Василько засоромився своїх слів, висловлених дідові. Навіщо було ображати старого? Адже він бажає добра людям, з давніх давен вірить у пришестя Тараса Третього і вважає, що цим Тарасом має бути Василько, то навіщо противитись? А може, все це так і є? А хоч і не так. Краще мовчки прислухатися до того, що старші кажуть.
– Ти все зрозумів? – спитав хлопця дід Данило, підвівшися після поклону.
– Ні, не все, – сказав Василько. – Чув я про козаків і раніше, але не таке. Кажуть, козаки й тепер є, а як селяни бунтували, то наїхало тієї козачні по селах, топтали вони кіньми людей і страшенно їх били нагаями. І в мого знайомого хлопця козак зарубав шаблею собаку Бровка.
– Ото ж бо воно й є, – мовив дід Данило. – Цар на всякі витівки вдавався, щоб морочити людям голови, з пантелику збивати їх, мовляв, дивіться, які вони сякі– такі козаки. А справді ж то ніякі козаки, то царське військо, назване козаками. Наші козаки не могли своїх людей топтати.
– Розумію, – погодився Василько. – Скрізь ошуканство й неправда. І я дивуюсь, діду, чому ви не хочете, щоб я вивів людей звідси, подалі від царів і панів на вільне життя?
– А далі що? – запитав хлопця дід Данило.
– А далі знайдеться якийсь цар або король та й завоює ваш теплий край. І станеться те саме, що з нашою Україною. І це ще не все. Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою. І знаєш, чому? Бо кожному народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки у Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях. Велике і тяжке перед тобою діло, Тарасе, така бо припала тобі доля. Спочатку підеш учитися до великого міста, до Катеринославу, Харкова або Одесу. Зібрав я дещо грошенят, вистачить тобі на всю науку.
– Та й за зайців пан заплатить п'ятсот карбованців,
– додав Василько.
– І станеш ти таким ученим, як Тарас Другий, – вів своєї дід Данило, ніби не дочувши хлопцевої завваги. – І маєш ти дістатися до його пісень, похованих у залізних панських скринях. А там уже сам знатимеш, що тобі робити, бо я піду на спочинок вічний, ти ж будеш дорослою людиною. Я знаю, що людей ти своїх ніколи не забудеш, то не забуде і Бог тебе, і все буде гаразд. А тепер я можу йти калатати навколо маєтку. Тож на добраніч.
Провів Василько діда Данила до дверей, засунув їх на засув і заходився палити в печі хмиз. У хаті запахло солодкавим димом. А надворі брався мороз, помережив він шиби, відгородив чабанську хату від широкого світу; затишно в ній, тихо, і напрочуд спокійно в хлопця на душі.
12. Прийшла справжня зима
Низько попливли над землею сірі важкі хмари. Клубочилися вони, гнані холодним північним вітром. Густий колючий сніг, здавалося, падав не з неба, а хвилями виринав із степових яруг і вибалків, вирував, мов ігрець, кушпелив між землею й небом, і тяжко було відрізнити, коли починався ранок, коли дніло й коли вечоріло. Бився вітер об стіни чабанської хати й болісно скімлив голосом голодного пса. Білими крильми шарудів по замерзлих шибах, ніби просився відігрітися на теплій печі.Лихо тій людині, що захопить її несподівана хуртовина в полі. Блукатиме в білій сніговій темряві, поки знесилена не присяде спочити, холод обгорне її пестливим укривалом сну, і спатиме вона вічно. Сидять люди в хатах, вигріваються на теплих лежанках і черенях, прислухаються до розлюченого за стінами виття і снують повільні думки. Припинилися роботи навіть у маєтку пана Номікосова, виходили наймити з хати тільки в конечних потребах, щоб попорати худобу, внести палива чи води. Але дід Данило віхоли не убоявся, не годилося в таку негоду залишати хлопця самого. Одягшися добре, він вийшов з маєтку й опинився зразу ж у сніговому вирі. Розлючений вітер жбурляв дідові в очі пригорщі снігу, колодою лягав під ноги, мов бичем бив під коліна, шарпав за поли свити, і старий тинявся, заточувався, спотикавсь, одначе прямував навмання туди, де мала б бути чабанська хата. Ішов довго, уже й стомився, і степ знічев'я видався йому чужим, незнайомим, не надибав старий ні куща шипшини, ні терновника, мов замело їх кучугурами снігу, та хай би й замело, а куди ж подівся вибалок? Ні, мабуть, збочив дід Данило, узяв забагато праворуч. Але повернувши і в ліву руку, не знаходив нічого, що нагадало б, де він є.
– То ти мене водити збираєшся, бодай тебе…– сварився дід із кимось невидимим.
І відчув дід Данило, що сила його убуває, частіше зупинявсь, а навколо нічого невидно, море снігу, свист і виття. І обпекла діда думка, що він може загинути. До смерті він завжди був готовий, і якби такий випадок з ним трапився в одну з минулих зим, то, може б, і скорився смерті; однаково її не обійдеш і не об'їдеш. Але тепер інша справа, тепер під його опікою хлопець, потрібний усьому людству, і ця думка змушувала старого напружувати сили, лізти через замети, провалюватися в снігові ковбані, виборсуватися з них. І раптом опинився старий біля лісу, в затишку, гудуть дерева, гойдається їхнє біле верховіття.
