– А що ще міг сказати старший брат своєму господареві?
– Сіктимеш без жалю, щоб до смерті пам'ятав, – наказував далі Озарич і зиркнув на похнюпленого Губара:
– Прийду, покажеш спину. Коли пожаліє тебе Слинько – сам обом всиплю. І хай мені тільки Вишня почує – не раді будете, що й на світ народилися!
Награвшись мечами, все більше гриднів підходили до городян, бралися й собі стріляти, і списа метати – тризна входила у самий розпал.
Якось само собою перейшло до боротьби в обхват і на поясах і тут уже Величко не стримався: зняв меча, зняв свитку, сорочку і вийшов у коло. Серед гриднів загули: "Оце велет!", навіть Володимир покинув розмову свою з Путятою і зацікавлено поглядав на туземного здорованя. За той час, що Величко у Сивера ратній справі вчився, він підсох, м'язи стали тверді, мов камінь, плечі ще більше поширшали, а в погляді молодого мужа кожним вбачалася впевненість у власних силах.
– Гей! – Величко обвів поглядом стіну гриднів: – А хто в обхват зі мною? Ну? – І посміхнувся навіть.
Хіба ж до лиця княжій дружині виклик не прийняти? Вийшов котрийсь з дружинників, хіба що трохи в плечах вужчий, стали в пару: десниця з-під шуйці суперника, а шуйця – над чужою десницею охоплюють тулуб іншого, змикаючись на його спині в замок, далі ж вирішує все сила борця.
Дивлячись на Величка і Тур з Третяком виступили з натовпу супроти гриднів – на поясах. Так само ставали попарно: десницею бралися за пояс суперника з-під його шуйці, шуйцею – зверху понад десницею, чужий пояс випускати з рук до завершення боротьби не можна. Тур з Третяком, борючись з гриднями, були обережними, зігнувшись у попереку, впершись плечима один в одного, все ходили зі своїми суперниками по колу, кожен намагався підловити іншого на помилці й не хотів помилитися сам: ніхто з гриднів не збирався поступитися якомусь простолюдинові, коропці ж прагнули хоча б у боротьбі довести княжим воям, що й вони не ликом шиті.
Зате Величко брав нахрапом. Ледве стали в пару з першим гриднем, як Величко в одну мить притиснув суперника до себе так, що той аж хекнув від натуги, підсівши на ногах, крутнув його вбік і прогнувшись в поясі, кинув гридня через груди на пісок та навалившись, притис його спину до землі.
– Г-га-а!! – заревіли родовичі. – Величко-о!
Гридні виходили супроти Величка найвищі та найважчі, а все одно, довго встояти не могли: його охопив якийсь кураж і він перевершував самого себе: понад тисячу пар очей не лише своїх родовичів, але й княжої дружини дивилися на нього, а головне, сам князь не зводив очей з молодого звитяжця, що хизувався своєю силою.
Вже й Третяк з Туром, мокрі, захекані, геть виснажені, приєдналися до глядачів; ніхто, здається, й не помітив: перемогли вони чи були переможені – увага всіх була прикута до Величка. Нарешті, аби відстояти честь дружини, у коло виступив сам Людмил – сотник першої княжої сотні.
– Бачу, рідні Боги не обділили тебе силою, – спокійно мовив сотник, – та сила, то ще не все. Ставай супроти мене на поясах!
Величко, з погордою глянувши на Людмила, що був чи не на голову нижчий і на добрих півтора пуди легший, лише усміхнувся та попросив подати його пояс. Зав'язав на собі вільно – так, щоб лише на чреслах тримався й повернувся до кола. Зняв сорочку й Людмил. Дарма, що нижчий від Величка, зате в плечах майже однаковий. Коли на поясах борешся, однієї сили замало: ще потрібна спритність, витримка, вміння рівновагу зберегти та головою працювати.
Третяк своїм досвідченим оком враз помітив, що то гідний суперник молодому силаневі.
– Стережися, Величку! – гукнув, уболіваючи за свого.
Той злегка кивнув головою, мовляв, почув, і тут же зчепився з сотником. Ухопивши один одного за пояси, впершись плечима та зігнувшись у тулубі, аби суперник не зміг раптовим порухом вивести з рівноваги, борці почали кружляти на місці. Людмил був літ на сім, а можливо, і на всі десять старшим від нього; на противагу Величковій силі мав добрий досвід не лише воя, а й борця. Він уже роздивився, що молодий туземець брав саме нахрапом, сподіваючись у першу чергу на свою неміряну силу, тож не чекаючи нападу, сам спробував одразу ж зробити правою ногою підсічку й скрутити тулуб велетня, аби той втратив рівновагу, проте йому не вистачило на те довжини ноги та сили і вже Величко, спритно підтягнувши Людмила до себе та зачепивши лівою плюснею ліву ногу сотника, спробував різко того відштовхнути, аби повалити на спину. Людмил був досвідченим борцем на поясах, а тому зумів переступити зачеп і суперники, переконавшись, що так просто іншого не здолати, знову закружляли, здіймаючи ногами пилюку та вичікуючи зручної миті.
