Коник, що йому трапився, видатним скакуном не був – Любодар спиною відчував, що погоня все ближче й ближче. Знати б, скільки їх там: двоє, десятеро?
Де вже той сховок?! Він знову зиркнув назад: еге! – троє чи четверо мчали слідом і, певно, теж знаючи про байрак, почали розгортатись віялом. Таки четверо… Добре, хоч не десять.
Дарма, що чекав; поросла негустими кущами яруга відкрилась несподівано, немов земля перед ним розступилась і Любодар ледве встиг круто завернути уздовж провалля – змилений каурий дивом втримався на повороті. Темрява ночі вже перейшла в сутінки і знайти зручний спуск було значно легше. Переслідувачі мчали вже за пів сотні сажнів, але стріл навздогін не пускали – значить, бродники, не татари. Сякий-такий спуск нарешті з'явився, Любодар, безнадійно втрачаючи швидкість, спустився на дно байрака, запетляв між кущами, сподіваючись тільки на одне: що гонитва за ним не розділиться навпіл, бо ті, хто лишиться в степу, нагорі, маючи перевагу в швидкості, легко перетнуть втікачеві дорогу попереду, а потім покладуть його з лука однією стрілою.
Доля любить рішучих. Не розділились переслідувачі. В запалі погоні всі спустились в байрак і вервечкою мчали за втікачем. Любодар те вже зрозумів і шукав лише зручного місця. Коли байрак круто повернув убік, він різко спинив коня, ставши за високим кущем колючого глоду, підхопив зі схилу чималу каменюку й варто було виткнутись першому броднику, як Любодар тут же метнув її в голову переслідувача, вихопив з піхов шаблю й кинувся на наступного. Той з несподіванки здибив коня, Любодар щосили послав уперед свого і каурий, налетівши, ударом грудей перекинув вороного разом із вершником. Третій супротивник на мить розгубився і отримав удар шаблею по голові. Четвертий, не випробовуючи долю, розвернув коня і втік.
Двох, що без пам'яті лежали на землі, Любодар, згадавши клятву їхнього Плоскині, без жалю добив: "Іуди!" Потім пересів на гнідого, що був під першим бродником і з каурим у поводі покинув байрак, не взявши навіть чужої зброї. Дуже поспішав, побоюючись іще однієї погоні, а ще більше – наткнутись на тих татар, що кілька днів назад подались в погоню за переможеними русичами: галичанами й чернігівцями.
Йому вистачило досвіду не піти до Дніпра тим шляхом, яким рухалась до Калки руська рать. Після сутички з бродниками цілий день, міняючи коней, мчав степом, замітаючи сліди у вибалках та байраках, аж доки не звалився в одному з них від утоми й проспавши до наступного полудня, рушив далі голодніший від вовка, добре, хоч до сідла гнідого була приторочена бродникова кабаківка з водою та по дорозі трапився йому струмок. Хоч і була вода з нього неприємна на смак, але й без неї він би просто помер від спраги. Любодарові повезло, що мчав до Хортиці по великій дузі, бо дістався Дніпра днів на два пізніше від татар. Навіть тут лишились сліди поразки русичів: біля самої води валявся пробитий сокирою гостроверхий шолом з двоколірним яловцем[206] дружини чернігівського князя й біліли об'їдені звірами людські кістки.
Вже пізніше, в Переяславі, довідався, що татари, перейшовши на Протовчому броді[207] Дніпро, переслідували рештки руських дружин аж до Новгорода-Святополчого[208], спаливши на своєму шляху всі городи й городища. Поле ж Половецьке попри літню пору здавалось безлюдним, хтось ніби мітлою його підмів – куди ті кипчаки[209] поділись?
Хоча й знав Любодар, що йдучи лівим, низьким берегом Дніпра, тільки те й робитиме, що через річки переправлятиметься, проте почувався в більшій безпеці. Йому б до Хорола тільки дістатись – за ним він усе межиріччя від Псла й до Сули знав не гірше від якогось половця. Рушив уздовж Дніпра, не боячись уже й татар: хай би й помітили його з правого берега – не страшно, дулю би їм показав. Бо з конем через пороги Дніпро ще ніхто не долав, хіба лютої зими.
Там уперше за два останніх дні поїв. Як і кожен дружинник, мав із собою в чересі[210] огниво[211], тож назбирав у річечці, котру переходив у брід, кілька десятків мушлів, розвів вогонь і сяк-так засмажив їх під жаром багаття. Сита людина таке без солі навіть в горло не пропхне, а він з голоду глитав, наче вовк: добре, в лузі щавіль надибав – ото тільки з його опуцьками вдалося запхнути в себе бридке їдло. Зате вже знав напевне, що не пропаде, не згине і Переяслава свого дістанеться. І двох тижнів не минуло, як обнімався на посульській заставі неподалік города Лукомля зі старим уже сотником Онисимом. Авжеж, Онисим для тодішнього вісімнадцятилітнього Любодара був старим: трохи за сорок.
Оповідь його про Калку слухала вся застава. Потім Онисим спитав:
– Тут лишаєшся?
– Ні, – відповів Любодар, – буду до Переяслава йти. З князем ішов, до нього й повертатись мушу. Борг на мені…
– Перед ким? – не зрозумів Онисим.
– Перед татарами. – глибока зморшка прорізала Любодарове чоло. – Загачену русичами Калку до смерті не забуду. І бенкет їхній з князями нашими…
Уперше тоді сотник заговорив із ним, як з рівним.
