А мозок – копія бліда
Зірок, що світять нам у небі.
Вже за бідою йде біда,
І гімн життя співаємо амебі.
Та ти, утомлений, мовчиш,
Замучений буттям, аж стогнеш.
Пісень співаєш, мов той чиж,
А потім мить одна – і здохнеш.
Весна у Бориславі. А в Східниці ще сніг.
В Америці вже ніч. А в Україні – день.
І слава неземна враз падає до ніг,
Хоча ти не співав Божественних пісень…
19 березня 2012
---
Чи покається Каїн за Авеля смерть?
Лиш наївним так добре на світі!
Переповнені злобою вщент,
Ледь тримаємось ми на орбіті.
Всіх поплутав цинічний лихий,
Лиш нажива життями керує.
І у фюрерах новий Батий –
Все до знищення! – в крові нуртує.
Знаків Божих не бачимо ми у житті.
Засліпило нас, йдемо до прірви.
Словоблуддям наповнені вирви.
Чи у Бога є план керування людьми?
Чи пустили нас в вільний політ?
Усвідомим колись, де йдемо і хто ми?
Скільки треба для цього ще літ?
Чи покається Каїн за Авеля смерть?
Лиш наївним так добре на світі!
Переповнені злобою вщент,
Ледь тримаємось ми на орбіті.
24 березня 2012
---
Я у снах й наяву відчуваю біду.
І бреду, відхилити не в змозі її.
З стовпової дороги ніяк не зійду,
Хоч едемськими ябками манять гаї.
Не прихилю до ніг твоїх неба блакить.
Лиш у снах буйних думку стривожу.
У сум'ятті людськім це не тіло болить,
Це посміли не виконать ми волю Божу.
Облітають пелюстки відцвілих дерев.
Згустки пам'яті присмерком сняться.
У майбутньому будеш ти лев,
Щоб із страхів людських лиш сміяться.
Ми не боги на вічній і грішній землі.
До осмислення Божого задуму нам не підняться.
Де ви, щастя людського земні ковалі?
Бо ж везіння пунктир може раптом урваться.
Не гріши. Не кради. Не убий.
Не жадай ти чужого ніколи.
Яму іншому, друже, не рий.
Вчать ці істини дітки зі школи.
Та минає безслідно усе,
І наука зітреться навіки.
Нас в безодню безпам'ятства час занесе.
Сенс життя пройде мимо, й закриєш повіки…
Я у снах й наяву відчуваю біду.
З стовпової дороги ніяк не зійду,
Хоч едемськими ябками манять гаї…
24 березня 2012
---
Я у засвітах довго шукатиму шлях,
Що веде до осмислення суті буття.
В домовину заб'ють проржавілості цвях
Як прелюдію вічності й зваби життя.
У космічній пилюці загубляться наші сліди.
Може, лишиться посмішка в зорянім небі.
Вдруге зіркою нам не зійти
Навіть в Божій величній потребі.
Ти помреш – і навіки залишиш цей світ.
Справедливо усе: до прожитого не повертатись.
Через тисячі і міліарди літ
Вже не варто за власною тінню так гнатись.
Ти живеш – в цьому цінність твоя,
А зі смертю зникає інтрига.
Можеш згадувать спів солов'я,
Та життя не врятує і смерті відлига.
В небі зорянім вічно шукаєш таїну якусь.
В небуття кожен впаде окремо.
Я до Вічності й Бога смиренно молюсь –
І у спільній молитві зійдемось.
Все повториться з точністю до навпаки.
Ти впізнаєш себе в Задзеркаллі.
Шлях земний вже дається взнаки.
Зупинись. Подивись. І йди далі.
Я у засвітах довго шукатиму шлях,
Що веде до осмислення суті буття.
В домовину заб'ють проржавілості цвях
Як прелюдію вічності й зваби життя…
24.03.2012
---
Живемо по-старому, хоча вже час новий,
Перевели ми стрілки на годину уперед.
