Цимбаланя

(Уривок)

І

Поріднені свати відданиці та жениха, кумове ба й сусідове не висунули проводирем жодного з відчаєних гуляк, котрі завжди високо підносять бадьоре знамено гомону і гамору, хвилею котять весільну пісенну завзя­тість, звідки луною рвуться жарти, повінню розливається сміх, вихровою заметіллю обертаються танці.

Не піддавали зелено-молодої шумливості весільній гос­тині й дружбове з дружками. Можливо, тому, бо хлопці й особливо дівчата були наряджені в одежах, де кожна складка мала визначене місце, а більш імовірно через те, що і дружки, і дружби до весілля були мало знайо­мі, поки перекидалися більше скупим словом й обходи­лися стриманою легкою усмішкою.

Теплий серпневий вечір увійшов у ніч непомітно. Не­помітно ще й тому, бо під цупко напнутим просторим брезентовим шатром електричні лампи світили уже й то­ді, коли крізь віття густо нагородженої для краси та за­слону ялинової, березової, тополиної зелені струмками пробивалося хоч досить ясне, проте вгасаюче і тануче світло днини.

Творити весільний настрій, здавалося, міг би й госпо­дар у хаті та на садибі, глава сім'ї і батько відданиці — немолодий, невисокий на зріст, весь посивілий електрик лісокомбінату. Що не казати, а він дочекався тої споді­ваної днини, коли перша дитина здіймалася на крила й відлітала до власного гнізда. Подібна трепетна радість невідома хіба тому, хто не женив, не віддавав, ба в силу неспроможності розуміти чуже щастя залишався байду­жим та холодним.

Господар, певно, поки ніякого досвіду забавляти й ве­селити гостей не мав. А тому якось старався бути непо­мітним, зніяковіло приймав поздоровлення при нагоді родинного свята від усе ще на гостину прибуваючих, більше дбав, аби на столах у повній щедроті були напій і всіляке їдло для потреби тілу, настроям — на потіху та радість.

Не більше талантів мала й господиня. Заклопотано ходила від стола до стола, від купки до купки весіль­них — порозсідалися, аби їм зручно не лишень за бага­тим столом пошануватися, але й приємно погуторити, ба навіть разом побути. Молодцювато зав'язана квітчаста хустка на потилиці в господині, підхоплені до самих лік­тів рукави білосніжної легкої блузки, постійна усмішка й світло в очах спонукали не лише скинути з десяток літ, але виказували неприховану радість.

Сватів по женихові господиня люб'язно припрошала споживати, свашкам дякувала за честь та ласкаві він­шування для молодих, сама бажала для них, аби щасли­во дожили власних доньок повидавати, синів поженити, не тільки в здоров'ї дочекатися онуків, але й правнуків.

Музики-джаз, або джаз-музики, неначе добре тямили і з тим рахувалися, що й серпнева ніч при роботі довга, що згідно домовленості веселити їм належить не тільки до самої білої днини, але аж доти, поки останній гість за­лишатиметься у дворі. Тому були помірковані та еко­номні на впадання, якщо при появі окремих гостей для вітання і проривалися бадьорим тушем, мелодії витяга­ли мляво й коротко, більше відпочивали, аніж грали. І в усьому тут було ніби від розгону чи спокою для зосеред­ження перед початком довгої дороги.

Єдиним, хто по обов'язку й звичаю тримався на по­верхні, був весільний староста. Високий і поставний, в мі­ру повний, з тим літнім загаром, що природжену смугля­вість підкреслює, раз від разу весільний отаман зблиску­вав білими точеними зубами з єдиним золотим, коли сха— пувався з-за стола й виголошував чергового утертого жарта, тут же сміявся найперше сам, за всіх.

Наряд старости справді видавався химерним. По широ­кополому, десь на випадок роздобутому сомбреро з ши­роким паском під бородою, картатій сорочці й розстебну­тому комірчику, туго обтискаючих поясницю й цупко облягаючих стегна джинсах, по ременю з ціфрованою мосяжною пряжкою можна було скоріше вгадати пос­ланця з далеких і теплих рівнин та околиць заокеан­ських, аніж вбачити у ньому представника села з-під ви­соких карпатських полонин.

Від традиційного мудрого старости в отамані справді залишалося мало. Проте святе місце пустувати не може, тому саме староста й очолив похід молодих, віком серед­ніх і старших до сільради, коли волю жениха та відда­ниці побратися в родину належало ствердити власноруч­ними підписами при свідках.

Отаман у сомбреро й тісних джинсах міряв асфальт­ний настил тракту чинно, обвантажений обов'язком під поглядами прохожих і тих, що на весільний похід вибра­лися глянути з привуличних хат. Отаман кумедно три­мав у руці довжелезного цибуха люльки з кукурудзяної гички — люлька була в оздобах з різноколірних китичок і стрічок, яєчними шкарлупинами. До люльки, либонь, вкладався окремий смисл, бо староста з особливим дос­тоїнством ніс її як до місця урочистої реєстрації шлюбу, так від сільради до хати, а під брезентовим шатром по­чепив на зелену гілляку вище власної голови.

Живий струмінь весілля потроху-потроху набирав сили.

