Дійшовши до птиць, баба Явдоха, з уже обома піднятими до неба руками, киває головою у лівий бік, туди, де за нашою вулицею розташований аеродром, і на нас чомусь саме це, мабуть, через свою наглядність та очевидність, справляє найбільше враження, бо вже й дід почав хреститися, а баба наша раптом затихла і це виявляється для мене таким несподіваним і зловісним знаком, що й я, до ладу не розуміючи всього, про що йшла мова, теж починаю лякатись.
Баба Явдоха, вочевидь дуже задоволена тим ефектом, що справила на слухачів її проповідь, ще з більшим натхненням, і з мукою в голосі, і з розпачем, переходячи вже зовсім на крик, завершує:
– І хто поклоняється звіру і образу його, і приймає накреслене на чоло своє чи руку свою, той питиме вино гніву Божого і мучитиметься у вогні і сірці перед святими Ангелами!!!
І ми утрьох, відчуваючи кожен по-своєму, тягар чогось страшного, невідомого, що давить і тисне на душу, свою провину за те, що і ми, якимось чином, вплутались у ці гріхи людства і маємо понести небачену кару, мовчимо приголомшено ще довго після того навіть, як піде з нашої хати баба Явдоха...
Як вже добре прибавиться зимового дня, десь в кінці лютого, коли набридають гори снігу, що ще недавно були чи не найбільшою втіхою, тоді починаєш мимохіть сумувати за теплим літечком, за зеленими краєвидами, квітучим лугом та блакитними озерами.
Само собою, заходить мова про риболовлю. Як на мене, то тут кращого оповідача, ніж дід, годі й шукати. Я, вдвадцяте мабуть, прошу:
– Діду, розкажіть, як Ви велику щуку впіймали.
– Ну, як... Було се, як зараз пам'ятаю, на Петра... А ні, брешу мабуть, – перед Іллею. Ну так, авжеж, перед Іллею. Ловив я на Коноплянці, лівіше від Хлопчачого, окунів на бабку; ну от один маленький окунець мені і попався. Була в мене з собою живцьова вудка, то я зачепив його гачком під спинний плавець та вудку з тим живцем і закинув. Закинув, а сам потроху окунів ловлю; ловлю та й поглядаю час од часу на ту вудку, що з живцем. Окунець – він живчик бадьорий, знай собі тягає поплавця по воді. Тягати тягає, а потопити сил не вистачає, бо поплавець не набагато менший від курячого яйця. Коли ж отак дивлюсь – а той поплавець як затанцює! Мало з води не вискочить, а тоді, – раз! – і потонув! Дивлюсь – по-о-о-ве-ло мого поплавця під водою кудись убік...
...Я обома руками за вудку, – голос діда стає жвавим, – та й підсік! Підсік, а воно неначе в дуба, ні з місця. "За що б оце я міг так зачепити?" – думаю. Коли ж чую, на тому кінці волосіні щось як потягне в глибину, як напне!
– Еге, думаю, оце взяла!– тут очі в діда загоряються, а від того погляду – і в мене; і ми обидва, дивлячись один одному в очі, страшенно переживаємо: чи ж вдасться витягти щуку цього разу? Дід показує, як він обома руками тримав вудку і я бачу, що жили на обох його руках повипинались так, немов саме зараз він і тягне ту свою, найбільшу в житті, рибину.
Дід, голосом, виразним, немов у актора в якій-небудь радіовиставі, заводить головне, кульмінаційне:
– Я сю-ди, а во-на ту-ди! Я сю-ю-д-ди-и, а в-во-н-на ту-у-д-д-и!
Якимось дивним чином я вже і не на дідовому дивані, а опиняюсь раптом літнім днем на березі Коноплянки, лівіше Хлопчачого. Бачу, як дід обома руками тримає березову вудку, що зігнулась дугою. Волосінь ріже воду то вправо, то вліво і кінчик вудлища від різких поштовхів час від часу майже сягає поверхні води.
