А зима ж – вона на носі...
Чи вітався з ним хтось, чи ні, Видута, спитай його про те, і не сказав би: ходив не своїми ногами, нічого не чув, мало що бачив – саме небо валилося на нього, у вухах дзвеніло, в голові джмелі літали і жодної думки, окрім про свого Любима...
***
Що є смерть? Тільки повний дурень чи невіглас скаже тобі, що то кінець всьому. То все одно, якби хтось уявив собі, що сон є кінцем його живота.
Життя людське як вода: з-під землі б'є джерелом минулого, жебонить по світу струмком сьогодення, а потім вливається в ріку майбуття. Комусь може здатися, що людське життя, скінчивши існування своє на землі, як той струмок, що влився в ріку, щезло навіки, а втім це не так: воно триває у пам'яті нащадків, в діях людини за життя і в наслідках тих дій після нього – так само, як і вода струмка лишається незмінною навіть у річці, плине по ній власним струменем з тим, щоб здійнявшись колись випарами в небо, пролитися життєдайним дощем на рідну землю, котра із вдячністю всотає святу водичку в себе і поповнить підземне джерело, аби не пересихали джерела, струмки життя і ріки пам'яті. Яв[142] бере початок у Наві[143], тече і твориться в Праві[144] та знову вливається в Нав – і так без кінця!
Коли Доля призначить людині смертний час і переріже нитку її земного життя, те лише одне й означатиме: що час мужеві чи жоні, та хоча б і отроку, сісти в човен і перепливши Забудь-ріку та прокинувшись від тривалого сну, потрапити в Ирій, де поряд з Богами живуть Пращури – ті, чиєю силою тримається наш видимий світ. Через те не бояться сіверяни свого земного кінця: то всього-навсього сон, перепочинок перед іншим днем, бо смерть – лише перехід до нового життя. Звершивши земний свій шлях, не турбується небіжчик уже ні про що: далі родовичі його зроблять усе, аби він дістався Вирію легко та швидко – для того й існує тризна[145].
У кінці довгого ряду могил, на узліссі неподалік Ужеті родовичі розчистили від молодої соснової порослі велику місцину під нові могили – на добрих два десятки їх. На кожному місці майбутньої могили викопаний був по колу неглибокий рів; земля з нього кидалась всередину і на тому підвищенні в човнах-довбанках, підперті з боків, сиділи полеглі. Родичі постарались, аби в далекій дорозі та й потім, у Вирії, не мали вони ні в чому потреби: лежали в човнах ножі й сокири, накінечники для стріл і гачки для риболовлі, дратва[146] й шило, стояли горщики з кашею і в'яленою рибою, а ще квас чи пиво, в багатших – навіть сур'я в глечиках.
Навколо човнів з небіжчиками громадились велетенські клади[147] дров: аби тіло померлого не пішло неспаленим прахом у землю, а душа здійнялася до Сварги, їх треба дуже багато. Окрім того, кожна клада обтикана була по рову зрубаними молоденькими деревцями, а самі рови наповнені оберемками сухого хмизу.
Ніч, день та ще одну ніч оплакували жони небіжчиків, у кров роздираючи собі лиця та рвучи на голові волосся – аби видно було всім їхнє непоправне горе. Часом голосіння вдів змінювалося веселими піснями інших жон, жартами мужів. Такий покон, так мусить бути: має знати померлий, що родовичі його не лише оплакують, але й радіють за нього – адже скоро щасливець дістанеться Ирію, де немає смутку, неврожаїв та голоду, де нове життя його проходитиме в ловах на луках Сварожих. Як тому не радіти?!
На третій день по смерті споряджених в неблизьку путь небіжчиків зранку понесли в човнах до місця спалення. Лише княжого сотника Гордяту, що на ознаку його високого стану мав бути схоронений в першім ряду коропських могил, везли за київським поконом на санях – так розпорядився сам Володимир Святославич. Легко тому, хто гине, захищаючи власне житло. Його є кому оплакувати, є з ким розділити далеку путь до Ирію. Гордята ж був і не з полянської землі взагалі – з Новгорода. За Володимира звався там молодшим конюшим і пішов разом зі своїм князем на Київ ратитись та й лишився в його дружині вкупі з іншими новгородцями, двоє з яких, тисяцький Путята й десятник Рибота нині були на тризні по ньому. Коли помирає муж, гідний великої поваги, з ним у Ирій відбуває жона, або слуга чи раб. За княжими ратними справами не встиг Гордята ні з ким злюб узяти, а тому й порішив князь із дружиною своєю, що найліпше для сотника буде мати в Ирії гарну жону, аніж слугу чи раба, котрих із ковуїв-бранців можна було й десяток відправити.
Волхв Шамро клич кинув по Коропу: чи не бажає хто із найліпших незаміжніх унотьок стати достославному воєві Гордяті нареченою на смертному одрі й наступного вже вечора розкошувати вічно на Сварожих луках? Зголосилося кілька та дружина вибрала одну – Любонігу, наймолодшу онуку купця Ждана Ходотича, що прожила вже чотирнадцять зим і мала серед коропських молодиків та уношів славу вельми перебірливої й норовливої дівки.
Тій, що зажадає стати супутницею небіжчика, дозволено все: останні дні її на землі мають бути сповнені веселощами, розвагами й задоволенням похоті з кожним, кого вона вибере. Старий Хотен поїв одягнену в найкращий свій одяг Любонігу травами, що роблять людину щасливою, будять в ній хтивість і потяг до мужів; цілий день напередодні і всю ніч обраниця пила з дружиною меди, співала пісень і любилася, мов кішка, доки баби-плакальниці голосили над Гордятою.
