По краю площі стояли три хоромини – приземкуваті великі будівлі: на західному боці – вічниця[88], на полуденній стороні, учепившись за землю, здіймалася найбільша з них, робітня, – крита споруда, в котрій під час негоди городяни колись спільно займалися необхідними ремеслами – плели неводи або ловецькі тенета, а на північній стороні площі розкинулась медоставня з великим двором: тут волхв зі своїми молодими помічниками волховичами щоліта готував у таїні від усіх божественний напій – ставлений мед. Далі вже, від середини площі, оточуючи її колом, стояли житла тих, хто був стовбуром роду і начало своє вів прямо від старійшини, котрий чи не двадесять поколінь назад і привів рід саме сюди, на деснянські луки – від праотця Кологаста. Отак, колами, все далі та далі від Старого Ясена, немов гілля від стовбура, розходились на всі боки житла інших, не таких уже близьких, не таких іменитих його родичів. Розтинаючи ці кола, тепер від площі на всі боки, немов промені від Сонця, аж до самих стін города розтікалися, наче ті струмки від джерела, затиснуті між огорожами вузенькі криві вулички. Десь у другому колі, одразу ж за землянкою, в котрій народився, а потім і жив до самої своєї смерті дід його, Рожден, мусило стояти колишнє житло отця його, Жадана. Паоло, трохи обзвичаївшись, вже почав примічати, що стіни старого городища роздалися на південь, до Ятриці, і особливо на схід – до бору. Ставлені вони були по-старовинному, по-простому – частоколом, де з дуба, а де навіть із обсмаленої сосни, на невисокім валу; зсередини, як і колись, ще за дитинства Сивера, до частоколу притулилися хліви та господарські кліті роду, в котрих стояла общинна худоба, зберігалося різне необхідне у житті начиння – від кіс та заступів до списів, топорів, навіть смоли на випадок ворожого нападу. Під клітями, в обмазаних глиною та викладених корою ямах, зберігалося збіжжя роду. Дахи клітей слугували водночас помостом оборонцям під час захисту стін, які заборолами[89] здіймалися вище тих дахів на висоту людського зросту.
Вони йшли городом, до них підходили люди, віталися, і коли Видута розповідав, хто є цей пришлець, здивуванню городян не було меж. Досить швидко за ними сунув уже цілий натовп.
Жаданове житло, єдине неогороджене, стояло майже в самому осерді, неподалік від площі, на захід від нього, і колись було найбільшим та найдоглянутішим в городищі, як і личило житлу старійшини роду. Тепер же Паоло не одразу і признав його – і виглядало воно чомусь куди меншим, ніж уявлялося в спогадах, та й дивлячись на нього нині, він ніяк не міг назвати житло доглянутим: видно було, що й дах давно просив, аби його полагодили, і двері ледь трималися, і одвірок у сінях перекосився – у Паоло клубок підступив до горла: так чомусь жалісно було дивитися на рідну батьківську оселю...
На призьбі, біля дверей, сиділа стара-старезна баба, зігнута, немов рибальський гачок і вечеряла якоюсь кашею, запиваючи її кисляком. Сірий смугастий кіт терся об стару, сподіваючись, певно, що з тієї вечері щось перепаде і йому. Угледівши Бримо, кіт вигнув спину дугою, але потім вирішив за краще не випробовувати долю і блискавкою шмигнув у житло.
Видута, підійшовши, досить голосно, але й шанобливо, як і личить онукові, привітався до матері роду:
– Гой єси[90], Десеню! Як поживаєш?
Десеня, не поспішаючи, сьорбнула з маленького глечика кисляку, поплямкала беззубим ротом, щось там повільно пожувала, від чого її загострене підборіддя щоразу майже діставало до навислого довгого носа, поправила рукою свої сиві, певно, давно нечесані патли і підвівши на нього побляклі від старості очі, байдужим голосом прошамкала:
–Жабула Шмерть про Дешеню... Жа що мені очя кара?... Вшіх пережила – шинів, онуків, правнуків, а вона не йде... На тому місячі жнов один шнивша – чілий тиждень. До чого б че?...
– До гостей, Десеню! – весело відповів Видута. – Ану, подивися, чи не впізнаєш, часом?
Десеня, окинувши присутніх байдужим поглядом, запустила руку в якийсь закіпчений черепок, загребла там трьома пучками залишки рудої пшоняної каші і доправила їх до свого беззубого рота. По усьому її вигляду було зрозуміло кожному, що бабцю давно вже не цікавлять турботи світу, що вона перебуває начебто і в Яві, але усі її думки линуть далекою дорогою до Вирію.
– Пошшо оче приперлишя до штарої купою? – незадоволено забурчала баба. – Повечерять шпокійно не даште...
Паоло дивився на Десеню і не міг повірити тому, що бачили нині його очі: ані того, що це справді його прабаба, котра навіть в часи Сиверового отроцтва була чи не найстарішою жоною в городищі – як вона примудрилася дожити до цього часу?, ані того, що довгий вік та старість можуть скоїти з людиною – він пам'ятав її гордовиту поставу, навіть у старості красиве лице і густе русяве, правда, трохи вже посивіле, волосся (вона вже тоді усім здавалася безлітньою), а тут перед ним сиділа худюща, мов тріска, згорблена старезна баба, темне обличчя якої було скукожене, геть чисто порізане глибокими зморшками, волосся побіліло, як сніг, ніс загострився і став гачкуватим, підборіддя поросло рідкими сивими волосинами і висунулося наперед – зустрінеш таку і жаль пройме душу: дійсно, за що ж людина мучиться? Але найбільше Паоло вразило те, що Десеня, котру він запам'ятав, перш за все, як жону охайну, завжди чепурну, тепер сиділа перед ним нечесана і прямо рукою, а не ложкою, видряпувала з черепка свою вечерю...