А на дніпровські кручі ще не прийшов сучасний Кий,
Спорохнявілий все керує раритет.
Нас байками годують про Європу,
А тягнуть вперто в Азіопу.
В новітнє рабство і ярмо.
І незалежність продамо?
Лежить в тумані Київ древній.
Століття пронеслись миттєво.
Дрімає мирно в помсті кревній,
Та насторожений чуттєво.
Не може все в пітьмі тривати,
Пора на світло й сонце пробиватись,
І синьо-жовтий стяг тримати,
І перед ворогами не згинатись.
Всотали в себе ми енергію тисячоліть,
Нам пращури з небес у вічі заглядають.
"Допоки древній Київ ще стоїть,
Ідіть на прю!" – вони благають.
Здолаємо усіх ми ворогів –
І зовнішніх, і внутрішніх. Дай Боже!
Дніпро від люті закипів,
Давно його ніхто так не тривожив.
Живемо по-старому, хоча вже час новий,
Перевели ми стрілки на годину уперед.
А на дніпровські кручі ще не прийшов сучасний Кий,
Спорохнявілий все керує раритет…
25.03.2012
---
І знову дощ. Ти дивишся в вікно.
Не хочеться тобі зі мною розмовляти.
Я бачу те ж німе кіно
З ображеним обличчям немовляти.
Як хочеться мені з тобою буть!
Поцілувать, обняти і забутись…
Кохана, посміхнутись не забудь!
Скажи, як мріям нездійсненним збутись?
Не сердься, серденько моє!
Твій гнів уже стає кумедним.
Остервеніло дощ плює –
І відступ знов буде ганебним.
Нестримна усмішка твоя –
І ямки на щоках рідненькі.
Не муч мене! Зійшла зоря,
А з нею зіроньки маленькі.
Твій гнів уже давно минув.
Ти знов готова помиритись.
Не дочекався я. Заснув…
Як нам Коханню научитись?
… І знову дощ. Ти дивишся в вікно.
Не хочеться тобі зі мною розмовляти.
Я бачу те ж німе кіно
З ображеним обличчям немовляти…
6 квітня 2012
---
Пливуть роки в молочному тумані.
Моя ріка життя зміліла вже до дна.
І відчуваю приморозки ранні,
Коли душа самісінька, одна…
Як все минуло швидко й незбагненно,
Немов лінивий подих вітерця.
Ти відчував, що жив даремно?..
А був єдиною надією Отця…
Це через тебе світом правлять люди,
А не боги, що мали з них родитись.
Нещастя пил розсипався повсюди –
Нема на що Божественне дивитись.
Спокуси взяли гору над тобою.
На манівці заводять повсякчас.
Світ обійнявсь з великою журбою.
Де новий Моісей, щоб вивів нас?
І чи після пекельних літ пустелі
Ми вийдемо на свій Синай?
Поводирі – нікчемні пустомелі –
Ще за життя нам обіцяють рай.
І чи побачиш на скрижалях
Божественні слова, відкриті не для всіх?
Світ гине в бідах, стонах, жалях…
Чи встигнем замолить ми свій останній гріх?
…Пливуть роки в молочному тумані.
Моя ріка життя зміліла вже до дна.
І відчуваю приморозки ранні,
Коли душа самісінька, одна…
9 – 15 квітня 2012
---
Не можна думку зупинити.
Не повернеш Кохання знов.
Лише в любові можна жити.
Праматір всього – це Любов.
Твої уста гарячі й ніжні.
Я божеволію від них.
Накриють, мов лавини сніжні…
А поцілунок – мов удар під дих…
Нема повітря… Все в тумані…
Обпечена пала душа…
Живеш, немов в сліпім дурмані…
Життя не варте і гроша…
Але ж це рай – з тобою бути!
Рай на землі, ще за життя.