– Я с-с-ю-ю-д-д-и-и.., а в-в-о-о-н-н-а т-т-у-у-д-ди!...
Дід стомився, але й щука вже не так сильно опирається. Он майнуло на мить біля самої поверхні її біле черево і завирувала вода, а потім ще і ще, вже прямо серед латаття; коли це раптом здоровенний хвіст висунувся із води і ляпнув на обидва боки, так, що бризки полетіли аж на діда.
– Я сю-ди.., а во-на ту-ди... Ну, таки підтягнув її до берега, та волоком, добре волосінь міцна була, витягнув на траву, та, покинувши вудку, вхопив обома руками біля голови та й держу.
...Чари скінчились. Я знову сиджу поряд з дідом на його улюбленому дивані.
– Дачники понабігали, – стомленим, але гордим та щасливим голосом веде далі дід, – а в мене руки трусяться, серце мало з грудей не вискочить... Які вже там окуні... Зібрався швиденько, та й подався додому. Зважив вдома на безмені – дванадцять з половиною фунтів!
—–А скільки ж це? – запитую, хоча давно вже знаю відповідь.
– П'ять кілограмів! – гордо проказує дід.
Ех, скоріше б літо! Я на Коноплянці, лівіше Хлопчачого, обов'язково спіймаю на живця таку щуку. А, можливо, і ще більшу.
Як це кожного року і буває, невдовзі прийшла весна, а за нею й літо. Мало не щодня ловлячи рибу на Панському, вдається іноді потрапити з батьком на Десну, та то буває нечасто, а мені ж так хочеться розмаїття!
Аж ось, упоравшись зі своїми клопотами по саду, почав лаштувати свої вудки і дід.
– Може підеш зі мною на Острів бобирів ловити? – бобирями дід називає йоржів. Та щука на дванадцять фунтів була в дідовому житті чи не єдиною здобиччю, про яку не соромно розповісти будь-кому. Зазвичай же дід промишляє або окунів, або, що буває значно частіше, бобирів. Чому йому подобається оте колюче плем'я, я ніяк зрозуміти не можу, бо як на мене, йорж – то остання риба, котру варто ловити.
У сім'ї дідову пристрасть не поділяє ніхто, а баба взагалі щоразу буває дуже невдоволена таким дідовим уловом і береться з мукою в серці лише за окунів, шкребучи їх смугасті боки і ножем, і виделкою, і навіть металевою зубчатою кришечкою від лимонаду, буркочучи собі під носа прокльони на адресу колючих розбишак.
То вже пізніше я зрозумів, що для діда головне було – "відвести душу", бо нечасто видавалась йому нагода посидіти з вудками, а бобир – така риба, що клює завжди і за будь якої погоди.
І ми пішли до Острова. Пішки. Цього літа мені купили велосипед і я вже навіть навчився їздити, але із солідарності погодився іти разом з дідом. Сам не знаю чому, проте раптом захотілось пройти з дідом всю оту некоротку путь до Острова, бо то чи не найвіддаленіше озеро на нашому лузі. І хоча я розумію, що то буде непроста штука – подолати пішки таку відстань, але з дідом мені цікаво, і, знову ж таки, примара щуки не дає мені спокою, то нехай вже буде й Острів. Нове завжди цікаве: який він, той Острів?
Вийшовши з двору, ми йдемо зовсім не в тому напрямку, в якому зазвичай я звик їздити на луг із батьком. Ми пішли в протилежному – по нашій вулиці до аеродрому, прямо в поле. Дивно...
