Курликали журавлі
Чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба.
Кру, кру, кру...— протяжне, тривожно падало на ліси і гущавини чагарів по обочах, никло в глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки.
Іван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину і дивився, як пильно жінка перекопує грядку...
Ген-ген до самого обрію скатертю-самобранкою простелився лан. На ньому додолу хилить стиглий колос пшениця, над ним височить безкрає небо. А в височині повільно котиться розпечене коло сонця, щедро жбурляючи на землю пломінь. Ні, сонце не пливе в бездонній синяві, воно зупинилося і палить нещадно лан.
Все потомилося. Над полем, над доріжкою, що лягла між пшеницями, мерехтять повітряні хвилі, стрибають доверху, донизу. Хвилі ці невтомні, безупинні...
Сутінки впали на притулене до гір верховинське село. В садах завмерли дерева, під холодною сніжаною ковдрою лежать смуги нив, узбіччя крутогорів, оповилися спанком ліси.
В хатах тут-там блимають сліпі гасниці. Надворі ще біліє сніг, бо його осяває повний місяць. А в халупці Федора Данилюка вже темна ніч лягла на лаву, забралася в закутини, виповзла на піч.
Малий Михайлик сидить собі на печі. Він тулиться до теплого коша. Сьогодні тітка Василина принесла дров, і в їхній хаті було тепло...
Батькові
Важко ступаючи від криниці з двома відрами води, Петро Бережник помітив, що в кінці городу чорніють чоловічі постаті. Щось недобре шпильнуло в серце.
"Най! Доки дійдуть до хліва, увиджу, куди їх несе!" — подумав і уповільнив ходу. Та коли прохожі звернули на доріжку, що вела попід тином до самої хати, Петро пішов швидше. Як-не-як, а не хотів, щоб чекали. Правда, він ще і не був певний, що прохожі мають навідатися саме до нього...
Світлій пам'яті земляка
Петра Вурста
Ні, ні!.. Не рукавицями!.. Назову їх рукавичками!
Оцим ласкавим словом їх назову!..
Ця нехитра маленька історійка раз у раз напливає до мене лагідним і тихим відлунням тих давніх літ. А тільки знову навертається, бере якимись чарами, що вже потаємно скімлять і сіють сивіючий неспокій...
Як я радів зимовим різдвяним канікулам!.. Зовсім не тому, що в місті наголодувався та по-собачому намерзся, а вдома ніби чекали мене дивовижні ласощі й привітні теплі хороми...
(Уривок)
Дружині Марії
Листа в смугастій рамці — ознака авіапошти — відклала на краєчок стола й помандрувала за великі й чисті шиби.
Тепер, здається, нічого не відділяло її од світу перед нею — від кущів для окраси під самим вікном, від плеканих дерев у фруктовому саду, рядів винограду й квітника з пізніми бутонами троянд, за літо відрослих буйних гортензій і шпалерки груш — груші стояли невисокою огорожною попід хату при викладеній з плескатих плит дорозі...
Рано-вранці я почув спів трембіти з обочини, що на ній забіліли вівці квітом тернових чагарів. І відтоді чую голос її весняний.
Не знаю, де, на якій подині-галявині грав вівчар на трембіті й будив зі спайку село, та ніколи в пам'яті моїй не стихне її чарівний гомін.
Чую весняну трембіту, бо дзвенить мені срібними дзвонами, котиться владною луною в горах й падає в плюскіт Тересви, що прудко мчить, бо тікає з урвищ, облазів, крутогорів на долину, до лона Тиси...
(Уривок)
І
Поріднені свати відданиці та жениха, кумове ба й сусідове не висунули проводирем жодного з відчаєних гуляк, котрі завжди високо підносять бадьоре знамено гомону і гамору, хвилею котять весільну пісенну завзятість, звідки луною рвуться жарти, повінню розливається сміх, вихровою заметіллю обертаються танці.
Не піддавали зелено-молодої шумливості весільній гостині й дружбове з дружками...
І
— Іди, синку, на Ясенову й віднеси хлопцям оцей клуночок. Знайдеш їх там, де ми овець зимували!..
Хлопець ходив не раз, не двічі. Та одного ранку з-за кущів, немов вовки-сіромахи, з'явилися жандарми з довгими реберчастими багнетами на гвинтівках.
— Стій!—люто скрикнули, коли кинувся втікати. Розв'язали клунок.
— Сім, десять, п'ятнадцять, двадцять...— лічили набої.
— Гм!.. Як у нашого півника!.. То, мабуть, багато хвостів обсмикали?..
Ще сяяли ранкові зорі, коли Ілля Митрич вийшов з хати на подвір'я. Рипнули обвислі на гужівках з ліщини двері дощані, в хліві заіржав кінь.
— Но-но, Цигане, мовчи! — озвався Митрич.
Кінь заіржав голосніше і тупнув передньою ногою.
Митрич стояв. Віддалік знімалася кострубата, рамениста, вузлувата, покорюжена роками груша, що тиждень тому бризнула молодим зеленим листом і сама немов повеселіла.
— Гей, гей! Стоїш, і я стою, обоє стоїмо собі!..