Він присів перед нею:
– Бабусю, я праонук твій, Сивер. Пам'ятаєш – той, що втік за Хозарином?
Десеня допила залишки кисляку, поплямкала ще якийсь час, повернула обличчя до Паоло і довго підсліпувато вдивлялася в нього. Кілька десятків коропців, що обступили їх з усіх боків, мовчки, ані пари з вуст, дивилися на стару і тиша панувала навколо. Нарешті бабця звичайним буденним голосом, здавалося, – нітрохи не здивувавшись, – знову зашамкала:
– Вернувша... А я й думаю: хто ж то мені шнивша так довго? Пришнитша, а хто – не доберу і вше... От і добре – буде кому мене поховати.
І у цій її буденності було щось таке, не клопітке, не повсякденне, щось від Сварги, можливо, навіть, – від Рожаниць, котрі завжди поряд із людиною при її народженні, при весіллі і при смерті, що усі присутні, відчувши раптом себе зайвими, почали розходитися: замисленими, мовчазними, думаючи, певно, кожен про своє, йому одному відоме, але точно не дріб'язкове.
Паоло, що не очікував від Десені такої байдужості до себе, не знав, що йому й робити. Отча домівка, котра усі ці літа уявлялася йому найзатишнішою зо всіх відомих і бачених ним за довгі часи мандрів, виглядала такою занехаяною і нещасною, що у нього знову серце стиснулося від горя; зазирнути ж усередину в Паоло просто не вистачило духу і він вирішив, що переночує за звичкою просто неба, тим більше, що Десеня і не подумала запросити його до житла: закінчивши вечеряти, вона тремтячими руками згребла свій нехитрий посуд і мовчки щезла в чорному проваллі того, що називалося входом.
Але Видута забрав Паоло, хоч той і опирався, з собою. Птаха, за наказом Видути, повів котрийсь уноша, аби приєднати його на ніч до коропського табуна, що пасся під охороною отроків на лузі. Зброю, сідло та свої сакви Паоло за звичкою забрав із собою: усе його майно було в тих саквах – кольчуга, варязький шолом, опанча і стара свитка, сяка-така переміна одягу, маленький казанок та деякий, необхідний у полі, дріб'язок. А ще невеличкий, може з відро, високий глек-амфора з грецьким вином – віз, як гостинець для братів своїх...
У вічниці зібралися діди, ледь не десяток, з котрих Паоло пригадав хіба що двох-трьох, бо решта були чи то із прийшлого люду, чи він просто вже не пам'ятав усіх своїх родовичів. Хмільний квас[91] полився рікою, слухали розповідь Паоло про його поневіряння, про чужі землі та звичаї, дивувалися усьому, вірили й не вірили... Коли він розповів про нову свою віру, про Сина Божого – Єзуса Христа, розповів, як знав та вмів, – на якийсь час залягла в хоромах важка тиша.
Не тільки родовичі його, але й інші ліпші мужі, та й сам Видута, можливо, навіть, що Видута – в першу чергу, були приголомшені почутим: хіба ж може таке бути, щоб людина сама собі Бога обирала? Сокіл-Род створив білий світ і багатьох Богів, у Сварога є син Дажбог, котрий і породив їхніх пращурів-сувирів, а вже від тих пращурів-старотців пішов коропський рід. Так було, так є і так має бути. Як не може немовля із власної волі обрати, всупереч життю, отця собі з-поміж багатьох мужів, так і ти не можеш обрати собі якогось іншого Бога, окрім тих Богів, що тебе породили. В очах присутніх Паоло бачив у кого безмежне здивування, у кого розгубленість, а в декого навіть щирий жаль за його пропащою навіки душею, бо відректися від заступництва рідних Богів – це навіть гірше, аніж померти і не бути схороненим так, як велить покон роду: дорога такому пропащому лежить не до Сварги – у Вирій, а на саме дно Нав'я – в підземне царство Чорнобога, в забуття, у пекло, якраз до страшного Пека[92] та його чортів-пекельників.
Паоло неабияк пожалкував, що поспішив розповісти про свою віру в Єзуса і щоб хоч якось повернути розмову в старе русло, вдавано весело вигукнув:
– Гой, старотці! Яких тільки Богів немає по чужих землях! Кого тільки не бачив я на своєму віку: і греків, і латинян, і гебреїв, і ізмаїльтян, і печенігів – і блідих, і жовтих, і чорних, як ніч, людей – в кого тільки не вірять вони! А зустрічалися мені серед них усіх, скрізь, – як добрі, так і злі... Я ж яким був отут, – постукав він кулаком по грудях собі, – таким і залишився. Зла від мене родові чи хоч комусь із вас не буде – твердо це кажу! Випиймо ж!
Згадавши, дістав із сакви грецький глек і заходився частувати родовичів.
Пожвавішали трохи діди, а скуштувавши легкого заморського вина і зовсім, здавалося, забули про Сиверове відступництво.