Невже я зможу це забути,
Коли піду у небуття?
Коли цілуєш – закриваю очі…
Та бачу я крізь них весь світ.
Тьмяніють дні, ясніють ночі –
Минуло вже багато літ.
Здається, ніби все було учора.
Не відчуваєш вантажу століть.
Немов заснув собі звечора –
Прокинувся, а світ іще стоїть…
… Не можна думку зупинити.
Не повернеш Кохання знов.
Лише в любові можна жити.
Праматір всього – це Любов.
13 – 15 квітня 2012
ПОЕТ І ГОЛУБИ
Пам'яті Євгена Титикайла
Помер поет – зацькований, забутий.
Залишив по собі книжки.
Зостався світ – невільний, скутий,
Намотані на вісь земну кишки.
Людина – тельбухів мішок,
З одвічним криком про життя.
Народження і смерть – це шок,
Це крок у прірву, в небуття.
А поза тим – жива душа,
І вільна думка, й слово до небес,
На мить до Бога ближче вже руша.
Поет воскрес. В віршах своїх воскрес.
Відразу він потрапив в голубиний рай,
Бо за життя наситився вже пеклом.
Там тиша, Поетичний гай,
Усе Божественне до тебе розпростерто…
Занудилось поетові, вже він
Втекти на землю хоче знову.
Та ось луна церковний дзвін,
Зніма з людей земну утому.
Залишились в сирітстві голуби.
Редактор руки потирає.
Поете, душу не губи,
Бо що кого чека – не знає…
Ти повернись – у строфах запальних
Залюблених в життя поетів юних.
Дар воскресіння запали у них –
В своїх нащадках милих, любих.
І після смерті ти твори –
В природі пустки не буває.
І поетичне диво сотвори,
Якого світ іще не знає.
І вітер, й дощик, і ріка
Поезію нам навівають.
Та від людей вона втіка,
Бо й люди від поезії втікають.
Почуй у вітрі не виття –
Трагедію людську столітню.
В дощі ти прочитай життя,
Що пролетіло раптом, миттю.
Ріка – жага тисячоліть,
Німа й велична водночас…
Всіх посадили в велетенську кліть –
Й висмикують потвори нас.
І лиш поет, мов голуб – Божий птах,
Крізь грати до небес зліта.
Забув, що десь існує страх,
Що тягнуть до землі літа,
Що яструб може в кожну мить
Тебе хапнути на льоту…
А серце дужче все болить
І кості ниють на сльоту.
З долоні голуб поклює
Зманіжено своє пшоно.
Редактор вслід тобі плює,
Зневажливо шипить: "Воно…".
А ти смієшся вдалечінь,
Народжуєш вірші собі.
І бачиш з неба власну тінь –
Її ти відрізниш в юрбі.
Поезія в воді не тоне.
І не горить вона в огні.
Людина в болях й муках стогне –
Й слова голубить чарівні.
Ти сам-один в пустій квартирі.
Воркує хворий голуб на вікні.
Як важко буть з собою в мирі…
Не бачить просвітку в пітьмі…
Родина й друзі відвернулись.
Усю любов – на голубів.
Якби ж то роки повернулись!
Якби ж помолодіть зумів…
У голубинім царстві Божім
Минає день за днем собі.
Та щастя й вдачі не стриножиш,
Тверезим вмить не станеш у гульбі.
Пече у серці. Кров пульсує.
Квартира ходить ходуном.
Помреш – ніхто і не почує.
Жив чесно. Був не брехуном.
В фантазіях купався часто.
Був мрійником – чого таїть?
Де ти, поетів України касто?
Доволі слово Боже вже гноїть!
О, скільки ще брехні у цьому світі!
І покидьки вершать долі людські.
Їх брав за шкірку і на Божім світлі
Рентгеном пропікав ці вчинки немужські.
А їм хоч плюй – все дощ ув очі.
Заціплять зуби й знов гребуть.
