Згадували минуле: і Рождена, і Жадана, і полеглих в Подунав'ї родовичів, і добрі старі часи, коли все було краще – і люди, і скот, усього було більше – звіра, риби, меду, навіть небо було вищим та синішим...
Отак, за згадками, їх і застукала вранішня зоря.
... У городі не тільки вони, але й Десеня також не заснула тієї ночі. Останнім часом вона дійсно не переймалася жодним клопотом: стоячи вже однією ногою на Божій дорозі, перед Вирієм, Десеня відчувала марність повсякдення і воно її ніскільки не турбувало. Вона була уся заглиблена в собі: людині в її літах, як нікому іншому, конче потрібно зрозуміти щось дуже й дуже важливе – те, на що, часом, не вистачає цілого життя.
Раптова, як сніг у липні, як грім серед ясного неба, поява її праонука, котрий зник так давно, вивела її з рівноваги, але в той же час, і повернула до осоружного їй повсякдення. Правда, усвідомила вона все те, що сталося, лише уклавшись спати на свою лаву. І сон, котрий останнім часом був таким для неї милим і забирав у неї дуже багато часу, сон цей кудись пропав. Але, разом із тим, до Десені повернулися і здатність, і потреба думати не про вічне, Боже, а про нагальне – людське.
Вона вже давним-давно була найстарішою серед свого роду. Усі її шанували і поважали, як Матер[93], бо ніхто не пам'ятав Десеню молодою: родовичам здавалося, що вона живе вічно – люд народжувався, зростав, одружувався, ростив дітей, супружив їх, дочекавшись, чи не дочекавшись онуків, помирав, а Десеня все була; лише останніх кілька літ, коли у неї повипадали геть усі зуби, а тягар невмолимого часу зігнув хребет – лише тоді повірили родовичі в те, що Десеня смертна, як і кожен з них. Десеня знала увесь родовід, починаючи від самого Кологаста, а тому навіть волхви – колись старий Божеслав, нині ж – Шамро, складаючи кощуни[94], зверталися до неї, аби звіритися, чи, бува, не переплутали в них, хто та від кого народився, особливо, як ішлося про тих родовичів, що з бічних гілок роду пішли. Десеня гідно оберігала родову пам'ять, вона була жоною Щедра, матір'ю Рождена і бабою Жадана, жила в одному житлі з чотирма старійшинами роду на протязі мало не семи десятиліть. Для Десені те, що сталося з родом після смерті її онука Жадана, було вкрай незрозумілим і страшним. Рід розпадався на її очах і винним у цьому вона вважала Видуту. Як жона, нехай і Матер, вона не могла вплинути на це, але й примиритися з лихом також було не в її силах, а тому їй залишалося лише бідкатися наодинці з самою собою, згадувати старі часи і подумки скаржитися своїм померлим родовичам.
Авжеж, Жадан свого часу вчинив негідно, то була його блазнь[95], навіть не одна, а цілих три: мусив би поступитися перед вічем, прийняти на себе вину; не варто було йти з городища та ще й куди? – на згарище; не слід було й підсіку закладати так далеко. Не по Праві поступив її онук, не по Кону, а тому, звісно, Доля і покарала його. Мало того, немилість Богині окошилася на інших: загинув праонук її, Бориня, потім помер сам Жадан, за ним пішли у Нав'є його жони Поляна і Карислава, згодом, за виру, купець забрав Забаву та Звабу і в той же день пропав безвісти Сивер. А що решта троє її онуків – Волот, Бусел і Воропай були вже дорослими і жили окремо, то у житлі, де Десеня прожила стільки літ, вона залишилася сама: як не вмовляв Видута, не покинула рідну хату, не могла собі уявити, що в печі погасне Сварожич[96], добутий колись руками самого Кологаста, котрий передавався від отця до сина вже стільки поколінь, що оселя їхня стане пусткою чи в ній житиме хтось чужий.
Вона тоді була ще при силі, мала тверду вдачу та ясний розум. Десеня не вірила, не могла повірити, що отак просто може розсипатися, піти прахом малий рід її онука, її власний рід, а тому робила усе, що від неї залежало, аби зберегти хоча б залишки минулого. А що ж лишилося від тих людей, котрі зовсім недавно населяли їхнє чимале житло? Одіж, знаряддя, хатнє начиння... І вона заходилася усе те берегти, – вогонь у печі перш за все, – невідомо для чого і для кого. По смерті Жадана за покійним не знайшлося срібла чи золота. Тягло, гов'яда, сани, віз, соха – основне майно небіжчика пішло частково на тризну, частково – волхвам та трьом синам, а дріб'язок залишився Десені і Сиверу з сестрами. Коли ж і їх не стало, єдиним володарем того скарбу стала стара Десеня.
Певно, сини Жадана, її праонуки, часом думали, що Десеня з горя втратила розум, бо після поділу задниці[97] вже нікому не давала винести із опустілого житла бодай хоча щось. "Не дам! – суворим голосом відказувала вона Волотові або ж Воропаєві, коли ті заходили, бажаючи розжитися якимось, отця свого, господарським дріб'язком – шилом там, скобельцем чи терпугом. – Коли помру, тоді усе вже ваше буде, а нині – зась! Пішли звідси на свій хліб, а тепер хочете із житла пустку мені зробити? Доки це житло стоїть, доти нічого звідси не піде!"
