Батькові
Важко ступаючи від криниці з двома відрами води, Петро Бережник помітив, що в кінці городу чорніють чоловічі постаті. Щось недобре шпильнуло в серце.
"Най! Доки дійдуть до хліва, увиджу, куди їх несе!" — подумав і уповільнив ходу. Та коли прохожі звернули на доріжку, що вела попід тином до самої хати, Петро пішов швидше. Як-не-як, а не хотів, щоб чекали. Правда, він ще і не був певний, що прохожі мають навідатися саме до нього. Адже через садибу йшла стежка до інших хат, що притулилися до підніжжя обочин, як тулиться почорнілий і ніким не знайдений в гущавині гриб.
Петро окинув очима сад. На голих кронах яблунь, груш, слив розбризкалось вечірнє сонце, а черешня розвісила набубнявілі бруньки.
По тілу пробіг жар. Спершу вдарив у вуха, потім спалахом охопив обличчя, побіг спиною і немов заховався десь там, у важких і поношених — давно б їх викинути па горище — постолах, що рвали Петрові ноги, робили ходу повільною і байдужою. Здається, взуй Бережника в легенькі постольці — він побіжить так, що на вороному коні не здоженеш. А постоли, мов дві великі довбні, прив'язані до ніг, та ще й обліплені в'язкою, холодною землею; Петро ледве ноги волочить стежкою між нив.
Отак ще хвильку Петро постояв, тримаючи відра в довгих руках, потім зайшов до хліва. Одне поставив перед Сивулею, друге — перед дворічною телицею Сарною.
— Добрий вечір, Петре! — першим привітався Ілько Попеляк, голова сільради.
Хотів Петро чи не хотів, мусив виходити надвір. Не стрічати ж йому гостей отут, в хліві.
— Доброго здоров'я! — недовірливо Петро відповів, беручи широкою і твердою долонею простягнуту руку Попеляка.
— Худобицю поїте? — цікавився Попеляк більше для того, щоб зав'язати з Петром розмову, і поглядав до хліва, в якому, булькаючи, лягла з відра воду корова Сивуля — світла, з гладким хребтом, круглими лопатками і довгим, розпушеним китицею хвостом.
— Худобинку! — стримано мовив господар, хоч тут відповідати і не було чого. Кожен міг бачити, чим він зайнятий в передвечірню пору.
— Як ся маєте, Петре? — запитав Федір Кодра, низький, моложавий, з двома чорними бурульками вусів під самим носом голова колгоспу. Очі Кодри хазяйновито обвели хлів, у якому все мало своє місце, як в хаті доброї господині.
— Добре, до ясної днинки! Нічого бога гнівити. Коби не гірше! — відповів охоче Петро, тиснучи руку голові колгоспу.
Петро зайшов до хліва. Гостей залишив на порозі.
Правда, він не радий був, коли до хліва поглядали сторонні люди,— мало які очі бувають, можуть наврочити.
З-за дощаної перегородки Бережник викидав вилами сухе листя. Стелив його спершу під передні ноги корови, від задніх відгорнув гній і теж настелив листя. Могло здатися в цю мить, що і Федір Кодра, і Ілько Попеляк залюбувалися старанною працею дбайливого хазяїна. А він, хоч і мав зіпсований настрій, зате своє просте, господарське діло виконував по-звичайному старанно.
Коли Петро відходив од телиці, ласкаво гладячи її по хребту, Федір Кодра привітно посміхнувся і промовив:
— Скільки б, Петре, запросили? От нам би таку теличку па ферму.
"Від цеї ви молоко не п'єте!" Петро в душі посміхнувся над головою щойно організованого в селі колгоспу. Тільки в душі! Бо своїм селянським розумом він вже приготував відповідь:
— Теличка не на продаж! Вам би треба таке, щоб нині-завтра дало молоко! А ми держимо так, най плететься коло корови. Росте дівча, може, чоловік найдеться, не випускати з двора з нічим...
— А, то ви доньці? Тоді інша бесіда! — відступаючи, лагідно протягнув Ілько Попеляк.
— Заходьте покурити! — просив господар, закриваючи двері хліва.
— Ми, Петре, ненадовго! — вернувся голова сільради, бо, як видно, не хотів баритися в хаті. Щоправда, Петро Бережник не дуже припрошував гостей.
— Ми до тебе, Петре, з такою просьбою. Оце тут весна іде, через день-два треба виходити в поле. Правда, у нас є кілька плугів, але того не досить. Як знаємо, ти маєш плужок залізний. Дуже придатний плужок. Торік видів, як корівки легко дерли ним землю. Чи ти б не позичив нам на кілька днів?
Ілько Попеляк говорив спокійно. В голосі його навіть чулася впевненість, що Петро Бережник не відмовить. Адже плужкові нічого не станеться, дадуть його в добрі руки.
Бережник кивнув головою, потім неохоче промовив:
— Кажете, плужок вам треба! — Наче йому ще все не вірилося, що гості навідалися з ділом.
На плечі Петра Бережннка хтось звалив велетенську ношу. Чи, може, здалося, що його давить до землі важка, як олов'яна куля, голова. А в тій голові віхтелицею закрутилися думки — нехитрі, прості. "Корівки легко дерли ним землю",— гримів у вухах обривок фрази. І Петро наче справді побачив Сивульку з сусідською Барнуцою, так наче ось тепер вони йшли свіжою ріллею, піднімаючи борозну залізним новим плужком. О, як легко лягала борозна за борозною, як легко і чинно без торохтіння підстрибували залізні коліщатка ведучої теліжки. Він не міг налюбуватися роботою плуга, тримаючи в руках чепіги... Бо що не кажіть, а залізний плуг таки не дерев'яний.
