Бохтер Томаш Балабаник щось мовив. Митрич того не почув. Томаш взяв до рук флояру її подув.
— Заграйте панам! — пробив.
— Ой Томашу! Дай мені; покій! Я вже й забув, як треба в неї дути! — відмовився Митрич, бо не хотілося грати.
Балабаник сказав жандармам, що Ілько в селі колись був першим сопілкарем.
Жандарм простягнув сопілку до господаря.
Що не волів би чинити Митрич, тільки б не грати... Та най бачать, що сопілка — не пістоль. Продув денце, пішов до відра, зачерпнув води, промив у сопілці голос, махнув нею в повітрі, струшуючи краплі. Притулив сопілку до уст — і з'явилася в ній душа. Переливчасто, дрібно, добираючи звуки, потім зливаючи їх у мелодію, заграв Митрич. І в хаті війнуло Верховиною, Карпатськими горами. До життя прийшли давні-прадавні роки, що минулися і більше не повернуться. Наче розступилася хата враз, світло в ній стало. Митрич увесь перетворився в інструмент, що наповняв хату гомоном, піснею, бо в його очах світилися вогники.
— Ей, Маріє, ану іди та розбуди того шибеника! — мовив Ілько до жінки й відклав сопілку за сволок.
— А ти не розбудив?.. Та най би ще поспав! — не то з докором, не то з почуттям ласки господиня кинула.
— Та, еге, пани прийшли! Я і сяк, я і так, і тичкою рушав, а він ні та й ні...
Ількові хотілося, щоб стара вийшла з хати, не чула бесіди. Знав Митрич м'яке серце дружини. Досить не панові, а сякому-такому помітачеві тупнути, гупнути, як вона ходила не своя. А хто знає, з чим оці лобуряки привалили.
Митричка вийшла.
— Кажи, небораче, що привело оцих? — кинув Митрич до Балабаника. Бохтер знітився.— Мені от ярину сіяти, а час дорогий... ніколи тут розбалакувати...
Нижчий жандарм вийняв папери і став валити на Ілька громаду запитань. Про що тільки не запитував! І скільки землі було в Ількового діда, батька, скільки в нього, були коні, не було коней, за яку партію Митрич подавав голос при чеських панах на Закарпатті, ще питав про заборонені книжечки, газети, що їх ніби мав читати син Митрича, хотів знати, хто бував у хаті Митричів, про що говорив син, де був Микула такої ночі, а де був он такої... Багато про що розпитував жандарм, бо Ілько вже думав, що кінця тим запитанням не буде. Сонце знялося високо над обрієм, вже Ілько міг би десять раз повернутися на ріллі плугом, а вони все питають та питають.
Негаразд чув Ілько. Бо й Микула до хати не заходив. Певно, спав не на оборозі. Марія-господиня і сама давно в хаті. Сидить собі в кутку...
Коли протокол був списаний, пан сердито бухнув кулаком по столу:
— Ти, старий, кажеш, що не знаєш, куди дівся твій син! А ми тобі скажемо, щоб ти не журився. Твій син цієї ночі втік до більшовиків.
Потім жандарми насміхалися над Ільковим прадідом, дідом, над ним самим, над всіма простими людьми з Карпатських гір. Говорили, що всіх русинів треба давно було переселити дідько знає куди, щоб і духу не чути по русинах.
Образа кров'ю обілляла серце Ілька. Запекло; в грудях, коли блиснула скупа, вогниста сльоза.
Митрич відчув, що в хаті його чужі люди. В одну мить він готовий був зціпити кулаки, взяти за шию одного, другого. Та що міг чинити голіруч з жандармами при багнетах, при законі?..
— А знаєте, що я вам скажу?
— Що?
— Мій син пішов до наших! Туди його дорога! Він ще
прийде сюди! Моя голова сива, я, може, і не діжду тої радості...— почав Митрич. Потім схопився, посміхнувся й мовив:—Та ні, чей доживу і я тої світлої днинки...
Томаш Балабаник вилупив здивовані очі на Ілька. "Чого йому забагнулося? Невже темниці?":—думав.
— Говори, пай знають!—Митрич гукнув до Балабаника, коли той і справді не знав: казати правду жандармам чи таїти? Ількові було б легше!
Коли Томаш передав жандармам все, часом затинаючись, не знаходячи потрібного слова, жандарми зраділи: Менший нудотно повів очима під стелю. Став приглядатися до ікон. Приснджені мухами, задимлені святі дивилися з рам тими плоскими, до всього байдужими очима, на яких немає і найменшої участі в усьому, що коїться. Схопився жандарм з лави до ікон. Став перед портрет том людини з добрим, зажуреним обличчям. Під довгими, спущеними вусами ховалася посмішка. Козацька кучма свідчила, що в тій рамі не ікона, дарма образ в ряді ікон. Жодного з святих в хаті Митричів не огортали чистим вишиваним рушником. А портрет був повитий дбайливо зібраним на верхній рамі вишиваником; до того прикрашений жмутком васильчику: З-за рами ще стирчало кілька гілок лози, зрізаних тієї провесняної пори, коли на деревах ще нема зеленого листу.
