Скоро квіти ростимуть, багато квітів, пахучі...
Федір ласкаво подивився на Наталю й слухняно йшов туди, куди поволі вела його дужа молодиця.
— Наталю, йдіть до хати, щоб не змерзли, — порадила Санька.
— Я піду, — погодилася Наталя і, кутаючись у подерту ряднину, поспішила до бараку.
Дорогою Санька розповідала про своє село, де жили колись надзвичайні люди. Сама їхня баба Лежача всіх лікарів варта, — Федора вона вилікувала б протягом літа.
Віра слухала Саньку, щоб відволікатися від власних думок.
Подорож забрала досить часу. Поки дотягнулись до Горлівки, а звідти додому, то вже й смеркло. У вечорі Віра, сівши проти Миколи, розповідала йому враження від поїздки.
— Сьогодні я мала нагоду переконатися в містерійній силі слова, і саме українського слова.
— Ви напевне перебільшуєте, — малюючи, казав Микола.
— Можливо, та покищо не про мене говориться. Отож, приїздимо ми під Лікарню й негайно біжу до лікаря Висловуха, щоб він прийняв хворого без спрямування, а він стоїть серед кабінету, як скитська кам'яна баба в степу, височезний, грубезний, з двома пабородками; малі оченята дивляться на мене пильно й зле.
— Зверніться до чергового лікаря, — каже він мені й хоче вийти з кабінету.
— Але я стала поперед нього, як курча проти півня, й тихо кажу йому на вухо: ви ж не знаєте кого я привезла.
— Мені байдуже, — кинув він холодно й поглядав на двері, либонь, шукав способу відв'язатися від мене.
— Ні, не байдуже, — наполегливо доводила я. — Це ще зовсім молода людина, типовий представник селянського роду, наших годувальників. Селянський рід дав вам особисто і життя, і освіту, і посаду. Зробіть жест подяки, допоможіть хліборобові стати на ноги.
Лікар щось промурмотів і знову хотів прорватися до дверей. Я тоді заступила йому дорогу і вкрай розсердилась.
— Звертатися до серця вашого за співчуттям — справа безнадійна, бо воно у вас закам'яніло і тому ви не можете бачити чужого лиха. Колись прийде і ваш час, і ви зникнете з лиця землі, і не згадає ніхто лікаря Висловуха добрим словом!
Лікар уже забув про свій намір відчепитися від мене, стояв і вибалушеними очима дивився на мене, як на якесь диво.
— Ти дивись яка вона запальна! — докірливо хитаючи головою, мовив він. — Ти знаєш, що за такі слова може бути? Ні, ти не Юліяна Адріяновича дочка — це мамине насіння! Можеш передати Ользі Павлівні, що я невисокої думки про її виховничі здібності. Одну доньку має, та й ту хуліганку, навіть мені соромно. Не я твій батько!
Лікар мене сварив, а я стояла, зніяковіло дивилася собі під ноги. Та раптом в мені прокинулося бажання лікареві дошкулити.
— Думаю, що дуже шкодували б, напросившись мені в батьки.
— Зачекай, дівко, — підступив до мене Висловух. — Де ти вчилася?
— У Підверб'янці, — не розуміючи навіщо він питає, відказала я.
— А мову де вчила?
— Дома.
Лікар ніжно поплескав мене по щоці й, нічого не сказавши, вийшов. А коли він повернувся й вияснив в чому справа, аж тоді я збагнула причину його раптової зміни. Починала я розмову з лікарем Висловухом по-російськи, а потім мимохіть перейшла на українську. Ця несподіванка лікаря не лише зацікавила — він і сам почав говорити по-українськи, мабуть, уперше за час свого довголітнього побуту в Горлівці. Від задоволення я усміхалася.
— Регочешся? — суворо гримнув Висловух. — Можеш їхати додому, твого хворого вже забрали до лікарні.
