Кочовики не люблять лісів – у лісі їм немає де розвернутися, душі їхні степовий простір люблять, а тут все незнайоме, чуже, підступне для кочовика: з кожного дерева стріла може полетіти, або й саме воно впаде йому на голову. Конем у лісі не розженешся і лавою на супротивника не кинешся, зате заблукати тут чужинцю – простіше простого; словом, це зовсім інший світ, та й городища тут нечасті, до того ж невеликі вони, а відтак і здобичі у них мало, не те, що в полянських, велелюдних та багатих.
Отож і живуть сіверяни по своїх городах і городищах понад Десною немов у Дажбога за пазухою: степовики своїми нападами майже не тривожать, стадам їхнім на заплавних луках вволю вистачає паші, ріки та їхні протоки повні всілякої риби і водоплавної птиці, ліси – звірів та борового птаха, а борті по тих лісах переповнені бджолиним медом. Плин життя сіверян розмірений та повільний – немов деснянська течія. Завітають до сіверських відлюдників кілька разів на літо гості – всюдисущі купці, кожен зі своїм товаром, інколи зовсім небаченим у наших краях, і розмов про це на тижні потім вистачає. Що вже казати, коли від княжого тивуна приїде ємець[5] з тим, аби порахувати, чи не додалося за літо димів[6] та скільки сох[7] ниви розпахано або ж бирич – оголосити княже слово про те, що рать збирається і рід має виставити належне йому число воїв; часом же просто охочих до брані кличуть.
Тоді завирує життя в городищі, немов у деснянському обмуті, віче зашумить, загуде, кожен скаже свою думку, а далі перейде все до ради старотців, де шановані всіма діди, ліпші й нарочиті[8] мужі вирішать справу по Кону[9], пращурами даному, після чого життя, немов суводь[10], поверне у звичний свій розмірений плин: вляжуться розбурхані пристрасті, вгомоняться нетерпеливці, а за якийсь час вже й дивно всім стане – що б там не трапилося у тому, далекому якомусь, світі, а тут косовиця, а там жнива на носі, а там коноплі поспіють, а далі вже й ліс під ниву сікти потрібно...
Життя на місці не стоїть і Божа справа – вершити долю світу, княжа – давати лад у підлеглих землях, а звичайному люду судилося перти одвічного свого плуга. Таким сотворив світ Сокіл-Род, так прожили свій вік пращури сіверян і буде так, доки сонце світить.
На придеснянські землі щойно ступило копито велетенського коня Богині літа Цеці. Сама пишногруда, з широкими стегнами, красуня Цеця, голова якої вбрана у вінок з різнобарвних квітів, а в білу її сорочку вплелися лугові трави, сидячи в сідлі свого солового[11] коня, править ним без поспіху, бо знає ціну собі і своїй красі. Там, де ступить кінське копито, озера вкриваються чистим білим цвітом лілей, набираються соків молоді трави, зацвітає конюшина, вилупляються з яєць пташенята, а з ікри – риб'яча молодь: літо, дочекавшись своєї богині, владарює в деснянськім світі.
Від подиху Цеці наливаються вишні та терен, яблука і груші, а квіти тьмарять розум своїми густими пахощами. Поведе Богиня літа рукою – і жито починає колоситися, махне широким своїм рукавом – і на її прохання Стрибог пригонить повні дощу хмари, а Перун, пробивши у них дірку своєю блискавицею, пошле на землю життєдайний дощ.
Літо володарює нині на Придесенні!
Понад правим берегом Десни, обіч її заплави, проліг гостинець[12], котрий простягнувся від Чернігова, стольного сіверського города, на схід через Мену та Сосницю аж до княжого погосту, що піднявся неприступними стінами на високій кручі Десни біля початку крейдяних гір. Гостинець той від Чернігова до Мени битий, себто добре виїжджений, а в Мені розгалуджується: наліво, на північ, відходить від нього ще один – на Сновськ-город, цей же прямує далі, на Сосницю, і тут він вже не такий наїжджений. Після Сосниці ж він і взагалі на лузі навіть травою поріс – споришем та подорожником: не надто часто можна побачити на ньому купецький обоз чи валку підвод – повоз, котрий збирається княжим тивуном, або посадником, можливо, що й самим боярином із підвладних йому городищ задля перевезення чогось вкрай необхідного для потреб свого володаря.
Місяць ізок[13] ледь почався. Дажбог-Сонце давно перевалив за полудень і шлях його хилився тепер уже до обрію; вітер майже стих і задушлива від пахощів квітучого лугу спека поволі спадала. Проминувши Сосницю, тим шляхом рухався на схід без особливого поспіху, легенькою риссю одинокий вершник. Власне кажучи, вони з конем були не одні, бо поруч, виваливши від спеки язика, біг, не відставав, великий чорний пес явно не місцевої породи. Саме через це, жаліючи і молодого гнідого коня, і стомленого, не призвичаєного до такого тривалого бігу пса, і не поспішав вершник.
Тим часом луг скінчився і шлях проліг негустим сосновим лісом, зовсім поряд із узліссям. Сонце вже не дошкуляло, світило швидше в спину, аніж у правий бік, до того ж, і сосни давали хоча і не густу, проте відчутну тінь. Днів зо три назад пройшла злива, а тому навіть на окраїні лісу було трохи парко, пахло першими губами[14] та й самі вони час від часу траплялися вершникові на очі, бо росли обабіч дороги: жовті лисички, що виткнулися з-під опалої на землю хвої цілими сімействами, добре кидалися у вічі. Дзвінкі, аж прозорі, як завжди у лісі, пташині переспіви умиротворяли, наскільки могли, душу вершника, в котрій, що далі від'їздив він від Сосниці, тим дужче зростало майже забуте ним за життя таке почуття, як хвилювання.