У повітрі густо підкочувалися і пливли запахи тих обов'язкових страв, без яких жодне весілля на Верховині не могло б навіть уявитися. Усе тут дихало наваристими бульйонами і щедро до смаку приправленими підливами на різних запахущих коренях і чистій, без найменшої фальші сметані, такими їдлами смачними, яких більше ніде в світі не варять, окрім нашої Верховини, а значить, ніде вас подібними і не причастують. До всього у повітрі гойдалися й струменіли аромати наповненої рисом і м'я­сом капусти то під шкварками, то під тою ж сметаною — подавалося це на догоду вибагливого за столом гостя, ситого залежно від уподобання. На додаток, як скрізь водиться, цілими горами по великих мисках мліло одне м'ясиво дроблене і в котлети сформоване, інше з телячих та свинячих м'якотей відбите і яєчнею обмундироване. З-поміж їдла виглядало питло то цілком невинне і мир­не зі скромними наклейками мінеральних вод, а також вод шипучих і підсолоджених, то гонористе з претензіями на визнання сили й авторитету неабиякої хмільної дії з впливом на розум і настрій. Тут уже були наклейки зовсім інші — одні хизувалися поважними зображеннями в різних барвах, навіть зі злотом, інші зірками гонори— лися, мов генерали, адмірали і маршали в активі. Ар­мада ця, щоправда, стовбичила більше на столах ближче до молодих — саме тут і повсідалися найбільш поважні гості.

І так мирним плином, без особливого шуму та гомону гостина підходила вже до півночі, коли ураз поволі з-за стола встав той же весільний отаман, заклично підні­маючи в руці гранчасту недорогу склянку. Зирнув по гостях, ніби закликав до уваги, потім на ціле могутнє горло затягнув скоромовкою:

Ой, біла білявино,

Що тото такоє —

Черевина відростає,

В цицьках молоко є!

Жінки й особливо свашки за столами вдали, мов нія­кої коломийки з лукавством та хмільним бешкетством не почули — хай староста собі тішиться й жартує — на те весілля. Проте молодші і вже в родинному житті дещо практичні, старші й повні ще нерозгублених сил чоло— віцького ряду й обов'язку посміхнулися, дружбове і дружки були зайняті собою.

Староста для підтвердження та закріплення скромного успіху в сольному співі виголосив ще одну під слабо зіб­раний акомпанемент, бо музики не встигли підхопити супровід, коли соліст, немов тягара збувся, полегшено сів. Якусь хвильку чувся ніяково, ба й незручно. Не інак, а через це ткнув виделкою в шмат праженини, зу­бами відхопив, тут же виделку відклав й помагав собі вже п'ятірнею. Й усе, здається, не од жадання їсти, а від бажання зайняти себе чимось, забутися.

— Цимбаланя!.. Цимбаланя!— почулося повідомля­юче й цікаве, мов у весільній громаді явилося ураз най­більш бажане та всіма очікуване.

У поношеній простій свитині, у вибіленій не тільки сон­цем, але й дощами легенькій блузці, в темному піджаку з широкого чоловіцького плеча й такій же темній хуст­ці — дивно посунулася на середину голови й відкривала волосся в нескупій сивині — під шатром з-за стола на са­мому виході (тут завжди всідалися гості самодіяльні, не­кликані) звелася довголиця смугла жінка. Якось незвич­но скосила очима вбік, де сидів староста під люлькою з оздобами і своїм сомбреро на зеленій стіні й після соль­ного проспіву окрім кусня м'яса вже нічого не знав. Зморшками врозбіг від очей позначене обличчя жінки по­хмурилося, на ньому холола нежіноча суворість.

"Вже встигла!"—почулося. "П'яна!"—кинув інший, і тут мимоволі довелося похвилюватися, чи жінка в поно­шеній одежі кепкування не почула.

Жінка в темному чоловічому піджаку ішла до музик. І все було, як належало по весільному порядку й ладу, бо помовкло, терпеливо чекало. Напруженість охопила всіх: молоду і молодого, дружок, сватів, просто гостей.

Потихли музики джаз-оркестру. Припадаючи до інстру­мента, підсліпуватий баяніст хвильку ще косив оком й дрібно добирав звуки, поки ліктем не торкнувся його пле­ча довгов'язий бубнар. Баяніст замовк.

Цимбаланя приступилася до музик й щось шепнула баяністу на вухо. Той здивовано задивився — певно, не розумів, що жінка хоче. Цимбаланя сягнула за баяном. Легко вхопила інструмента, навдивовижу спритно пробіг­ла по перламутрових кнопках клавіатури. Баяніст кив­нув головою й ледь усміхнувся, подаючи знак побрати­мам, аби помовчали.

Прокашлялася перед співом, ніби щось стискало горло.

На неї раптом напав такий затяжний важкий кашель, коли виділося: кигиканню не буде кінця. Хтось мерщій налив до склянки води й приступився, подаючи, аби напилася. Цимбаланя долонею від себе подала знак, що пити не буде, тут поклала руку на груди, мов тисла біль.

Як раптово кашель напав, так ураз відступив. Коли вже здавалося, що так і сяде за стіл, звідки встала, Цим­баланя ковтнула зі склянки. Всі потихли, як окинула ве­сільних гостей поглядом.

Ой, на горі сніг біленький...

попливла така лагідна мелодія, коли вже все німо-глухо потихло, й було чути одну тільки Цимбаланю — задиви­лася кудись далеко-далеко й бачилося, ніби вмить готова злетіти.

Приснився мні мій миленький,

Що на білому коні Махать рученьков мені В гаю, гаю зелененькім...—

на цих словах Цимбаланя задумливо приплющила пові­ки, мов була вся не тут, під брезентовим шатром між людьми на весіллі, бо нічого не воліла бачити, окрім то— го, що в уяві ураз виникало й малювалося їй. Суворе об­личчя жінки вмить такою ласкою, повнотою щедроти сві­тилося, коли й сама вона мінялася до краси — ветхий, не для весіль і свят одяг ставав якимсь уже й непомітним.