— Дякую, дуже дякую, — радісно і якомога чемніше відповіла я. — Вибачте мені...
Микола не малював. Він слухав розповідь і милувався Віриною дивною вдачею.
— Іноді дуже хочеться бути справжньою українкою, — поважно сказала Віра.
— Це ви говорите для того, щоб подратувати мене. В дійсності ви кепкуєте сама з себе. Обирати собі націю так же безглуздо, як і матір.
— Як я не люблю повчань! — сказала, зітхнувши дівчина.
— Віро, я починаю боятися вас, — жартома мовив Микола. — Ви клопітка людина.
Цього вечора Микола провів Віру додому. Багато гомоніли. Небо над ними рясніло безліччю зір; з півночі тягнуло прохолодою. Незабаром почнеться справжня весна.
11. НЕБЕЗПЕКА ЗА ДВЕРИМА
В листі до Миколи Ольга Павлівна нарікала на незвичайну слабість, втому і байдужість. Треба б їхати просто додому, але ще не все зроблено. Вона повідомляла, що їде з Москви до Харкова на побачення з деякими знайомими. Також коротко написала Миколі свої враження про зустріч з його мамою: Надія Трохимівна — чарівна людина, сповнена добром і ласкою. Ольга Павлівна її дуже полюбила. Багато про що розповість вдома.
Цього листа Ольга Павлівна пише не тільки на те, щоб дати про себе вістку, — вона має дуже велике прохання. Справа в тому, що їй у Харкові трапляється нагода придбати винятково гарне хутро, про яке мріяла все життя, але грошей у неї не вистачить. Звертатися у цій справі до Юліяна Адріяновича не хоче. Хай ця покупка покищо залишається маленькою таємницею, навіть Вірі не треба про це казати. Ольга Павлівна просить Миколу якомога скорше переслати відповідну суму грошей на нижче додану адресу.
Ольга Павлівна також поділилася враженням про московську нараду клюбних працівників і про сніг в Росії, про принишклі під білою габою ліси...
Перечитавши листа, Микола почав думати, як практично здійснити плян Ольги Павлівни. їй потрібна чимала сума грошей, та чи зможе він зразу взяти таку суму без протекції? Нема іншого виходу, як просити допомоги у Віри. Вона скрізь руку має; хай Ольга Павлівна ставиться як завгодно, але він критися перед Вірою не буде. Хутрові від того нічого не станеться, а довір'я можна втратити. Без довір'я їхня домовленість про спільну дію чи дружбу нічого не варта.
І коли Віра прийшла до клюбу, Микола дав їй прочитати материного листа.
— Від мами нічого іншого сподіватися не можна. Ніякого хутра вона купувати не збирається — це все вигадки. Гроші потрібні їй на щось інше.
— Це ваша, а не мамина вигадка, — сказав Микола. — Я дивуюся вашому критичному ставленню до Ольги Павлівни. В усьому ви вбачаєте якусь загадковість.
— Ніякої загадковости! — гостро відповіла Віра.
— Мамі треба грошей на підтримку контрреволюціонерів, своїх приятелів; наївні хитрощі.
Микола зніяковів, не знав, що казати.
Мені треба було б поїхати до Харкова, щоб завадити мамі, — задирливо мовила Віра.
— Перешкоджати й заважати нашим батькам ми любимо, а коли ж почнемо допомагати їм?, — запитав Микола удавано спокійно, приховуючи нервову напруженість.
— Моя перешкода була б допомогою, — упевнено відповіла дівчина.
Микола переконався, що сперечатись не варто. Він тільки попросив, щоб Віра допомогла йому вирвати з ощадної каси гроші. Вона пообіцяла і на тому розмова урвалася. Схвильована дівчина пішла до бібліотеки, а Микола взявся малювати.
