— Навіщо ж він удавав свою загибіль?
— Далекосягла помста, хотів узяти Пилипа Івановича за зябри, — вихопився з відповіддю Яким.
— Еге ж, ота мокриця сподівалася, що мене засудять на десять років. Про це він базікав у пиварнях
— хвалився своєю дотепною помстою. Тепер хай люди бачать, що моя совість чиста. З цієї нагоди у нашому бараці справжнє свято...
Раптом бригадир підвівся й взявся за голову.
— Ти дивись, через того Довгаля зовсім з глузду з'їхав. У нас, друже, в бараці клопіт: Федір Цимбал перестудився, нічого не їсть, кашляє та гарячкує, навряд чи довго протягне. Його треба б до лікарні, щоб менше мучився. Спробуйте, Миколо, допомогти йому, ви зв'язки маєте.
— Не знаю, чи зможу щось зробити, але спробую,
— погодився Микола.
На ранок хмари зникли, заголубіло небо, ось-ось мало показатись бажане сонце.
Під час праці Микола думав як би зустрітися з Вірою, ще поки вона прийде до клюбу, якщо вона після вчорашньої розмови взагалі захоче туди навідатись. Скічивши працю, помившись у лазні, він пішов до головної контори. У довгому приміщенні бухгальтерії рахівники-дівчата сиділи за столами обличчями до свого суворого начальника. Микола тримався так, як і кожен з робітників, що мав потребу перевірити у свого рахівника заробіток. Він підійшов до Віри й подав їй розрахункову книжку.
— Тут трапилася помилка, треба б виправити, — сказав він тоном скривдженої людини.
Віра оглянула книжку і збагнула, що його слова треба сприймати не в прямому розумінні. Вона з офіційною сухістю запросила відвідувача сісти й, перегортаючи його книжку, сказала:
— Жодної помилки я не бачу.
— А я бачу! — тихо, з притиском мовив Микола.
— Псувати відносини недоцільно вже й тому, що нашу приязнь потребують інші. Давайте покладемо в основу слово "спілка"; я перший пропоную вам себе в спільники.
— Спільником якої справи?
— Спільником до всього.
— Навіть і до того, що я збираюся робити в моїй родині?
— Так.
— Це щось нове і не зовсім мені зрозуміле, — відповіла Віра. — Про такі речі похапцем не розмовляють. До того ж ви обрали найнезручніше місце. Візьміть книжку й почекайте на мене в коридорі, кінчу працю, й тоді зможу вислухати вас докладніше.
Микола вийшов, а Віра схилилася над паперами й намагалася зрозуміти Миколин намір. Звичайно, підступу у нього нема, у тому вона впевнена, не можна пояснювати його вчинок і якимись почуттями. Вона вже давно здогадувалася, що Микола загоює сердечні рани від своїх попередніх пригод. Власне вони й загнали його до Підверб'янки. Кожен має свої клопоти, і кожен по-своєму дає їм раду. Зрештою, не лише вона потрібна йому, але й він їй. Віра також почуває в собі до Миколи якусь близькість і якби він із селища кудись виїхав, світ би їй спорожнів. Пропонуючи свою дружбу, Микола напевне має щось на меті і, напевне, хоче її використати в своїх цілях. Хай спробує!
Віра побачила Миколу біля дошки оголошень — він читав накази завідувача копальні. Місце для приватних розмов було невідповідне й Віра запросила Миколу додому разом повечеряти. Микола вагався: як він буде почуватись в присутності головного інженера, напевне, ніяково. Але Віра заспокоїла його тим, що тато приходить додому значно пізніше, а мами взагалі ще нема. Одна Санька хазяїнувала.
За столом Віра з Миколою трималися так, ніби їхнє приятелювання ніколи не затьмарювалося. Обоє раділи, що вчорашнє непорозуміння розвіялось. Не мало цій лагідності допоміг лист від мами, що його Віра одержала напередодні. Про Федорів стан здоров'я Микола розповів уже в клюбі. Віра зіщулилась і докірливо подивилася на нього.
— У вас серця нема! — Під час вечері торочили про щонебудь, про важливе — ні пари з уст!
— Бо почав боятися вашої ідеологічної витриманосте.
— Такого налякаєш! А за Федора я можу поручитися чим завгодно, що він найчесніша в Підверб'янці людина, — з властивою їй пристрастю відповіла Віра.
— Одначе, свого часу ваша мама мала клопіт через нашого Федора. Таке і з вами може статися, краще поводитись обережно.
— Яка тут може бути обачність? — подратовано відповіла Віра. — Починайте малювати, а я телефонуватиму.
Саме настирливістю, яку виявляла, добиваючись свого, Віра й подобалась йому. Люди такої вдачі здатні на великі вчинки.
Закінчивши розмови, Віра доповіла Миколі про не досить успішні результати.
— Ні до чого я не домовилась. Головний лікар нашої лікарні Сергій Сергійович сказав, що туберкульозних вони у себе взагалі не тримають, треба везти до районової лікарні. Телефоную до Горлівки. Головний лікар Висловух кричить до мене "Чаво?" Дізнавшись в чому справа, відповів, що хворого можна привезти завтра, але із спрямованням місцевої лікарні. Я знову турбую Сергія Сергійовича й прошу спрямовання. Він не пробує викрутитись, просто каже, що туберкульозному лікарня не допоможе. Сергій Сергійович знає Цимбала з бараку Пилипа Кваші. Єдине, що може і обіцяє зробити головний лікар — особисто відвідати хворого й дати потрібні ліки. На тому наша розмова кінчилася. А яку пропозицію ви маєте?
