Завантаження

Ще сяяли ранкові зорі, коли Ілля Митрич вийшов з хати на подвір'я. Рипнули обвислі на гужівках з ліщини двері дощані, в хліві заіржав кінь.
— Но-но, Цигане, мовчи! — озвався Митрич.
Кінь заіржав голосніше і тупнув передньою ногою.
Митрич стояв. Віддалік знімалася кострубата, рамениста, вузлувата, покорюжена роками груша, що тиждень тому бризнула молодим зеленим листом і сама немов повеселіла.
— Гей, гей! Стоїш, і я стою, обоє стоїмо собі!..