Теплий дощ

(Уривок)

Дружині Марії

Листа в смугастій рамці — ознака авіапошти — відкла­ла на краєчок стола й помандрувала за великі й чисті шиби.

Тепер, здається, нічого не відділяло її од світу перед нею — від кущів для окраси під самим вікном, від пле­каних дерев у фруктовому саду, рядів винограду й квіт­ника з пізніми бутонами троянд, за літо відрослих буй­них гортензій і шпалерки груш — груші стояли невисо­кою огорожною попід хату при викладеній з плескатих плит дорозі.

Звівши голову якось мимоволі від баченого, задивила­ся в глибину осінньої похмуреної блакиті — здається, на­висала зовсім близько, затуляючи горизонт. У таку пору, коли осінь брала своє першою студінню, в теплій кімнаті справді ставало особливо привітно й затишно.

Знайомий почерк колишнього її випускника в школі на конверті засвідчував характер уже складений. Таким в юнака був у старших класах на відміну від окремих уч­нів, що знала і вчила їх не один рік. Класним наставни­ком стежила й спостерігала, як її вихованці росли, фор­мувалися й ставали. Тепер почерк його на конверті мов подорослішав, а тому уявляла і свого учня змужнілим, не тільки з вищою освітою, але й з певним життєвим до­свідом.

"А все могло скластися інакше... Зовсім інакше... Хто винен був би тоді?"— питала себе враз. "Найрозумнішим, найсправедливішим ставленням до людини є милостиве ставлення..."— при думці з'явилися слова, й дивувалася, а чого досі не приходили до пам'я­ті. Такими словами могла знову й знову виправдати себе у відношенні до колишнього учня, послатися на них при звинуваченнях колег у м'якості, ба й відсутності принци— піальності. Коли найбільша потреба на слова ці була, по­губилися, тепер же раптом зазвучали й окреслилися в стрункому рядку. А тому навіть бачить вона сторінку книги, ймення прозаїка, що пам'ятні для неї слова напи­сав, рік і місце видання. Все тепер стає близьким, а тому дорогим в книзі, що скоріше нагадує давній-прадавній розтрясений і пошарпаний молитовник, аніж том прози.

Думає, а якій з книг більше уваги віддала б вона — чепурній, в мантії-обкладинці з витонченим тисненням у золоті, обтягнутій шкірою, чи таки оцій зачитаній, поста­рілій вже і від тягаря літ. І певна в тому, що саме оця, остання, співзвучна серцю, озивається до неї, наводить і підтверджує, переконує ба й виправдовує, а тому зали­шається надійним другом.

Все в'язалося тут не єдино з отриманим листом, але й з думкою про неповторність світу кожної окремої лю­дини...

І

Маріє Іванівно!.. Прошу!..— озвався хтось чолові­чим голосом, як затіненою пізнім вечором і крислатими деревами набережною проходила вона від школи на око­лиці міста до пішохідного моста.

Від несподіванки здригнулася. Світло високо піднятих ламп по асфальту розстеляло просторі сірі простирадла.

То я!.. Батько Йосифа... Альберт Гейзович!..— чоло­вічий голос заспокоїв її.

Ви так пізно?—мов зраділа, що нагодився батько учня-випускника й бодай затемненою зовсім алеєю не йтиме одна, хоча два десятки літ міряла цю дорогу в різ­ні пори року і в різну погоду.

Ішли мовчки.

Вона вчила його сина Йосифа й сподівалася, що бать­ко тут знову випрошуватиме оцінки — траплялося кілька батьків і таких, що просили, клопотали, сумнівалися в ставленні окремих вчителів до подорослілого чада, з класним шукали зустрічі наодинці, турбуючись не так знаннями, як табелем чи атестатом.

Ваш підтягнувся... Видно, що в праці і дружбі з Андрієм хлопцеві легше... Правда, належало взятися ра­ніше— багато втрачено, надолужити майже неможли­во...— вчителька викладала так, мов розмірковувала й цим батька не лишень заспокоювала, але й відводила від докучливих просьб, з якими, мабуть, й підстеріг її на до­розі з школи.

