Заячий пастух

– почав був коваль.

– Я, дядьку, не братік, а Тарас, – завважив хлопець.

– Ого, то ти Тарас! – захоплено промовив Коваль.

– Гарне ім'я! Отож, братіку Тарасе, книжки, якщо хочеш знати, – моє щастя і мій клопіт. Саме книжки й зробили мене непосидющим і терпким на язик. Одначе, не шкодую. А ти, мабуть, і досі ще не навчився грамоти?

– Не вмію, – чомусь спаленівши, признався Василько.

– Нічого, – потішив коваль. – Якщо я тут утримаюсь, то навчу тебе читати й писати.

Коваль перерізав ще невідталу ковбасу навпіл, кусок подав хлопцеві, а сам присів до кулешу.

– А про Тарасів вам не доводилось читати? – після деяких вагань наважився таки Василько запитати коваля.

– Про Тарасів? Про яких Тарасів?

– Був колись гетьман наш український, Тарас Перший, – пояснив Василько. – Потім був і Тарас Другий, із шевців, що пісні писав людям.

Коваль від здивовання поклав ложку на стіл, пильно видивився на хлопця і, усміхнувшися, сказав:

– Були у нас, братіку, різні гетьмани. А найславетніший з них Богдан

Хмельницький. Доводилось мені читати про одного Тараса, козацького отамана. Гарна книжка, читаєш і думаєш, що й ти козак, і ти в Тарасовому війську. Одначе, гетьманом Тарас Бульба не був.

– Як це не був! – схвилювавшися, схопивсь на ноги Василько. – Може, ще скажете, що й не спалили його живцем на вогні?

– Спалили, братіку, спалили, – примирливо мовив коваль. – Та до гетьмана він не доріс.

І тоді Василька осяяла радісна думка:

– А ту книжку хто писав? Пан якийсь, чи ні?

Коваль знову відірвався від кулешу.

– Писав хоч і пан, – сказав він, – та не втому діло...

– Еге! – вхопився Василько. – Саме в тому й діло! Отак пани вам усе й напишуть, як воно справді було! Ви не чули, що вони зробили з Тарасом Другим і його піснями?

– Якого Тараса Другого? Це ти так називаєш Тараса Шевченка?

– Еге ж, Шевченко він.

– Про нього, братіку, вся Україна знає. За свої вірші і постраждав він, жорстоко постраждав. Василько переконався, що коваль Семен знає все, як і дід Данило. І вже вони обидва були йому близькими й рідними.

Тим часом коваль кінчив вечеряти, струсив з колін крихти, повкладав до лантуха своє майно, потім підвівся, широко розвів руки й позіхнув.

– Тепер на піч, дядьку Семене. Там тепло й просторо.

Не встиг коваль і влягтися, як відразу захропів. Надворі вже споночіло. У хаті блимав каганець, під полом настирливо шкребла миша, а за стінами стоголосо вила віхола.

І аж тоді дід Данило доплентався до чабанської хаті; вітер щосили штурхонув старого через поріг.

– Тьху на тебе! – зачинивши двері, плюнув він до порогу. – Такої притичини ще мені не траплялось.

– Ви б трохи тихіше казали, – підійшовши до діда Данила, пошепки промовив Василько. – У нас на печі коваль Семен спить.

– Гаразд, хлопче, гаразд. – зашепотів і старий. – А

що ж то за коваль такий?

– Цей коваль найнявся до нашої якономії й пішки йшов від станції та сюди й потрапив. І що то за людина! Книжки має! І все–все знає! І про Тарасів, і козаків, і про пісні Тарасові, ніби ви й йому розповідали.

– Ви багато гомоніли?..

– Ні, діду…

– Ой, Тарасе, не будь перед чужими людьми ховзький на язик.

– Нічого, діду, – заспокоював хлопець. – Коваль Семен – свій чоловік.

– Свої, буває, коні водять. Та нічого, побачимо. Дід Данило дещо перекусив. Потім полягали спати.

Вітер ніби знав, що за стіною на теплій печі лежать і ніжаться люди, і, за своєю злосливою вдачею, з розгону щосили вдарявся пружкими грудьми в стіну, 123 хижка тремтіла, кректало й рипіло у зв'язках дерево. Одбігав вітер у поле і знову налітав на хатину, всю ніч лютував, поки не виснажився остаточно і над ранок ущух.

Василькові звечора щось довго не спалось, все прислухався до того, що діялось надворі, зате ж, як заснув, то пролежав у небутті майже до обіду. Не чув, коли повставали дід Данило з ковалем Семеном, не чув і їхньої довгої й цікавої хлопцеві розмови. Але кінець її він підслухав.

– А я вам кажу, дідусю, що відкладати до осени не можна, – переконував коваль старого. – Хлопець–бо втратить ще один рік. Отож дам я вам адресу гарних людей в Одесі. Люди вони не багаті, робочі люди, а приймуть вас, як рідних, до школи хлопця влаштують.

– Воно ніби так, одначе Тарас до осени звідси не піде, поки не випасе зайців, – казав дід Данило.

– Знову мені ті зайці! – підвищеним тоном мовив коваль. – Я до вас поважно, а ви все з жартами. Думаєте, як я заводянин, то тільки в залізі й розуміюсь. А я, коли хочете знати, запеклий мисливець. Доводилося полювати лисиць, зайців, стріляв дрохов, бив куріпок. А ви мені в очі дим пускаєте. Зайців пасе Тарас! До школи везіть його! Хлопець допитливий. Може вибитись на широкий шлях у житті. А ви його тримаєте в цій пущі. Та ще й кажете, що гроші маєте заробити! Гріх берете на свою душу.

