарський.
Честь і хвала,
Навіки слава
Войську Запорізькому,
Що з божої ласки
Загнало ляшка
Аж к порту Бузькому…
То й що з того? Так, сказав. І всі читали урочисті казання. І ти, Лавре Килимаренко, добре тоді випивши, скакав халяндраси посеред вулиці, а твоя… мила сестричка в святковому лубку з шовковими стрічками, у вишитій, з біленої овечої шкіри, кожушині з високим смушковим коміром, взявши гарні рученята в боки, погойдуючись, наспівувала:
Були в мене зозулясті кури,
А я тії кури зозулясті
Продала, продала,
А за тії гроші
Музики хороші
Найняла, найняла!
Ви, музики мої,
Ви заграйте мені
"Коваля", "Коваля"!
Гуляв київський люд, веселився… То ж тепер, як повернуться "твої" мостиві пани-шляхтичі, єзуїти й перевертні, увесь той люд вільний християнський ти викажеш катам на поталу? Не вистачить паль і катів.
Вартові біля Подільських воріт, не підводячись з землі, побіжно оглянули вбрання Пекарського і, пересвідчившись, що при ньому нічого немає, потяглися до гладущика з прохолодним напоєм. Софроній пройшов у браму, пахнуло сирістю, цвіллю, прохолодою від земляного валу. Він ступив у Старе князівське місто. Челядинці з маєтків Михайлівського монастиря косили сіно біля своїх подвір’їв. Ще далі височіли дерев’яні паркани з малими хвіртками, за якими люті пси стерегли купецькі стодоли, комори й світлиці. Ага, це ж десь тут минулої голодної осені Кирило Дзюбар, підлестивши пса, забрався до комори колишнього управителя біскупщиною Стефана Голуба, але був упійманий, битий і відданий під суд. За звичаєм справу мав розбирати ректор колегіуму, проте пан Голуб домігся магістратського суду. Крутій той Голуб. Колись ходив на сповідь до уніатського єпископа. Як приїхав до Києва Хмельницький з військом, а біскуп забрався геть ще заздалегідь (ледве зачула київська шляхта про погром коронного війська під Корсунем, . зараз тої ж години почала на вози пакуватися, з жінками й дітьми відбігаючи домів своїх подалі, до Кракова ближче…), пан Голуб не втік, почав опікуватися флорівським жіночим монастирем, постачати його крамом заморським і збіжжям, котре скуповував у навколишніх селян, а сповідника знайшов неподалік своїх будинків — у православній церкві святої Троїці. А оце нещодавно, як прикотилася звістка про Берестецьку битву, він узагалі перестав одвідувати божі храми — не знає, на яку ногу нині ступати… Та головне інше. За будь-якої негоди й стихії в Стефана Голуба повнилися комори. От і тоді, як спудеї мало не вмирали з голоду по тому страшному літові, коли сарана виїла геть усі посіви, коли вона хмарою висіла над Київщиною, лізла в очі й рот, хрускотіла під ногами, стрибала по учнівських нотатах під час уроку, — і тоді його синаш носив до колегіуму пухнаті булки й, ховаючись од товаришів, давлячись, ковтав пахучі шматки.
Дзюбара тримали під вартою при ратуші, допитували, він в усьому повинився, сказав, що вже втретє лазив до комори по хліб і копчену шинку. Як розповідав про це на суді, в лавників, що вершили суд, потекли слинки й зажевріли голодні очі. Усім було непереливки.