О, ви мої безсонні ночі…
В очах безсилля каламуть.
Забився голуб в кут, бідака.
Не бійсь, я сам смерті боюсь.
Завив в дворі рудий собака.
Вже об вікно крильми я б'юсь.
Холонуть руки. Кров застигла.
Злетілись голуби мої.
Остання думка ледве встигла
Ще полетіти у раї…
А грішне тіло віддалилось,
Немов вже не моє, чуже…
Душа, дурненька, веселилась,
Звивалася собі вужем.
Так задля чого жив на світі?
Нема онуків і дітей.
А люди ситі, взуті, вдіті –
Подібні на вгодованих гостей.
Ти жив у світі паралельнім,
Де смерті піддавалось зло.
А в справжньому житті, пекельнім,
Поета серце все пекло.
Вже змучився. Доволі. Досить.
Немає сил. Не клеяться слова.
І тіло в бік уже заносить,
І посивіла голова.
Нехай молодші вже воюють.
Він одспівав, відвоювавсь.
Та в небесах його не чують,
Немовби вперше закохавсь!
Гай-гай, любове перша і єдина!
Твоїх голублю голубів.
І час летить собі неспинно,
Володар кольорових снів.
Здається, всіх згадав і зі всіма простився.
Нікого не забув в молитві я своїй.
Небесний звід вже наді мною опустився.
Я – цар небес у Всесвіті надій…
19 квітня 2012
---
Ви бачили очі вовчі?
Убивчі, як у людини?
Темніші темної ночі.
Ясніші ясної днини.
Від вовка ми народились.
У мавпи очі інакші.
В жорстокості не зупинились,
Зайшли в непролазні хащі.
Їмо, коли навіть не їсться.
Вбиваємо, не захищаючись.
І людству все мало місця.
Винищуємо все, знущаючись.
Вовки – благородні тварини.
І ницість людей відчувають.
Даремно не вб'ють звірини.
І знищити все не бажають.
Лиш виють на Місяць крізь ночі,
Згадавши часи правдиві,
Коли людині ув очі
Дивилися, віддані й дивні.
Людина була дитиною.
Людина була ще Богом.
Людина була єдиною,
Не випещеною ван Гогом.
А потім заплуталась, грішна,
В тенетах цивілізації.
Змаліла душа її ніжна.
Бездушно живе від кастрації.
Жахнулося вовчеє плем'я
Від змін ув очах людини.
А було ж одне наймення
У вовка і у дитини.
Дитинство закінчилось в людства –
Вовки вже стають ворогами.
Ми хочемо всього позбуться.
Ми прагнемо стати богами.
І вовк відступився побожно,
Зберігши в очах здивування.
Не свідчив на ближнього ложно.
Людині – лише завивання.
Цей звук – як презирство людині,
Що зрадила Бога й природу.
Нагадування дитині
Про незнищенність роду.
Ми знову вовками станемо.
Зіллємося із природою.
І меншого не поранимо
Ні кулею, ні погордою.
…Ви бачили очі вовчі?
Убивчі, як у людини?
Темніші темної ночі.
Ясніші ясної днини…
19 – 20 квітня 2012
---
Літо прийшло завчасно.
Весна померла в розквіті сил.
Зима з тамтого світу
Вже бачить прихід осені…
28 квітня 2012
---
Як просто все.
Як просто все на світі.
Ти народився – і помер.
Між датами життя і смерті
Лиш рисочка маленька.
І усе…
А ти себе вважаєш Богом.
Здається, можеш все здолати.
Та вічного життя не маєш.
І Вічність хробаки закушують тобою.
Як просто все.
Як все буденно.
Ти послід лиш для вічного життя.
Ідеш униз – а дивишся угору.
І що тебе до зір усе веде?
Ну, ось і все.
Достойних не лишилось,
І Бог бере усіх підряд.
Молитви ми Йому даруєм,
А Він із нас виціджує енергію.
