Я бачив, що він переборює себе, але зверхність так і струменіла в його словах. Він вважає себе найдостойнішим серед полян. Я одповів на те: пустив готів живими, тепер сам боронися. На землю бужан прийшли готи, уличів вони не займали. І забрав свою дружину. А ще там вийшла оказія: готи покинули свої вози з добром-коштовностями, килимами, то пішла суперечка між дулібами, тіверцями і бужанами — хто перший зайняв ті вози. Дулібам забажалося мати якнайбільше, і коли Бож почав ділити здобич порівну, вони пішли геть.
Микол забрав у долоню свої розкішні довгі вуса і задивився на Оляну. Випростовується дівчина, незграбність підлітка переростає у спритність, свідому своєї принади. Вже простоює Оляна з парубками, завелися в неї власні секрети, дивишся, намовить дівчину якийсь чорнобровий на втечу )Втеча — полянський звичай, за яким юнак викрадає наречену за її згодою),— і справляй, татусю, весілля!
— Оляно! Рибко моя, поклич музик.
Дівчина, закидаючи за спину коси, що ввесь час перекочувалися їй на груди, ставно пішла до брами.
— Пройди всі околиці, збери усіх вдатних до гри! — крикнув Микол навздогін.
Миколів син, молодий дружинник Даймир, сп'янілий від меду й пива, патякав на ввесь стіл:
— Цей Бож розвалить союз полян, побачите. Якщо не настановити іншого. Ромас намагався звалити його, та поки що марно. Хіба ви не чули? Го-го! Така була каша заварилася на віче! Після перемоги над готами Ромасові люди почали намовляти дружинників скинути геть Божа, а вождем полянським наставити Ромаса. Як на мене, то я волів би бути під гарячим Ромасом, аніж під Божем, клянуся водою і вогнем! Проте віче, що зійшлося на ранок по перемозі, розділилося. Молоді тягнули за Ромасом, бувалі за Божем. Гарного мужа, вояку образили. Ромас, як не вийшло по його, скочив на коня і зник невідомо де. Подався, бідак, світ за очі!
Микол чекав на Оляну й позирав час від часу на вулицю. Зненацька він помітив кудлату голову, що майнула в отворі брами, почув крик, але за гомоном пияк не розібрав.
Кудлата голова потягнула на себе важку стулку прочиненої брами, відкрилася постать, обвішана ганчір'ям, що колись звалося киреєю:
— Це обійстя Микола?!
— Так, так, жебраче, заходь,— поважно сказом Микол.— Сьогодні я частую всіх.
— Ти частуєш? — скрикнув обірванець.— Красно дякую, але мене вже почастували. Дивись —— він підбіг до Микола й показав червоно-сині шрами.— Піднімай свою дружину, Вінітар іде сюди!
— Як?! — зірвалися одночасно голоси з усіх кінців столу.
— Вінітар переможений і вже, певно, зализує рани десь на Дунаї, бідний чоловіче,— сказав Микол, але тривога закралася і в його серце.
— Ха-ха! — істерично зареготав прибулець. — Поки ви набивали тут шлунки, Вінітар розіп'яв Божа, його синів і знатних бужан на деревах! Не вірите? То лишайтеся біля столу й чекайте, коли прибуде поважний гість — сам король! Так, Вінітар удруге напав на бужан і тіверців, що ви їх покинули. Бож програв битву. Я дотепер не можу отямитися, як мені пощастило втекти вночі з тієї загорожі, куди загнали полонених... Я поламав три зуби, поки перегриз линву, а потомлені вартові хропли, наче ведмеді у барлозі... Я піймав коня, що степом шукав свого хазяїна після битви. Ху-у... дайте напитися... Бідний коник, він не знав, що розшуки марні. А я загнав його й кинув у лісі вовкам на вечерю... бо спішив сюди! Я чув, як похвалялися вартові, що на ранок рушатимуть на Данапер. Чуєш, Миколе, і ви, славні вояки? Ставайте до зброї, Вінітар, напевно, вже на відстані денного переходу!
Старійшини улицьких родів, вусаті лучники-дружинники, родичі Микола, домовиті селяни — всі посхоплювалися з-за столу.
— До зброї! На коней!
— Зустрінемо Вінітара, як належить полянам!
— Яка в біса зброя? Нас ледве набереться тут зо три сотні!
— Старійшини — по селах! Піднімайте всіх, хто тримає зброю!..