— Це хто? — запитав жандарм.
Митрич розсміявся.
— То святий? — знову спитав жандарм.
— Святий! Найбільший із святих великомучеників! То наш святий! Шевченко! — почав Митрич співучим добрим голосом, в якому була не тільки любов до поета, а й зневага до тих чужих людей, що господарювали в Митричевій закуреній хаті.
— А хто він?
— У нас — Шевченко, у вас — Петефі.
— Петефі? — жандарм здивувався, звідки Митрич знає це ім'я, і враз готовий був проникнутися повагою до старого. И тут же знову: — А Шевченко хто?
— Ей ти, грабова довбня! Шевченка треба знати! Ви— диш, я знаю, хто такий Петефі!
Жандарми не вгамовувалися. Питали Митрича, звідки портрет у його хаті, чому він прикрашений вишиваним рушником, чому на верхній рамі жмуток васильчику, чому на іконах немає ні вишиваних рушників, ні зілля?.. А Ілько розповів про все, про все. Про першу світову війну, про друзів па Україні, про те, як зібрався з України в Карпати, про те, як у дарунок дали йому портрет Шевченка.
І став той портрет в хаті Митрича видимою ланкою, що в'язала дім його з великою українською землею... Митрич говорив, що та велика українська земля — і Закарпаття, бо українці — один народ, по яких землях не жили б, якими світами лиха доля їх не ганяла би. Бо є один безсмертний дуб, що має могутній стовбур, широко розкидане гілля, глибоко в землю пущене коріння... Дуб розвивається, зацвітає, шелестить. Були громи, що гуркотіли над ним, були блискавиці, що вогнем палили його, що лезами сікли його; були бурі шалені, що рвали зелений лист і ломили гілля. Та не було того грому, не було тої блискавиці, яка спопелила б його... Бо дуб живий, і жити йому вічно, доки сонце, доки земля, доки небо...
Розвихрений, розбурханий, у той же час величний і прекрасний, Ілько Митрич стояв, бо зіллявся з тою древньою хатиною дідів, прадідів, а та хатина зіллялася воєдино з зеленою грушею, з садом, з високими Карпатськими горами, з небом, що в той ранок високо знімалося над землею. Хатина зіллялася з землею, в якій кості пращурів Митрича, на якій жити і помирати всім Митричам карпатської Верховини.
Коли жандарм потягнувся рукою знімати портрет Шевченка з стіни, Митрич схопився:
— Зайдо! Туди нічого ти не клав, звідти нічого не руш! Бо впаде божа кара на тебе!
Жандарм відступив. Та тільки на мить. Бо високий наставив на Ілька рушницю.
— Дай спокій іродам! — встряла, чуючи біду, господиня — на гамір увійшла до хати.
Митрич насупив брови. Міряв очима одного, другого. Потім глузливо посміхнувся.
— Бери, пануй, смішкуйся над нами, гартуй злість у нас, щоб вона потім тебе палила вогнем! Звідти візьмеш, понесеш, а звідси — ніколи! — Ілько вдарив ся в груди.
Високий подав Балабанику портрет Шевченка.
Вітерець розвівав жмутками пір'я за казанками жандармів.
Промені сонця голками виблискували на холодній криці рушниць, коли жандарми проходили доріжкою від хати Ілька Митрича.
Томаш Балабаник цупив портрета.
Жінка вивела Митрича з розпачливого забуття. Старий за клуню подався. Приніс довгу драбину. Прислонив до оборогу. Під ним поскрипували щаблі. Чіпко брався руками, щоб не зірватися. Здавалося, що в цей ранок, ні, вже не ранок, він дрянався вгору нелюдськими зусиллями. А під солом'яним дахом оборогу лишилося вилежане Минулою одне логовище. Зморшками зібралося чоло Митрича, потім затремтіли губи й з таких добрих, лагідних очей покотилися сльози. І він чув, як прилинуло до серця тоскне, гірке, і сам шкодував, чого йому не двадцять, не двадцять п'ять літ... Тоді знайшов би дорогу через груні, через перевали і сам на Схід, щоб звідтіля повернутися і відплатити за кривду...
— Моя кров!—Митрич мовив, задивляючись на Схід, наче там, на грунях, що сонцем золотилися, бачив сина.— А я знав, що він не всидить у цьому пеклі... До своїх піде. Бо, еге, моложава вся тікає до більшовиків.
Трусячи кошлатою гривою, рвався вперед у плузі кінь.
Митрич наступав босими ногами на борозну. Чомусь кінь сьогодні ішов не так, як іншим разом, борозна до борозни лягала нерівно... Старий думав про оте, що сіється, що проростає на закарпатській Верховині. А сіється ярина, і вже немає вітрів, які прибили б її до землі — такої праведної і такої грішної кривдою простій людині...
Митрич поглядав на Схід, бо тепер бачив дороги, якими пробирався його син.
— І чого вони торік стали на Карпатах? Чого не прийшли до нас?.. А ми їх так чекали... Та вони прийдуть... Я знаю, що прийдуть. І він з ними прийде!
Митрич швидше погнав коня в плузі.
1961