– Еге, та мене заволокло аж до Сухого Клину, – пізнав старий місцевість. – Дивина, тримався півдня, опинився ж на півночі!
Верстов із п'ять довелося повертатися дідові Данилові лісом, але де й сили набралося, увихлявся між стовбурами дерев з парубоцькою спритністю. На схвильований ліс лягав каламутний присмерк вечора. Поки дійшов до чабанської хати, уже потемніло зовсім. Через шиби вікна просвічувався блідий вогник каганця.
– Ще не спить, жде мене Тарас…
А Василько й справді ждав діда Данила цілий день, був певний, що старий не убоїться завірюхи, та й хотілося хлопцеві, щоб він прийшов, було б добре з ним погомоніти за такої негоди, коли моторошно навіть визирнути у вікно. І саме як це думав Василько, у двері щось гучно застукотіло.
– А таки прийшов! – кинувся зраділий Василько до дверей.
Разом із вітром і снігом у хату ввалилося щось незнайоме, вкутане по самі очі башликом, все обмерзле, зашкарубле, подібне до опудала, забутого на городі. Василько кинувся допомагати прийшлій людині роздягтися. Спільними зусиллями стягли з плечей лантух, потім і верхню одежу. Прихідько стомлено сів на ослін. А Василько тим часом оглядав свого гостя, намагався здогадатися, хто він такий і чого сюди прибився. З усього видно – нетутешній. Одягнений у все куповане, чоботи на ньому шеврові, коли б не святкові. Але руки не панські, з широкими долонями, мозолясті, а пальці куценькі. Та й сам він куценький, проте кремезний.
Трохи спочивши, гість витяг із кишені пачку цигарок і закурив.
– Ну й ускочив я сьогодні в халепу, – сказав він, уже твердим кроком ходячи по хаті. – Де мене не таскало! Двадцять верст здалися довшими, ніж обійти навколо світу.
Василько придивився й до його очей. Якісь глибокі вони, пронизливі і, здається, насмішкуваті. Вимірюючи хату, гість дивився собі під ноги й казав:
– Пробач, братіку, що я до тебе вдерся в хату, не спитавши твого дозволу. Розумію, це недобре. Але ж повір мені, я був цілком тямку втратив. Оце тільки до пам'яті приходжу. Тож почнемо знайомитись. Зовуть мене Семеном. За фахом я залізного діла майстер. І слюсар, і механік, і коваль, і що хочеш. А за вдачею перелетний птах, ніде не можу зігріти собі місця. Якось так стається, що або мені місце оприкріє, або мене у три вирви витурять. Востаннє мене вигнали з роботи за мій довгий язик у Катеринославі. І саме під гарячу руку набіг на мене з якономії Номікосова якийсь жевжик на прізвище Мичка, Гичка, Теличка чи щось подібне, 119 наймає мене за коваля, умови дає можливі. Я й погодився. Ще по якономіях мене не тягало, думав я, подивлюсь, чим там дихають люди.
Коваль Семен загасив пальцями цигарку, недокурок кинув у піч і знову пішов по хаті.
– Знаєш, братіку, я міський пацюк, – казав він далі.
– Степова стихія мені чужа. Саме тому я й ризикнув у хуртовину вирушити пішки за двадцять верст до якономії. На станції люди відраджували, запрошували до себе перебути негоду. А я, мов кавказький осел, упертий, і слухати не схотів. Отож і спокутував, ще б трохи – і пиши пропало. Як хочеш, братіку, а далі йти сьогодні я не можу. Пускай ночувати. Де я шукатиму того Номікосова з його Тичкою чи Мичкою? Чи не так, га?
Василькові цей коваль Семен сподобався.
– Про мене, дядьку, ви хоч і зовсім у мене залишайтесь. Місця вистачить.
– Дякую, братіку, – аж тепер уважно оглянувши хату, мовив коваль. – Мені здається, що тобі тут не тісно. З ким же ти бурлакуєш, друже?
– Сам, дядьку. Найнявся я до пана Номікосова зайців пасти. То він і дозволив мені жити в цій хаті біля кошари. Тут до маєтку, як за погоди, то нічого й бачити. А з маєтку мене щодня відвідує дід Данило, дуже милий чоловік. І годує мене він. Сьогодні його не було. Куди ж у таку віхолу витикатися з хати! Та куліш я ще маю. Ось ми з вами зараз і попоїмо.
А вітер, ніби почувши, що про нього згадали в хаті не зовсім похвально, закружляв навколо неї, мов танцював божевільний танок, з реготом, свистом, несамовитим тупцюванням, і від його сваволі тремтіли стіни, мов у пропасниці.
– Кулешику, кажеш, братіку? – збайдужівши до того, що діялося надворі, мовив коваль. – Гаряченький кулешик мені аж ніяк не зашкодить. І кажеш, що тут недалеко маєток того самого Номікосова з його Тичкою? Це чудово! Принаймні ще й завтра не доведеться лазити по кучугурах. Я вже накуштувався цієї приємности. А що ти сам тут бурлакуєш, то це паскудно. Твій пан, не кажучи поганого слова, справжнісінька свиня.
Поставив Василько на стіл горщик з кулешем, а коваль розв'язав свій лантух і почав витягати сорочки, молотки, якесь зубилля, терпуги, шматок ковбаси, декілька невеликих булок і купу книжок.
– То ви й грамоти вмієте, – сказав Василько із заздрістю в голосі.
– О, братіку...