Підбитими каблуками Альберт Гейзович цокав — з лі­вобережжя луна котилася до правобережжя. Раптом Ма' рія Іванівна згадала, як чула це важке взуття в довгому коридорі — тут чекав, певно, поки вийде вона з класу ТО' ді. Цілий урок проговорили.

Нудний і млосно докучливий Альберт Гейзович замо­рив її в ту зустріч клопотаннями, що оберталися довкруж атестата зрілості й оцінок, що на батькову думку син мав отримати. Уже була хвилина, коли спитала, а чи є в Аль" берта Гейзовича менший школяр, окрім йосифа, й гото' ва була радити, щоб для нього бодай батько частіше до школи знаходив дорогу. Одні кроки наче й були тепер за­мість гутірки...

З чого почати?— нарешті озвався він.

З того, що ближче і найбільше непокоїть!— мовила вчителька.

Яка несподіванка!.. Який скандал!.. Такого не чекав я!..— Альберт Гейзович готовий вигорнути все, коли справді в голосі його була ціла злива на обуренні замі­шаного розчарування.

Зненацька чомусь почав сахтіти, віддуватися і віддму— хуватися, наче рій докучливих комарів обсідав його, а ру­ки для обмахування були зв'язані.

Сахтіння дивом не було.

Коли Марія Іванівна по_ обов'язку класного наставни­ка і навчателя опинилася"в просторому будинку на за­тишній вулиці міста, тільки збиралася викласти про чер­говий бешкет м'ясникового сина йосифа, як школярів батько несхвально озирався по ній. Озирався він так, ні­би важив і зміряв, у зручному кріслі відхилявся й перед собою заламував товсті пальці, стуляв губи, випускаючи повітря між щілками губ.

Поки мав час Альберт Гейзович розміркувати над тим, про що вчителька розповіла, водночас шукаючи підмоги і співучасті у вихованні, Марія Іванівна обводила примі­щення —— кожного разу надибувала тут щось небувале, нове з предметів побуту, а коли всього для заміни, то добротніше, цупкіше, більше й дорожче за те, що звідси було винесене.

А господар сахтів.

Він сахтів тепер, шукаючи слова, як сахтів тоді. Подо­балося те мало, та усвідомлювала — саме ця дурна звичка найменше й повинна заважати розмові. Свідома, що ніхто наказом не зобов'язував мороку собі знаходити з батьками, була певна свого високого покликання й тут уже якесь там пихтіння-сахтіння дійсно не мало її рівно­вагу порушувати.

Навідалася до батьків у суботу. Було пізно увечері піс­ля педагогічної наради, під настрій від слабих учнів з не­похвальною поведінкою. Могла до Альберта Гейзовича й іншим разом, та воліла не відкладати.

Дзвонила з вулиці. Ніхто не озивався, хоч з великого вікна слабе світло й стелилося в середину дворика за ого­рожею. Собака шаленів на прив'язі, коли засвітилося у вікні до вулиці й висунулася жіноча голова.

Хто пізно так?— жінка була незадоволена й підо­зріло сягнувши головою до середини, далі забувшись на її сумці з зошитами.

Добрий вечір! — привіталася.

А... То ви? Доброго здоров'я! Прошу, прошу! — гос­подиня пішла до чоловіка, щоб стрів учительку їхнього сина, Марію Іванівну.

Клацнув замок. Пес гавкав зліше.

У накинутому на рамена кожуху вийшов господар, за­прошуючи до хати.

Неприємною, важкою була зустріч. Не трапивши в ро­зуміння з першого слова, Марія Іванівна охопилася роз­пачем дивної безпорадності. Після виснаження п'ятьма уроками, після затяжної педради, певно, й не треба їй бу­ло відривати батьків недбалого учня від телевізора, але ж двічі бесіду з ними уже відклала.

Альберт Гейзович ліниво зняв і так же ліниво повісив кожуха в прихожій з дзеркалом від долівки до стелі, не пройшов, а ніби пропхався в двері просторої кімнати з телевізором.