— Готів десятки тисяч, а нас жменька! Чого ми варті самі? А до волинян і хорватів п'ять денних переходів верхи!..
— Тікати!
— До лісу! В болота! Ховаймося!
— А наші села? Наші житниці, кошари й хліви? До зброї!
— Тікаймо швидше, поки Вінітар не перебив нас!
Тільки старий віщун не зрушив з місця. Шамотів рідкозубим ротом:
— Розбрат пішов метки полянські племена... І ось лихо вже за плечима... Розбрат... Згуба наша...
Микол, що спершу не знав, що чинити, з наростанням того галасу твердішав на обличчі. Паніка одноплемінців, їхні суперечливі вигуки немов прояснили Миколові єдиний вихід. Він підвів догори обидві руки.
— Дружина моя бойова! Уличі! Послухайте ватажка свого. Треба зараз же вирушати на північ. Усім, і малому й старому. Зграя готів численна, бужани й тіверці розбиті... Дуліби й волиняни далеко. Ми не встигнемо з'єднатися. Самотужки не встояти проти готів. На північ. В непрохідні ліси, на відомі тільки нам і звірам стежки. В землянках перебудемо лиху годину. Якщо ж Вінітар не облишить наші лини й паші, шукатимемо миру й допомоги у братніх племен... Старійшини родів улицьких, не гайте часу, на коні! Виводьте роди свої до лісу. Збережемо дітей наших від готських мечів і кинджали!
Раптом з вулиці долинула музика, вонашвидко наближалася.
Бубон підтакував сопілці, веселкуваті гуслі передражнювали меланхолійну лютню. То Оляна вела музик. Якийсь дідуган вибіг за браму і замірився на них костуром. Ця музика стала за сигнал. Приїжджі кинулися до коней, що паслися попід гаєм. Селяни і ремісники, збиваючи куряву, побігли до своїх хиж. Затупали чоботи дружинників по вулиці.
Курява, ґвалт, рев худоби, плач жінок, вереск дітей, вигуки чоловіків, рипіння возів під вагою скринь, іржання коней і тривожний пташиний ґелґіт на тополях і вербах...
Миколові служки виводили з хліва білі воли. У широку гарбу Миколова челядь зносила майно. Господиня заклякла на лаві в будинку й, сховавши голову в долоні, голосила:
— Хатонько моя насиджена! Пропадає все... Рушники, скільки вишивала їх... не беруть рушників. А ткацьке колесо? Візьми, примости якось... О нещастя, небесна кара, пропало хазяйство! Голку до голки, тріску до трісочки збирала від молодих літ! А теперички холодний вітер гулятиме у цих палатах...
— Не плач, жінко,—втішав її Микол.—Добра наживемо, а от не загубити б найдорожче — волі нашої.
Останнє, що поклали на гарбу, була діжка. Оляна носила від саду в подолі яблука. Із сухим стуком падали вони в діжку.
Коли господар востаннє зайшов у хату, він одразу якось обм'як, постарів. Запал, породжений від'їздом, згас. Тримаючись за піч, важко сів Микол на лаву поруч господині.
— Це мені кара... Бож, я винний перед тобою! Чому я не лишився? Яка гординя погнала мене від тебе, Боже... Не плакали б тепер матері бужан і тіверців над розп'ятими та забитими, не переховували б полянки дрібні діти по нетрях...
Чотири воли, запряжені у гарбу, поволі вийшли з подвір'я. Обабіч йшли конюхи, джура, кухар, раби-служки. Оляна чекала верхи на Даймировому вороному.
— Тато! Мамо! Виходьте,— гукнув Даймир у вікно, підвівши рудого й сірого коней.
На ґанок ступив Микол:
— Верни служок.
Воли стали. Служки-раби прибігли перед господареві очі.
— Своє майно догляну сам. Ви вільні, я дарую вам волю. Можете лишатися тут.
— Але ми алани, господарю! Замість одного рабства ти пропонуєш інше — у готів?
— Не називайте мене господарем. Хай буду і для вас я Микол. Хочете — лишайтеся, ні — ідіть з нами, але як рівня уличам...
Король готський Вінїтар застав селища уличів спорожнілими. Сліди втікачів губилися в непрохідних болотах і дрімучих лісах. Розлючений король наказав спалити дощенту пограбовані готськими вояками оселі й вертати назад.