Якщо ти в опозиції до Бога –
Потрапиш в рай одразу, без проблем:
Переконать тебе інакше
Ніхто не в силі, навіть Сатана.
Чому у пекло потрапляють люди,
Які, здавалося б, молились
І не вилазили з церков?
Та просто є релігія, її обряди
І поклоніння культу
(Хоч сказано: не сотвори собі кумира!) –
І віра, древня, щира віра,
Що йде зсередини, що народилась в серці,
Й її Диявол жодний погасить не в силі.
Як просто все:
У нас закладена програма,
А виконать її ми аж ніяк не в силі.
Все ухиляємось то вліво, а чи вправо.
Крок вліво – і духовний розстріл.
А вправо крок – фізичнеє розп'яття.
Вогонь пекельний вже не може
Спалити всі людські гріхи.
І все ж надія є:
Та рисочка на цвинтарі
Між датою життя і смерті,
Як символ вічності і безкінечності у Всесвіті…
5 – 6 травня 2012
---
В загашнику ще пару років.
Немов козирний туз чи джокер,
Тримаю їх я про запас.
Та вміння в тім, щоб скористатись вчасно
І вдарити заключний свій акорд.
Життя біжить, стрімке і невблаганне,
Немов обпечене, безпечне й балаганне, –
У кожного свої дорога і кінець.
Здається, сам собі господар,
А ніби смикають за ниточки тобою.
І що б ти не робив,
А все одно прийдеш туди,
Куди тобі сказали.
Зробивши перший крок в житті,
Ти вже вступив у зону смерті.
У лоно матері тобі не повернутись –
І мусиш йти вперед, вперед, вперед…
Твоя зупинка ось – за пагорбом.
А, може, ти вже минув її,
Блаженний і німий.
Ще пару літ тобі накинув Бог,
Забувши, що існуєш ти на світі,
І за інерцією ковзаєш життям,
Нещасний, зраджений невдаха.
В загашнику ще пару років.
Немов козирний туз чи джокер,
Тримаю їх я про запас…
6 червня 2012
---
Я не втомлюсь і повторюся знову:
Рушійна сила на Землі – Любов!
Ти можеш помінять обнову
І навіть оновити кров,
Ти можеш зрадить Батьківщину
Й поїхати за сім морів,
І не відвідать дідівщину,
Де ти б од сорому згорів.
Та все ж не можеш не любити –
Бодай чогось чи щось в житті.
Інакше ти не зможеш жити,
Й літа минуть твої пусті.
Ти можеш в цьому не зізнатись,
Прикрити щирі почуття.
Та все ж від себе не сховатись,
Аби не змарнувать життя.
А Бог сміється, аж ридає,
Коли себе поводиш так.
І сумно Він спостерігає,
І думає: "Який дивак…".
Боїшся ти Любов впустити,
А випустити – й поготів.
Усе життя собі лиш мстити?
Невже цього, скажи, хотів?..
8 липня 2012
---
Раніше люди вже літали.
І знову полетять колись.
Самі від себе повтікали,
Лиш думка прагне все увись.
Самі від себе відреклися,
Облуди страшної сини.
Та втечею ми не спаслися,
Хоч й заховалися у сни.
Лиш в снах тепер собі літаєм,
Бо боягузи у житті.
І про минуле забуваєм –
Все у майбутньому святі.
І під лопаткою вже коле,
Та не сердечний був це біль.
То виростають крила кволі,
Щоб ти не втратив свою ціль.
Самозаглиблені у собі,
Не бачимо у небі зір.
Сліпі, німі та вузьколобі –
І далі в нас дрімає звір.
Ми ж Боголюди на планеті.
Домівка – космос, не земля.
Життя просрали у кльозеті.
Сточила крила ніжно тля.
Раніше люди вже літали.
І знову полетять колись?..
10 липня 2012
---
Вже вечоріє.