– Не беру я гріха на свою душу, Семене, і не жартую з тобою, а кажу те, що воно є. Найнявся Тарас пасти зайців до наступної осени, сто штук за п'ятсот карбованців. Це ж гроші, Семене!

– Таких дурних панів ще не траплялося, щоб хлопцям давали по п'ятсот карбованців.

– Та й хлопців таких ще не було, щоб зайців пасли.

Щоб припинити суперечку, Василько зліз з печі.

– Здоров був, – привітав його коваль. – Як спалося?

– Добре спалося, дядьку Семене. – Ще б лежав, та треба до зайців навідатись.

Коваль похапливо обмацував свої кишені, шукав коробок з цигарками, а знайшовши, закурив і підвівся на тверді ноги.

– Пробачте мені, приятелі, – казав він. – Тут якесь непорозуміння. Адже в нас трохи не кожен повіт і на тварин, і на речі має свої власні назви. То, може, ви кроля і називаєте зайцем? Зрештою, що ж тут дивного? То ж одна родина. Але залишмо це. Мене цікавлять не зайці твої, Тарасе, а твоя особа. Дізнався я, братіку, від діда Данила, що підеш ти вчитись. Це діло! Вчися, братіку, нам дуже потрібні вчені люди.

І не певний себе, не знаючи, що з ним станеться за тиждень, навіть завтра чи й сьогодні, він витягнув з кишені записничок, розбірливо написав адресу своїх одеських друзів і дав дідові Данилові.

– Дякую, – ховаючи папірець за підшивку шапки, мовив старий. – Може, й справді знадобиться.

– Ні за що, – відповів коваль. – Напевно пригодиться, аби не барилися тут.

А Василько був уже надворі. Куди не подивись, самі кучугури, і все блищить, сяє, кожна сніжинка просякалася соняшним промінням і перетворювалася сама на малесеньке світило. Сніг під ногами рипів. А зайцям у кошарі байдуже до всього, бавляться, скубуть сіно, борсаються в снігу, що місцями через щілини понадувало, розважаються.

Незабаром дід Данило привів до кошари коваля.

– Дивись уважно, – сказав старий. – Що це за птахи? Зайці чи кролі?

Коваль, зачудований, знизав плечима.

– Та ніби зайці. Але ж зайців свійських не буває.

– А вони і є дикі, – посміхався дід Данило.

Коваль також засміявся й хитрувато підморгнув оком, мовляв, кажіть комусь іншому, а не мені.

– Поки що до побачення, заячий пастуше! Дякую за гостинність. І вам, діду Даниле, на все краще. Піду до свого Гичка приймати на себе ковальські обов'язки. У кузні я почуватимусь краще, ніж серед зайців. Ач які, здається, і вони вже кплять із мене.

І коваль вийшов з кошари.

– Не вірить, – сказав Василько, коли вже не чутно було рипіння снігу під ковалевими чобітьми.

– Заводянин, – сказав дід Данило. – Життя їхнє таке, що вірити дуже не доводиться. А чоловік він цікавий. Тільки не затримається тут, не призвичаїться. Потягне заводянина до стукоту–грюкоту, до гармидеру міського. Тиша степова дратуватиме його. А шкода, коваль – гарний бесідник. Наймитам він був би знахідкою.

Увесь день дід Данило з Васильком відкидали від хати сніг і прорізали в наметах стежки. А надвечір до кошари прибрів з мішком за плечима перещіпнянець дядько Паляничка.

– Приймай, хлопче, і від мене зайця, – витираючи рукавицею спітніле чоло, сказав він Василькові. – Не все ж носити Мусієві та Мусієві, царство йому небесне...

– А що з дядьком Мусієм? – стривожено запитав Василько.

– А що ж, як не замерз, – збиваючи рукавицею з чобіт сніг, мовив Паляничка. – Ще позавчора він пішов на зайців та й не повернувся. Ранком сьогодні Мусіїха наробила лементу на все село. Посходилися селяни до збірні, гомонять, той те, той се, один каже, що треба йти в поле розшукувати Мусія, інший відраджує й запевняє, що Мусій як не в Покровському, то в Горілій Клуні лигає горілку. Отоді й подумав я, що який не був Мусій, а все ж хрещена душа, піду, вирішив я, повештаюся степом, знайду – не знайду, а хоч совість свою очищу

– І очистив–таки? – глузливо запитав Паляничку дід Данило.

Паляничка гучно ляпнув себе рукавицями по кожусі.

– І скажіть, як воно сталося, – розповідав він. – Вийшов я за село, підходжу до кислиці, що росте, може, знаєте, позаду вітряків, гульк, а під кислицею щось ряботіє. Я туди, так і є, він, сіромаха, до половини заметений снігом. Приторкнувсь я до Мусія, а він давно вже задубів. Поклав я його, скарлюченого, на замет. А в ямі, де він сидів, і торба його з харчами, і пляшка з–під горілки, трішки ще й на дні залишилось. Допив я горілку за спокій душі небіжчика, коли чую, щось у снігу ніби шарудить. Копнув ногою, а там мішок із зайцем. Що ж, не вдалося врятувати Мусія, то врятую хоч зайця. Моя знахідка, мої й гроші. То куди ж вам його діти, в кошару?

Василько взяв мішок і відніс змучену тварину до заячого гурту. А дід Данило презирливо дивився на задоволеного Паляничку, міряв поглядом з голови до ніг, але не сказав нічого.

13. Свого доправляйся, чужого цурайся

Першого дня коваль Семен до роботи не ставав, лише побув у майстерні, познайомився там з робітниками, досить похмурим старим ковалем Раком і його молотобійцем, веселим парубком Спиридоном. Власне, ці двоє робітників і були справжніми ковалями, вони саме наварювали лемеші та відтягали чересла, завжди роботи мали досить, але поралися з нею вчасно і нового коваля на допомогу собі не потребували.