— Ну, ну, Петре, як надумав? Чи, може, ми з нічим підемо од тебе? — обривав думки Петра Бережиика Ілько Попеляк, бо йому вже не подобалося, що Петро відмовчується.
— Треба колгоспові допомогти. Знаєш, коли зберуться молоді, на дворі багато чого немає. Так і в нас. Але ми господарювати будемо, увидиш, все прийде на лад, так, що сусідні села позаздрять,— підтримував Ілька Попеляка Федір Кодра.
— То тільки горобці збираються на пустому! — посміхнувся в свій рудуватий вус Петро Бережник.
— А хіба ви нас за горобців маєте? — спокійно промовив Ілько Попеляк, відчувши хитрість Петра Береж— ника, котрий готовий був тут же посміятися над кількома десятками сімей, що два тижні тому зібралися на організаційні збори і яким агроном з районного земельного відділу відрізав лани за левадою, де колись біднота робила за третє.
На цей раз спокій Ілька Попеляка став дратувати Бе— режиика, бо він відчув у ньому не слабкість тих, що з'явились у нього на подвір'ї, а силу.
— Та мусай подивитися, де той плужок. З осені десь закидали тирсою так, що не знайдеш тепер! — на слові поступився Петро, хоч саме тепер у ньому накипав опір.
Федір Кодра приглядався до борони, яка шарпала ріллю всього одну весну, бо на зубцях ще вороним нальотом лежав накал ковальського горна. Зараз борона висіла під дахом на двох довгих стержнях, які Петро припас ще тоді, коли на державній роботі тесав і скріпляв докупи балки дерев'яного моста.
"Дивися, і борона їм коле очі,— міркував сердитий Петро Бережник.— Таким все знадобиться. Ану, до чого ще приглянуться?"
Та, потішивши себе тим, що візок розібрав, як тільки перші осінні морози вдарили, Петро заспокоївся. Зараз візок — невеликий, але зручний,— був на горищі.
В цей час, коли між гостями і Петром точилася напружена розмова, з сусідського городу перескакував через перелаз Степан — найстарший син Петра Береж— ника.
— Та я, добрі людкове, ще раз кажу вам — не знаю, де той плуг валяється. Його тепер і святий не знайде! Уже і сам журюся, як зорати нивчину.— Петро Бережник завів спокійно, байдуже, і сам не вірячи в сказане.
— Святий не знайде, а ми, грішні, пошукаємо! — посмішкувато мовив Ілько Попеляк, навіть не маючи на гадці підніматися па горище Петрової клуні для того, щоб під тирсою розшукувати плуг.
А в голові Петра Бсрсжника вже снувалися, наче по— вісм'яна нитка на туге веретено, думки і спогади про те, як він наказував синові заховати на горище плуга під сіном, щоб хтось не позаздрив і не витягнув його вночі. Зараз Петро був більше ніж певен, що син послухав й усе зробив так, як він наказував. Тому справді ніхто до плужка не добереться тепер.
Тим часом, поки Петро ніби оглядав дров'яник, наче там мав знайти плуг, до хати підійшов високий і стрункий син з нахмуреними бровами, який здавався злим і неохочим до слова. З-під молодецьки насунутої набакир крисані вигорнувся чорний, як крило крука, кучерявий чуб.
— Добрий день! — Степан весело привітався з гостя* ми, і в голосі його чулася гордість, що йшла від тої гідності, яка вже дає право тиснути руку старшим і бути з ними нарівні.
— Еге, ми до вас прийшли плужка позичити, а батько нам казки розповідає і меле небилиці,— мовив Ілько Попеляк до Степана.
Петро Бережник поспішив його перебити:
— Та я кажу, що плужок десь там, на поді, тирсою прикиданий! Добути його зараз нелегко...
— Якою тирсою? Плуг тут, в сіннику... Як зайти — направо стоїть, в самому кутку, під стіною! — не догадуючись, про що йде бесіда, наївно і добродушно промовив Степан і готовий був уже прямувати до сінника.
Все, що було навколо, забігало, застрибало в очах Петра Бережника. Сінник махнув чорною стріхою, мов велетенська птиця широкими крилами, і потонув у мряці; колихнули голим гіллям дерева в садку і пішли в шалений танок, хвилями розбурханого зеленого моря попливли пагірки і груники кісниць; грюкотом кам'яної гори, узбіччям якої котяться брили, шуміла у вухах Петра річка, що пливла між горами так нестримно, як пливла годину тому, вчора, позавчора... А коли Ілько Попеляк посміхнувся, широко розтягнувши губи, Петрові здалося, що то якесь чудовисько шкірить на нього зуби.
— Одноосібник, Петре, в тобі міцно сидить... Одноосібник! — посміхнувся Ілько Попеляк.
Людський звук, сміх Попеляка вивели Петра Бережника із задуми.
— Односідник... односідник! — повторяв Петро, доходячи своїм розумом до того, що йому було сказано ІлЬ— ком Попеляком.
— Та то, прошу вас, панове добрі, такий плужок, що хіба для власної потрібки годиться... для отакого невеликого городу... А коли почнете ним орати масив, буде по плужкові! — м'яко, недоречно ласкаво мовив Петро Бережник, вказуючи рукою на свій город, по якому стирчали сухі пеньки обмитого першими весняними дощами кукурудзяного бадилля.
— А ми теж будемо орати на городину. Не бійся, твого плуга не пустимо по рінистих нивах та по таких, де можуть трапитися пні,— промовив Федір Кодра, який досі уважно слідкував за розмовою і поведінкою Петра Бережника.
— А чому б нам, няню, не позичити плуга людям по— служитися? — встряв син, не знаючи, що кипить в серці батька.
— Не розумію, Петре, що то за думки в тобі сидять? Коли б ти був бодай газдою.