Величко таки спромігся кинути Людмила, але той, крутнувшись в повітрі, мов кіт, так потягнув суперника за собою, що силань теж не втримався на ногах – обоє впали на бік: покласти сотника на лопатки не вдалося, тому підвелися, знову стали в пару. Людмил був свіжим, Величко після стількох поєдинків починав стомлюватися. Йому не лишалося нічого іншого, як здолати гридня силою і швидко, бо час був не на Величковому боці. З вигуками та хеканням він почав раз за разом підтягувати до себе й кидати Людмила та жодного разу так і не вдалося покласти сотника на лопатки – швидкість та спритність суперника, з якою тому вдавалося уникнути неминучої, здавалося б, поразки, в одну якусь мить зневірили Величка у власних силах. Незбагненним чином те відчув Людмил: в нелюдській напрузі підсмикнув до себе стомленого Величка, розвернувся, наскільки зміг ошую, так, що коропець опинився за його правим боком й з останніх сил переваливши велетня через себе, хряпнув його семипудовим тілом об землю ще й навалився зверху: Величко навіть збагнути нічого не встиг, а вже лежав на лопатках і марно намагався вивернутися з-під сотника.
Тепер гридні волали з радості, а коропці ревіли від досади, проте і захват видно було на обличчі в кожного з них – таке навряд чи ще коли побачиш!
Володимир велів покликати до нього обох борців. Змилені та виснажені, перемазані в піску вони стояли перед князем на холодному осінньому вітрі і не помічали того.
– Тебе як звати?
– Величко, – прогув силань.
Що князеві слід вклонитися в пояс, або й на коліна впасти, його тому ніхто ще не навчив та Величко від втоми про всяку учту й забув: стояв собі, хекаючи, мов ковальський міх, розгублений від несподіваної для себе поразки і відчував лише сором.
– Х-ха, – посміхнувся князь, – дивно було б, якби Малишем прозвали.
Княжі люде навколо Володимира дружно засміялися.
– В дружинники до мене підеш?
Величко, не повіривши своїм вухам, стояв, дурнувато втупившись у володаря.
– Кг-г-г-м-м... – Від несподіванки тільки й спромігся прохрипіти.
Володимирові таке завжди подобалося.
– В дружинники до себе зву, оглух чи що?! – І теж засміявся.
Величко озирнувся на своїх – чи не мариться йому таке, а потім радо, мов кінь, замахав головою і зігнувся нарешті в поклоні.
Коропці загули – повезло їхньому! Бажаючих боротися додалося і скоро вже не одна, а кілька напівоголених пар тупцювали, тримаючи суперників за пояси.
Нарешті причвалав Озарич: у кольчузі, своєму варязькому шоломі й з двома топорами – гридні побачили перед собою не простолюдина, а витязя, кметя[149] щонайменше. Дехто згадав, що два дні назад бачив його під стінами у січі, потім щез кудись, мов би й не було його ніколи. Боротьба одразу ж перестала бути цікавою – усі очікували герцю. Князь, сидячи на своєму столі в оточенні тисяцького та сотників, роздивлявся готового, немов до справжнього бою, Озарича. Путята оголосив умову: туземний муж має, коли зможе, вистояти супроти сімох дружинників, котрі будуть вступати в герць один за одним.
Зопалу забажавши герцю, князь, як досвідчений воїн, починав розуміти, що це не так вже й просто буде зробити: топори Озарича – це не меч, не та зброя, з якою можна жартувати або показувати своє уміння в герці, але відступати йому було нікуди: княже слово не буде варте нічого, якщо він його забере назад.
– Нехай гридні виходять не зі своїми мечами – візьмуть від торків: не будуть жаліти – звернувся Володимир до тисяцького Путяти. – Першим вийде Рибота.
Воля князя непорушна. Принесли зброю вбитих нападників. Десятник Рибота до своєї гридьби був молодим ремісником у Новгороді, прийшовши з новгородською раттю до Києва, на заклик Володимира лишився в княжій дружині. Він подобався князеві своїм старанням, силою і красою: чимось нагадував Володимирові себе самого.
Усі гридні розуміли, що коли проти тебе стане муж, витязь, із двома топорами, у броні, – треба поберегтися, у герці все може статися, тож Рибота і собі натягнув кольчугу, голову прикрив власним гостроверхим руським шоломом і взяв у ліву руку круглого, від кочовика, щита. І решта шестеро, призначені князем, заходилися вдягати обладунки.
... Загиблі сиділи поважно в останніх своїх земних домівках-кладах, здавалося всім, вірилось – готуючись в далеку путь, найдальшу, яка тільки й може бути у людини, – путь у Вирій, – вони дивилися на герць і раділи з того, як проводжають їх у Коропі: жони плачем, мужі ратною доблестю своєю у герці – чого ще кращого можна побажати людині в час завершення її життєвого шляху?..
Озарич і Рибота вийшли в коло. Як завжди, в десниці Озарич тримав свого чекана на довгому прямому топорищі, а в шуйці важку сокиру-брадву, схожу на варязький бродекс – з широким лезом, але з топорищем коротшим, ніж у бродекса. Він трохи розставив ноги, топори тримав опущеними, варязький шолом закривав ледь не все його обличчя і Рибота навіть не міг толком дібрати, куди саме спрямований погляд його суперника.
Кожен гридень до свого меча за довгі літа звикає настільки, що меч стає немовби продовженням свого господаря. Коли Рибота узяв до десниці односічний клич, що його так полюбляють торки, то першим ділом вирішив хоч трохи до нього звикнути. Клич був не прямим, як руський меч, а мав трохи вигнуте назовні лезо з обушком і гострим вістрям. Хоча, на перший погляд, він і виглядав легшим від меча, проте його лезо трохи розширювалось біля вістря та ще й потовщувалось на кінці. Рибота був добрим і вже досвідченим воєм, тому, зваживши степівчанську зброю у руці, він зрозумів усі її переваги для комонного воїна: вигнуте лезо і потовщене вістря робили удар клича настільки замашним, що розвалити вершника до сідла для досвідченого кочовика було звичайною справою.
Гридень кілька разів махнув у повітрі мечем, звикаючи до руків'я і поведінки клича під час удару, закрився щитом і наблизився до Сивера.