Хвильку дивилася на господаря й господиню, мовби за­питувала: "А де школяр наш?"

Не було учня. Не було в світлиці з телевізором, за­ставленій фотелями і шафами-вітринами, що витрішку­вато тупилися дешевим сріблом, хололи місткими чаша­ми, гонорилися кришталем і набором свічників — поволі свічники входили в моду.

А де наш вихованець?— питала.

Ви особисто до нього?..— цікавилася мати — кож­ний шов атласного халату готовий був розлізтися, від­криваючи наготу.

Я до вас...— мовила спокійно, зиркнувши вбік те­левізора — справді приміщення наповняв гуком.

Альберт Гейзович приглушив звук.

Ваш син вчиться погано... Ані ви, Альберте Гейзовичу, ані ви, Емо Габорівно, не цікавитеся ним у школі...

йосиф вчитися може, тільки потрібна певна дисцип­ліна...

Що нам чинити? Хотів ковзани, ми йому купили. Хо­тів лижі, купили й лижі. Хотів транзистора, має і транзи­стора. Тепер просить мотоцикла!..— мати звітувала, ви­кладаючи школярів асортимент забаганок.

Менше ви купували б, він більше про навчання дбав би!

Купуємо в надії, що зрозуміє...— батько віддих­нувся.

Купите на колесах двох — забагне на чотирьох.

А знаєте, Маріє Іванівно, про ту синову науку я лег­ко сплю. Писати, читати, рахувати, скільки йому потріб­но, знає. Що йому треба іще? — мата йосифа говорила зовсім холодно і спокійно.

Марія Іванівна перевела погляд на батька, чекаючи, що скаже він.

Правду має!—Альберт Гейзович собі. При цьому схвально підняв короткопалу цупку долоню, неначе цим подавав знак, що перечити вже нема чого.

Ви тут — не батько! — коли б вчителі були цеї дум­ки, у нас не було б додаткових уроків у школі для не— встигаючих, ми не заводили б щоденників, не скликали батьківських зборів, не ходили б, врешті, по домівках. Ще багато чого в нашій роботі не було б, і не один ситий лінивець мав би спокій. Але ми про них дбаємо, так часто знаючи і розуміючи, що не тільки вони самі, наші учні, все наше до кінця збагнути нездатні, але й батьки їхні так часто не все розуміють... І ні від кого тут подяк, ви­знань не чекаємо, пам'ятаючи найперше про свій обов'я­зок...— Марія Іванівна говорила спокійно, навіть не ду­маючи, а яким буде ставлення до нею сказаного в цій хаті.

я.. ми розуміємо...— господар вбік дружини — ха­палася іти до начинням заставленого буфета.

Середню освіту належить мати кожному. Нині та­кий час, коли вже без неї важко... Та й що то за люди-1 на, коли...— Марія Іванівна вела якось недоладно, чуючи сухість у словах — раптом годі було дібрати щось істот­не, більше од серця, аніж від холодного розуму.

Куди підемо, як кожен тільки в начальники захо­че?..— господар вже посміхався.

Який абсурд! Школа дає не атестати для завів, по­мів, начальників, ще не знаю кого... Говориться про шко­лу, про знання з школи... Про освіту, яка вже кожному-кожному потрібна! — вчителька готова була доводити й переконувати.

Наш син м'ясником буде! Того, що досі навчився, йому цілком досить!— батько ставив крапку.

А коли м'ясником бути не захоче? А хіба тут, на цій роботі, знання не потрібні? А як захоче бути інжене­ром, фінансистом, учителем? Він тепер ще й сам не знає, ким захоче стати! — вчителька виглядала юнака, щоб сказав слово для власних інтересів.

З виблискуючої холодним сріблом таці господиня ви­клала закуску на білу скатерку серед просторого стола.

За ваше здоров'я!— припрошала, нахиляючись пов­ним тулубом.

Прошу!—Альберт Гейзович собі являв гречну при­вітність.

На широченному тарілі було стільки їдла, що вистачи­ло б для цілого загону.