Наступного дня Микола й Віра зустрілися, як і умовились, біля ощадної каси. Побоювання були марні. Старенький службовець доброзичливо запитав, чи не міг би товариш Солод обмежитись меншою сумою і почувши "ні", бо потреба нагла, почав писати. Уже надворі Віра сказала:
— Тепер ідіть на пошту, а я побіжу у контору.
На пошті Микола зіткнувся з кадіївським знайомим, Натиним сусідом і колишнім своїм суперником Гривою.
— Кого я бачу! — верескливо вигукнув Грива, схопивши Миколу за плечі. — Сто років шукав би і не знайшов, а випадок усе на світі спрощує. Отже змінили шило на швайку — Кадіївку на затишнішу Підверб'янку. Дуже добре, що я зустрів вас. Давайте заякоримось десь в іншому місці. Може б у пивній посиділи?
Микола погодився — хотілось почути від Гриви щось з кадіївських новин.
З Гривою Микола зустрічався один раз, а знав більше про нього від Нати. Колись вона жартома розповідала про свого сусіда Гриву, який вже давно залицявся до неї і пропонував вийти за нього заміж. В той час Грива дуже добре знав, що Ната товаришує з Миколою і хотів скомпромітувати його, — називав Миколу пройдисвітом, запевняв, що Микола був тричі одружений і в Кадіївці ховається від своїх колишніх дружин, щоб не платити аліменти. Взагалі Гриву у Кадіївці за поважну людину не вважали. Метушливий, неохайно вдягнений, він кудись поспішав. Працював він в установі, що мала монопольне право на розповсюдження періодичної преси, намовляв шахтарів передплачувати ріжні нудні, нікому непотрібні журнали. Завдяки своїй жвавості й нахабству, Грива якось умудрявся перевиконувати пляни в збиранні передплат, за що отримував від начальства подяки й грошові винагороди. Людям байдуже, де і як саме Грива заробляє собі на прожиття. Все, що він казав, треба було сприймати обережно і якнайменше йому вірити.
Перша їхня розмова в кадіївській пиварні може тому й залишилася в Миколиній пам'яті, що Грива, всупереч Натиному запевненню, нічого не брехав, навіть не перебільшував. Уже добре підхмелений, вимагав від Миколи на руба поставлене питання відповіді:
— Ви одружуватиметесь з Натою, чи ні?
Микола не знав, що казати.
Грива безнадійно махнув рукою, докінчив своє пиво ñ почав скаржитись на нещасну долю: тридцять років прожив і ще ні разу не одружився, і що його ніхто не любить.
І Кадіївка, і все, що в ній залишилося, включно з Натою, давно належить до минулого, стирається з Миколиної дороги життя. Раптом звідкілясь узявся Грива, йде поруч Миколи й розповідає про своє місто, що завдяки Стаханову перетворилося на маленьку столицю, ще й починає відновляти давні розмови й події.
— Отак за кухлем пива я з вами минулого року сидів. Ще тоді хотілося дізнатись від вас, чи будете ви одружуватися з Натою, вірніше з Настасією Іванівною?
— Еге ж... — невиразно промурмотів Микола.
— Ви трохи не поклялись, що одружитесь.
— До того доходило...
— Та не дійшло, — додав Грива. — Тоді ви мені сказали неправду.
— То була чиста правда, — відповів нервово Микола.
— Я навіть не впевнений, чи не краще мені, що саме так сталося, а не інакше. Якби ви не стояли на дорозі, спробував би намовити Нату вийти за мене заміж. Вона ж горнулася до вас, а ви насміялися над її честю, скомпромітували її і, як шкідливий кіт, утекли.
— Неправда! — обурився Микола й сердито відсунув від себе пиво. — Ми розійшлися по-приятельському. Навпаки, вона відмовилася вийти за мене заміж. Ви, товаришу Гриво, нічого достеменно не знаєте, а користаєтесь припущеннями та вигадками.
— Якщо у тому, що я кажу і є якісь припущення чи вигадки то, запевняю вас, не мої вони, а Настасії Іванівни.