Коли все було готове до спалення, біля клад зібралися всі коропські мужі та княжа дружина з Володимиром на чолі, що сидів на грубо збитому нашвидкоруч княжому столі[148]: настав час ігрищ і змагань – аби могли душі покійників розважитись наостанок та розповісти пращурам, що не перевелись ще на рідній землі звитяжці, а рід їхній лишається сильним, як і раніше.
Як здавна під час тризни на Русі заведено, почали з комонного суперництва. Ех, не тягатися коропцям з княжими гриднями – ку-уди там... Хіба ж робоче тягло зрівняється у швидкості та виучці з бойовим конем?! Тож лише дивилися заздрісно на вгодованих лискучих київських коней та мріяли, щойно скінчиться тризна, зловити собі десь у лузі чи пущі одного з ковуйських коней, що розбіглися на всі боки. А дружинники тим часом змагалися комонно і в швидкості, і в умінні списом та мечем разити з коня, і в послуху його своєму вершникові. Сивер, стоячи в натовпі коропців разом з Величком, подумки поривався й собі позмагатися на Птахові, але... І Птах вдома у хліві стояв, і не любив він поперед отця на рожен лізти – перед князями виставлятися.
Коли до володіння зброєю перейшли, знову Короп, знай, дивився лише: гридні бач, що витворяють! Звісно, ратні люде... Заздрили їм, та потроху й злість почала розбирати: що ж це за тризна по родовичах, що одні пришлеці хист свій показують?! Заходилися й собі то списа метати – хто далі, то з лука в ціль стріляти – хто кращий. Не знайшлося серед стрільців рівних Біланові, дарма, що були на тризні й набагато молодші від нього ловці, певно, що й сильніші, й зір мусили б мати гостріший. Старий і стрілу випускав швидше від інших, і цілився начебто знічев'я, а все одно, за півста сажнів, не знаючи промаху, бив стріла за стрілою прямісінько в підошву старого, почепленого на сосні дитячого личака. Ще й насміхався над молодшими:
– Отсе, якби стріляв так, як ви, молоді, домочадці мої вже давно з голоду повмирали – і онуків не діждався б!
А тим часом дружинники взялися з мечами хист свій показувати. Коли в одночасся півста пар мечами вимахують і дзвін від того на все узлісся – ото видовище! Окрім Ждана ніхто й не став до пари з котримось із гриднів: Любим, знаний коропський мечник, у човні сидів, готовий ось-ось у Вирій відплисти, Рикуш, лише кілька днів назад кладенця собі зробивши, був нині непритомним, з накінечником у грудях, Величко ж, в котрого при боці висів подарований Сивером односічний меч, вийти з ним супроти княжих дружинників не наважився – не бажав ганьбитися. Відчував, дивлячись на вправність княжих воїв, чого насправді варте його вміння. Не розумів лише, пощо стрий його, витязь неперевершений, прийшов на тризну з одним лише ножем при поясі, пощо не хоче довести оцим пихатим ратичам, що є на світі вої і кращі від них.
– Ех, стрий не хоче! – нахилився Величко до Педаша, коли Ждан поступився-таки Риботі. – Перепало б їм на горіхи!
– Еге! – погодився кожум'яка: – Невже ж нікому з наших показати отсим гридням, де раки зимують?!
– Гей, городяни! – немов почувши їхню розмову, узявся насміхатись Рибота: – Оце і всі ваші мечники? Один на тисячу, чи що? Га-га-га-а!! Виходь, бити не буду!
– Озаричу! Сивере! Озаричу! – Загукали одразу ж кілька коропців. – Доки отсе насміхатимуться, га?!
Сивер на ці вигуки лайнувся про себе і вже роззирався на всі боки – куди б його сховатись?
– Хто там у вас сміливець такий, що навіть вийти боїться?! – Рибота торжествував.
– Озаричу! Побий тебе Перун, чому ховаєшся?
Сивер вже лаявся про себе останніми словами та ті, що стояли поряд, силоміць виштовхали в плечі з гурту:
– Йди, йди! Комизишся...
– Ха! – сміявся Рибота. – Я гадав, ти велетень якийсь, а ти – дід. Га-га-га! Та й худий же! Баби немає, чи що?! З дідами я ще не сікся! Га-га-га-а!
– Ось на кутні засмієшся! – кричав хтось із гурту, здається, Мовчан.
– Сивер з двома топорами супроти сімох постав і переміг! – дзвінко вигукнув з натовпу хтось молодий і Сивер аж зубами скрипнув, впізнавши – робича його, Губаря, голос! "Татьба моя назовні вилізе... Приб'ю дурня!" – стиснув кулаки.
– Сей? Сімох?! – почувши те, посміхнувся до Путяти Володимир. – Подивимось.
Путята щось мовив неголосно до сотника і ще не встиг Сивер второпати, що ж йому тепер робити, як перед ним постав гридень:
– Де твої топори?
– Вдома, – Сивер вирішив уже, що на цьому все й скінчиться.
– Великий князь велить тобі, не барившись, нести топори.
– Топори не меч, – вперся у відчаї Сивер, – а кров на тризні святотатьство.
– Хочеш, аби на голову вкоротили?! Князь велить!
Жовна випнулися на Сиверових вилицях, та він стримався, блимнув убік, аби приховати від гридня безсилу лють в очах і буркнув:
– Іду...
Родовичі мовчки розступилися перед ним і проходячи через натовп, Сивер, згадавши винуватця, гукнув щосили:
– Губар! Слинько! До мене!
Коли робичі його наздогнали, Сивер, трохи вже охолонувши, поцікавився у Губара:
– Тебе, дурню, хто за язик тягнув?!
Робич винувато мовчав.
– Слинько, прийдемо додому, всиплеш йому в хліві тридесять різок! Остолоп!
– Добре...