– Посивів ти, синку… Он воно яке, татарське срібло. Такий борг помри, а віддай.
"Помри, а борг віддай". Як у воду дивився переяславський сотник Онисим. Чи ж усе ти робиш тепер, Любодаре, аби повною сплата була?
Боярин Жирослав уперше, відколи почув лиху звістку про татар, почувався коли не щасливим, так принаймні вдоволеним – старший син його, Будислав, попри страшні часи, рано-вранці живим та неушкодженим повернувся зі Стародуба[212] від свого тестя, тамтешнього боярина Федора Гремиславича і тепер, зачинившись з отцем та молодшим братом Михайлом у світлиці, оповідав обом, що взнав та побачив по дорозі додому.
– Тремтять ускрізь: і на Стародубщині, й на Сіверщині: по всьому Задесенню. Нема кому ополчення зібрати й на чолі стати. – гірко зітхнув Будислав. – Мстислав Глібович під Черніговом поліг...
– Як?! – само собою вирвалось у Жирослава.
– А отак... Михайло Всеволодич, про татар зачувши, накивав з Чернігова п'ятами, тож новгородський[213] князь з дружиною подався чернігівцям на підмогу. Чув я, ніби віче чернігівське, на князя Михайла образившись, за Мстиславом Глібовичем послало: мовляв, порятуєш город, то й станеш нашим князем. Сподівався, певно, що втримає Чернігів та й сам вокняжиться, дві вотчини докупи збере. Хто тепер скаже? Мстислав спізнився: татари вже оточили город, тож не пробився, поліг з дружиною під стінами, а Чернігів, речуть, дотла спалили, люд увесь до ноги винищили.
Жирослав Мироніжич знову Калку згадав і чорну татарську стрілу в шиї Мстислава Всеволодича: бач, виходить, наук татарський не минув для князя даром, лишився в серці страх, засів, наче те залізо в рані. За свій власний страх соромно було перед синами, тож і не виказував його, а зачинився тут, щоб із синами порадитись, як далі бути, як вотчину від погрому порятувати. Так і не наважившись поки що про те хоча би заїкнутись, обережно спитав:
– А Давид Ольгович[214]? Пощо він Придесення не піднімає? Всі би, як один постали.
– Та речу ж тобі, отче, що той тремтить, мов осиковий лист. То не витязь. У нього й дружини хіба що сотня буде. А дозорців татарських за Десною не раз уже бачили – вивідують що й до чого. Я не став у Ратичеві[215] й ночувать, до оболонського перевозу всю дорогу по темному – поспішав дуже. Ні, бачу, сидітимем, наче кури на сідалі, доки татари ті, мов тхір, передушать городи поодинці...
– Так ще не пізно! – запалився шістнадцятилітній Михайло: – Ми нащо?! Є ще кілька днів! Піднімем Придесення...
– Цить! – обірвав молодшого Жирослав. – Ти ба, герой! Підніме він... Ти хоч бачив татар тих?!
І вже звертаючись до Будислава, кивнув на Михайла:
– Отсе горе моє днями коло зятя пропадає: куди Любодар, туди й він. От не подивлюсь, що боярський син – як візьму віжки, та віжками, віжками!
– Бачу, сотник наш діло своє добре знає, – озвався на те Будислав, – до облоги город готує, як слід. Тільки чи поможе воно?
Зачувши таке, Жирослав Мироніжич аж стрепенувся.
– Так і я ж про те! Порадитись із вами думав: чи не ліпше упокоритись нам? Вотчину зберегти. Що ми без неї? Любодар – дуролом; доки мене в городі не було, віче на свій бік переманив, готуються, бач, боронитись. Проти кого? Князь і той утік, дарма, що й дружина була. А ми? Ми кому потрібні? Що мислиш, Будиславе?
– Легко сказати... А як зробити? Що коли татарам тим покора наша ні до чого? Прийшли, щоб усих до ноги вирізать та й підуть. Вижити треба.
– Буди-и-слав... – проспівавши зі зневагою братове ім'я, схопився на рівні Михайло: – Дивись, не розбуди свою славу, нехай і далі спить! У-у-у, боягуз! Боягуз ти, брате!
Жирослав Мироніжич ще й рота не встиг розкрити, як молодший син притьмом вискочив зі світлиці. Будислав тільки посміхнувся на те:
– Пусте, отче. Нехай. Розмислимо удвох.
Михайло заскочив до горниці, почепив на пояс свого великого ловецького ножа, зняв зі стіни лук і тул зі стрілами, протупав сходами вниз та мовчки гайнувши мимо матері, боярині Добротвори, подався до стайні; насилу дочекався, коли конюх Вовкун осідлає його солового[216] мерина[217] і одразу ж на рисях вилетів з боярського двору. Намірився, звісно, до дитинця – куди ж іще?
Любодар, байдуже, що не за горами й обід мав бути вже, кудись збирався: скликавши у дворі дитинця своїх десятників, саме напучував, що кому діяти за його відсутності. Михайло, побачивши те, не злізаючи з коня, терпляче чекав на нього біля воріт. Коли сотник, вже верхи, під'їхав, уноша не стримався:
– Любодаре, візьми мене до сотні!
– Чого це?
Поряд була сторожа і Михайло змовчав, а вже за ворітьми дитинця, наздогнавши Любодара та озирнувшись навколо – чи ніхто не чує, не втримався, з відчаєм у голосі виклав:
– Отець з Будиславом упокоритись хотять.
Сотник на те нічого не відповів, тільки зблиснув очима, швидко зиркнувши на свого супутника.