З часом її почали вважати скупою, бо вона, бувши колись однією із кращих ткаль роду, ледь не все платно, лляне і конопляне, що виробляла за зиму, замість нести на торжище, ховала у кліті, перекладаючи від молі полином та м'ятою. Коли рід остаточно поділив племенщину, Десені дісталося шість сох ріллі та дві – лядини. Вона ніяк не могла второпати, як взагалі таке могло статися – поділив рід племенщину, і що ж їй тепер робити з тією землею, аж доки до неї самої не прийшли поселяни-пришлеці з полуденних земель та не попросили укласти з ними ряд на землю за третину врожаю. Десеня була зла на Видуту, на увесь рід, що допустив нечуване – розподіл спільної колись ріллі і лядини, а тому прогнала, виштовхавши в плечі, тих пришлеців. Та з часом, роздумавшись, зрозуміла, що нічого назад не повернеш, а необроблена земля то є найбільша провина перед Богами, тому мусила сама шукати хто б у неї ту землю взяв.
Уклавши все-таки з безземельними пришлецями ряд на землю, вона доручила Видуті продавати надлишок її зерна, а отримане срібло, складаючи його в старий щербатий глечик, ховала за піччю, вважаючи, що розпоряджатися ним за свого земного життя не має анінайменшого права, бо воно діставалося не її власним трудом. На той час вона вже була найстарішою в роду, а за кілька зим потому не могла не те, що прясти чи ткати, а навіть, як слід господарювати в житлі.
Видута, котрий, як не крути, був дбайливим онуком, а тому наказав своїй невістці Вишні доглядати за Десенею. Хоча останніми літами його баба і стала нездатною до будь-якої роботи та дуже важко переживала свою неміч, вважаючи її карою від Богів, проте на сторожі Жаданового добра стояла так само пильно: окрім Вишні, котра їй прийшлася до душі, вона нікого у житло не пускала і родовичі вже навіть розпустили чутки, що добра у Десені видимо-невидимо, а срібла – як у боярській скотниці. Вона знала від Вишні чим переймаються родовичі, але якби хтось у неї і запитав для кого вона те добро береже, Десеня нічого певного сказати не змогла б.
Останнім часом, відчуваючи, як з її тіла потихеньку, немов молоко з тріснутого глечика, витікають рештки сили, Десеня почала розуміти, що смерть її вже не за густими лісами, не за широкими річками, а десь зовсім поряд – ось-ось стане на поріг цього древнього житла. Ночами вона бачила уві сні когось знайомого, котрий щось здалеку кричав їй, а що – Десеня ніяк не могла второпати. Доля недарма посилає людині віщі сни – ними вона попереджає про майбутнє. А що Десеня чи то по глухоті старечій, чи з якоїсь іншої причини не могла, як було колись, витлумачити свій сон, то вона мучилась-згадувала його цілими днями, він ніяк не йшов у неї з голови, спомин про нього терзав її з ранку й до самого вечора, а розгадки того сну все не було.
Коли Десеня думкою нарешті осягнула появу свого праонука, то вона зрозуміла: ось і вся розгадка сну! Не марно, значить, Доля прирекла її на довге життя – виходить, так було потрібно Богам. Виходить, вони тримали її на цьому світі з тим, аби Десеня дочекалася повернення Сивера, аби не згас у печі Кологастів вогонь. Тепер вона мусила зробити останнє – те, заради чого Доля так довго тримала її на цьому світі...
Діди порозходилися, Видуті, як старійшині, справ зранку вистачало, тож Паоло, вклонившись йому та подякувавши за ласку, не бажаючи заважати, подався разом з Бримо за стіну, на луг, до Птаха.
Сторожа привітала його із шаною, дарма, що виглядав у їх очах чужинцем, проте усі вже знали ким він був насправді і шана їхня була не личиною, а щирою повагою перед прямим нащадком Кологаста й Вишняка. Той страх, що охопив був Паоло за Десною, на оболонній переправі, минув, здавалося, безслідно, остаточно, щез мов вранішній туман під сонцем, а в душі натомість утвердився спокій: ось що значить, дістатися людині рідного порогу – їй тут завжди раді, бо рід є рід, завжди прийме назад свою часточку, дасть і прихисток, і в біді не залишить; лише тут і є оте одне-однісіньке місце на землі, де ти завжди будеш своїм.
Ворота вже прочинили, – пройде небагато часу і стадо після вранішнього доїння посуне на луг, пастися, – і Паоло вийшов до мосту. Сонце ще не піднялося над бором, а життя на лузі вже вирувало. Гусячі та качині виводки, і свійські, й дикі, змішуючись часом між собою, заполонили вже Короп; від мосту, зовсім низько над землею летів, тримаючи у дзьобі чорного вужа, лелека; угледівши людину і пса, він піднявся вгору і скоро вже був у своєму гнізді на верхівці сухого в'яза, що стояв усередині, за стіною. Паоло добре пам'ятав те старезне велике дерево, от тільки за часів його отроцтва в'яз був ще зеленим, а тепер навіть кора обсипалася з його померлих гілок.
Птаха він запримітив ще здалеку, ледь дійшов до мосту: в табуні коропських коней він відрізнявся більш високим зростом та мастю – місцеві коні, усі, як один, і саврасі, і каурі, і мишасті мали на спині темний ремінь – ознака того, що вони зовсім недавно пішли від дикого свого родича. Якийсь дід і три отроки-пастушки, що залишалися вночі при конях, видно було навіть звідси, терли кулаками очі, – так хотіли спати і, певно, мріяли лише про те, аби швидше дістатися домівки.
"Ну то й добре – вирішив Паоло – нехай пасеться".