Дід з довгими ліщиновими вудками на плечі, такими довгими, що вони вищі навіть від дротів на стовпах, із шкіряною рибальською сумкою через плече, неначе в американського трапера, яку він сам собі й пошив, не пожалівши на таке діло добрячого шматка ніжного та тонкого телячого опойка, з черв'яничкою у лівій руці, зробленою з високої консервної банки ще й з дужкою, неначе у відерця, і я зі своїми двома, набагато коротшими, березовими вудками та полотняною рибальською торбиною, в котрій і мої харчі, і наживки, – ми простуємо собі на захід, а низеньке ще, вранішнє сонечко вже помалу гріє нам спини і довгі наші тіні лежать попереду нас на дорозі, немов вказують нам шлях. Дійшовши полем майже до риботинської ферми, звертаємо праворуч, переходимо кілька вулиць і опиняємось на лузі, де мені ще не доводилось бувати.
Ми бредемо мимо озер та озерець, повних гусячих виводків, бредемо, не поспішаючи, вузенькими луговими стежками до улюбленого дідового озера. Роса на високій траві по обидва боки від стежки мочить нам одяг мало не до пояса, вода вже аж хлюпає у моїх черевиках, та то все пусте, коли ти йдеш зі своїм дідом погожого літнього ранку серед неозорого зеленого лугу і краєвиди змінюються перед твоїми очима поволі, не так швидко, як це буває, коли їдеш з батьком на веломоторі, і можна все роздивитись, навіть зупинитись, коли трапляється щось вельми цікаве. Ні, не жалкую я, що пішов із дідом пішки: що ті дві години пішої мандрівки, коли навколо така краса, взуття, хоч і мокре, але якраз по нозі, ноша посильна, а дід знає про луг стільки цікавого!
– Оце ось тимофіївка – показує дід на траву, вершечок якої схожий на малесенький рогіз.
– А це тонконіг, а ось тобі і лисохвіст...
"–Ти ба, лисохвіст! А й справді, верх стебла – неначе лисячий хвіст. Ну це ж треба було так назвати... ", – дивуюся я.
... – а це грястиця – дід знає назву кожної травинки.
– Діду, а це що таке білим цвіте?
– Це дягиль, а це ось мишачий горошок.
– А це ось буркун, – я теж демонструю свої знання лугу – батько казав, що з нього мед найкращий.
Острів відкривається нам відразу, варто лише було нам піднятись із чергового видолинка: серед квітучого лугу, у високих, але похилих і без єдиного деревця чи кущика, берегах лежить, формою подібне до кільця ковбаси, широке, завширшки майже як Десна, озеро, поросле біля берегів лататтям із білими та жовтими лілеями. Понад водою береги вкриті густенною і високою, в мій зріст, травою.
– Де ж тут ловити? – в моєму запитанні і здивування, і майже розпач.
Та дід заспокійливо кладе мені на плече свою руку:
– А он перейдемо на той берег, там на пісочку і будемо ловити.
Дійсно, звідси, згори, нам добре видно місцину на протилежному березі: чисту, без латаття, – якраз там, де озеро робить найкрутіший поворот.
Протилежний берег виглядає неначе острів всередині зігнутого продовгуватим кільцем ковбаси, озера. Ми рушаємо наліво, в обхід, і йдемо понад озером ще довгенько, аж до самої Десни, котра, виявляється, сполучається з Островом протокою. Лише тут, біля хатини бакенщика, де росте кілька берізок, по вогкому, не висохлому до ладу перешийку, ми потрапляємо всередину озерного кільця. Тепер ми мусимо повертати та йти в тому напрямку, звідки щойно прийшли, але вже з іншого боку озера. Здається, ніхто крім нас ще не толочив цієї височенної трави і ми, плутаючись ногами в довгих стеблах мишачого горошку та буркуна, котрий саме зацвів білими та жовтими китицями, остаточно забрьохавшись росою, яка, незважаючи на те, що сонце піднялось вже доволі високо, насподі трави так і не просохла, бредемо до заповітного дідового місця.
Аж ось знову постає перед нами вода: чисте від латаття озерне плесо з піщаним дном і раптом сіра тінь біжить по воді від берега на глибину, відкриваючи жовтий пісочок.