Микола, забувши про роботу, уважно замальовував ніготь свого пальця:
— Обставини вимагають протекції. З чиїм авторитетом може рахуватися Сергій Сергійович, і хто на нього може вплинути? Ми маємо п'ять осіб: завідувач копальні, головний інженер, секретар парткому, голова шахткому та ще Ольга Павлівна. Перші чотири тузи відпадають — всі вони відмовляться допомогти. Залишається ваша мама, але на неї треба чекати.
— Чекати на неї ми не будемо. Завтра я повезу хворого до міста без спрямування. Там накажу лікареві Висловуху такого, що йому небо здаватиметься як макове зерно. Може мене до міліції заберуть за хуліганство, але й Федора до лікарні приймуть.
— А як не приймуть? — запитав Микола.
— Тоді побачимо, що робити, — не здавалася Віра.
Мабуть і Віра не зовсім надіялася на успіх свого заходу. Йдучи з клюбу додому, вона зайшла до батька попросити його вплинути на Сергія Сергійовича. Батькові не хотітиметься втручатися в чужі справи, але відмовитись не зможе, бо ніяково.
Черговий міліціонер пропустив Віру без зайвих розмов.
— Може від мами якась вістка? — запитав він.
— Мама пише, що все гаразд і просить мене, щоб я за неї вас поцілувала.
— Не вигадуй, такого мама не могла написати.
— Одначе написала. Та я прийшла не тільки з маминим дорученням, а й з маленьким проханням. У нашому селищі тяжко захворів на туберкульозу шахтар на прізвище Цимбал. Треба йому чимнебудь допомогти.
Батько скривився й похитав головою.
— Знову той Цимбал... Може й ти хочеш піти маминою доріжкою? І ти старатимешся дістати Цимбалові курортну путівку?
— На жаль, курорт йому вже непотрібний. Я прошу вас, тату, зателефонувати до Сергія Сергійовича, щоб він спровадив Цимбала до районової лікарні. Зрештою, людина має право якщо не жити, то хоч померти по-людському.
— Віро, звідки це у тебе? Це не наші погляди, це — ворожа думка! — вигукнув батько.
— Не заперечуватиму, якщо доведете мені щось протилежне, відповіла Віра.
Юліян Андріянович відчув ущіпливість доччиних слів, проте ласкаво усміхнувся до неї.
— Викладати тобі початкові істини політграмоти нема потреби. Ти їх добре знаєш і чомусь зайве говориш тільки для того, щоб бути такою, як твоя мама.
— В чому саме?
— Вона поводиться в соціялістичному суспільстві так, ніби вона належить до англійського буржуазного жіночого руху — оце мене турбує, і не мамине поводження, а твоє. Наша країна потребує молодих кадрів в керуванні процесом будови соціалізму. Я покладав на тебе великі надії, а ти захоплюєшся дрібнобуржуазною філантропією. Навіщо тобі потрібний отой Цимбал?
— Він мій друг! — запально вигукнула Віра.
— Неправда, — заперечливо похитав головою Юліян Адріянович. — Тобі хочеться похизуватися, якщо не перед іншими, то перед собою тим, що й ти врятувала від смерти людину, як це свого часу зробила наша мама. Маминим вчинком нема чого дивуватися, в неї залишився вплив дореволюційних шкіл, в той час, як ми живемо в добі клясової боротьби. Раніше, ніж простягнути комусь руку, ми повинні враховувати наслідки нашого жесту. Ти не ображайся, Віро, що я не можу задовольнити, на перший погляд, незначного прохання — треба вміти шанувати себе.
Віра дуже добре розуміла свого батька; йому треба було показати свою непохитну більшовицьку витриманість. Це — передумова, щоб утриматись на поверхні.
Іншого способу допомогти хворому не було, як повезти до лікарні без спрямування. Для цього дівчина взяла собі на допомогу служницю Саньку, міцну й метку молодицю, що її знайшла десь на залізничній станції серед конаючих з голоду селян. Санька понашукувала в коморі стільки теплих речей, ніби збиралася дістатися до північних країв.
Федір уже знав, що Віра хоче спровадити його до лікарні. Про це ранком, ідучи на працю, його повідомив Микола. Федір розгублено дивився на свого приятеля, хотів щось сказати й не знаходив належних слів.
— А я ж хотів навесні дозбирати рослини для гербарія, — спромігся вимовити Федір.
— У цьому лошатнику й Геркулес до весни не витримає, — відповів Микола.
— Ex... — хотів ще щось сказати Федір, підніс худу руку й знову поклав собі на груди.
Прощаючись, Микола пообіцяв не забувати доброго приятеля.
Федорові здавалося, що тут, у бараці, хоч і тяжко йому, одначе він живе, в лікарні ж помре. Боронився перед Вірою скільки вистачало сил, запевняв, що він перестудився, і що за декілька днів хвороба мине, але Віра настирливо переконувала Федора. До них мовчки приглядалася Санька. Терпець їй урвався, вона підійшла до Віри й, легенько взявши за плечі, вивела її з кімнати.
— Ждіть нас надворі.
Повернувшись до ліжка, стягнула з хворого ковдру.
— Зараз же мені одягайся, — скомандувала Санька.
— Ніяка сила мене звідси не зрушить! — рішуче відповів Федір.
— Бач який! Про нього люди турбуються, ним піклуються, а він ще й комизиться. Не хочеш самохіть, то я тебе силоміць підведу.
Федір протестував проти сваволі міцної жінки, щось мурмотів і скрушно зітхав.
В що ж одягатись? Щоб якось угрітися Федір мав на собі все, за винятком пальта й черевиків. Санька взула Федора, надягла пальто й шапку, допомогла йому стати на ноги. На них вже чекали Віра й Наталя Безсмертна. Старенька жінка вчепилася за Федорове пальто, силкувалася не відстати від свого сусіда й жалібним голосом промовляла:
— Ти, Федю, не тікай...