Зачувши тупіт кінських копит, з молодої соснової порослі, що виросла на лядині[15], в повітря піднялося кілька тетеруків, в гущавину осикового підліску навтьоки чкурнув заєць: все ховалося від людини, не бажаючи потрапляти їй на очі.
Східний вітерець доніс раптом до вершника запах диму, а затим, досить скоро вже, стала зрозумілою і причина цього. Попереду димилася підсіка: люди закладали для себе нову ниву під озимину. Увесь край лісу, що раніше язиком висувався до деснянської заплави, взимку було зрубано – підсічено – а нині, після того, як повалене дерево висохло, його підпалили із самого ще ранку. Тепер підсіка, геть уся вкрита сизим попелом, догорала; вітерець часом здіймав його в повітря, роздмухуючи зісподу вогонь, що причаївся: тоді жовті язики на якийсь час вихоплювалися над попелом, похапливо пожираючи рештки незотлілої ще поживи і знову ховалися під сизою ковдрою, котра товстим шаром вкривала спустошену місцину.
Обіч підсіки, неподалік шляху, біля кабиці[16] поралася жіноча постать, готуючи, очевидно, вечерю тим кільком чоловікам, що ще вешталися підсікою то тут, то там, ворушачи довгими жердинами обвуглені рештки дерева, котрі ще не стали попелом. Загледівши вершника, а поряд з ним ще й здоровенного пса, що досить швидко наближалися до неї, жона розпрямилася і з деякою тривогою стала чекати їхнього наближення.
Вершник стишив біг коня і той перейшов на крок. Кинувши убік пса два коротких слова, комонний звернув зі шляху і неспішно під'їхав до кабиці. Тепер уже жона могла його роздивитися. Був він немолодим, високим та ширококостим, хоча й дуже худим чоловіком, із посивілим на скронях та в короткій бороді волоссям, із зморшкуватим, засмаглим до чорноти довгоносим обличчям, на якому з-під темних брів поблискували глибоко посаджені сірі очі. І жеребець, який своєю статурою аж ніяк не нагадував робочого коня, і, хоча й простий, але нетутешнього крою, без вишивки, одяг, і чоботи, і зовсім уже небаченої породи, та ще й чорної масті, пес, – вже одне це промовисто свідчило про те, що вершник людина не проста, не сябр[17], і не з місцевих поселян. А далі цікаве та спостережливе жіноче око помітило і повні сакви[18] по обох боках коня, і аж два явно бойові топори, і тул зі стрілами, і захований у шкіряне налуччя лук зі знятою тятивою.
– Чи добрий нині день, красуне? – першим, як і годиться прибулому, привітався вершник, одразу ж відмітивши про себе, що жона хоча й заміжня, бо голова вкрита повойником і лоно округлилося вже помітно – непразна, суть, – але зовсім ще молода.
– В агріх було б мені скаржитися, чалавіче добрий... – опустивши очі та злегка вклонившись, промовила та. Від поклону хитнулись на її скронях дві срібні підвіски з сімома промінчиками кожна, такі, які лише жони радимичів і носять, а у вершниковій душі раптом затеплилось щось таке майже забуте, давнє-давнє, але яке ось тепер ураз ожило, і здогадка промайнула думкою: "Радимичі!..."
Радимичі, північні сусіди сіверян, оселилися тут майже в ті ж самі часи, що й вони, от тільки прийшли сюди іншим шляхом – не з південного заходу, не справа оминаючи на своєму шляху полянське плем'я, а обігнувши деревлян, присусідилося з півночі. Нікому із цих племен і на думку ніколи не спадало проводити якісь там межі своїх володінь, тому хоча і вважається, що середина володінь радимичів знаходиться на півночі, десь за Сожем, але городища та весі їх можна зустріти аж на Придесенні – осередку сіверських земель – по правому березі Десни.
Нічим таким особливим радимичі від сіверян і не відрізняються, ну хіба що вимовою. Як для полянського вуха сіверянське кунь, лукоть, кустка видаються чимось дуже смішним, так і акання радимичів веселить сіверянина.
Варто спитати у радимича звідки веде рід свій його плем'я, як почуєш неодмінно: "Нє вєдаєм, хто аткуль паходіт, а наш Прабацька – Радзім. Радзімічи ми всє!"
– А чи приведе мене цей шлях до Ольжиного погосту[19]? – поцікавився вершник.
–Да пагосту? – здивовано промовила молодичка. – Ратичів гарадок там –махнула вона рукою у той бік, куди прямував шлях, – а пагост... – і, знітившись, почала виправдовуватись:
– Нє тутешняя я...
Тим часом люди, що випалювали підсіку, побачивши, як вершник зупинився і розмовляє з молодичкою, зібравшись гуртом, вже прямували до них.
– Вани краще знають, – помітивши чоловіків, посміливішала молода жінка.
– Ну, тоді, можливо, водою пригостиш? – ледь усміхнувся вершник.
– Березовиця у мене, – радо відгукнулась господиня кабиці.