Внучка дивиться на нього серйозно, а потім тоном, що не допускає заперечень, ставить діда до відома, що завтра Володя переїде до них.
Для генерала інфаркту це звучить як смертний вирок.
23
Відсутність чоловіка Марина відчула наступного дня після того, як Андрій поїхав на полігон. Свекор, а особливо свекруха ніби показились. Виходило, що у від'їзді їхнього сина на війну винна невістка.
Ще зранку, коли Марина вела малих у садочок, було сяк-так. Потім на роботі весь час думала про Андрія. А коли увечері приходила з малими додому, починалося справжнісіньке пекло. І не туди сіла, і не так подивилась, і їжа, яку вона зготувала, стала несмачною.
Було зрозуміло, що Андрій стримував неприязнь своїх батьків до невістки. Тепер же, коли його не було вдома, показали своє справжнє обличчя. Їм навіть ім'я її вже не подобалось.
– Марина! Що за Марина? – філософствував старий, коли напивався. – Марія – оце українське ім'я. А Марина? Жидівське, чи що?
Здавалося, внуки мали бути поза всілякою підозрою. Але вони змалку більше горнулися до мами, ніж до тата. Тепер за цю дитячу і наївну безпосередність діставали по повній програмі. Доходило до щоденних багаторазових плачів, і Марина, як могла, втішала їх, розповідаючи про татка.
24
Початок жовтня 2014 року не приносив жодних надій на закінчення війни.
Першого жовтня до школи № 57 у Донецьку прилетіли снаряди. Навчання почалося на місяць пізніше, і це був перший урок першого дня.
Поруч зі школою ще один снаряд влучив у маршрутку. Загинуло вісім осіб. Ніби з-під землі з'явилися журналісти російських телеканалів. Складалося враження, що вони вже знали про цей запланований злочин і заздалегідь підготувалися. На камеру бойовики і так звані свідки в один голос заявляють про звірства київської фашистської хунти, для якої нема нічого святого. Ці кадри стають темою номер один не лише в Росії, а й для багатьох світових інформаційних агентств. Але майже непоміченою пройшла інформація донецького блогера Дениса Казанського. Він зазначає, що на відео чітко видно снаряд, який під кутом увійшов у асфальт. За нахилом уламків можна чітко встановити, звідки він прилетів – з південного заходу, тобто з території, контрольованої бойовиками.
Дмитро Тимчук з "Інформаційного спротиву" повідомляє про російські танки і десант під Дебальцевим. У Раді національної безпеки і оборони кажуть щось на кшталт того, що не треба панікувати.
Найбільше потерпають від обстрілів бойовиків Щастя і Попасна на Луганщині. Говорять навіть про ймовірну комунальну катастрофу.
Голова Луганської обласної державної адміністрації заявляє про двісті диверсантів із Російської Федерації, які перетнули кордон поблизу Гуково. Напередодні він звинуватив місію ОБСЄ в самоусуненні від контролю за режимом перемир'я на Луганщині.
Другого жовтня Слідчий комітет Росії, створений Путіним, порушує кримінальну справу проти міністра оборони України Гелетея, керівника Генерального штабу Муженка та окремих невстановлених бійців щодо "геноциду російськомовного населення" та здійснення військових злочинів. Натомість Гелетей заявляє, що російська армія використовує на Донбасі заборонені міжнародними конвенціями боєприпаси.
Третього жовтня СБУ повідомляє, що на окупованих територіях діють справжні концентраційні табори.
Петро Порошенко перебуває у Львові й радить не сприймати перебільшені цифри полеглих в Іловайському котлі. Це викликає сплеск емоцій у соціальних мережах. Особливо обурені ті, родичі яких зникли безвісти саме в Іловайському котлі.
Четвертого жовтня через обстріли сталася пожежа на Луганській теплоелектростанції.
Обстріляні катери українських прикордонників біля Маріуполя.
Знову рвуться снаряди в Попасній.
Червоний Хрест заявляє про припинення роботи в Україні через вбивство співробітника організації в Донецьку.
П'ятого жовтня у Щасті поранено дев'ятеро цивільних. Це бойовики стріляли із "Градів".
25
Соломії затишно на душі. Вона думає про Левка. Їй уже не соромно, що зрадила нареченого. Вона йому не зрадила. Просто в її житті з'явився Левко.
Вона пригадує ту блаженну неділю у Софійки. Зранку пішли до церкви. Сільські люди. Прості. Ласкаві. Жодної пихи на обличчі. Священик говорить теж просто. Соломія все розуміє. Відчуває. Бере близько до серця. Порівнює з дрогославською церквою, до якої ходить. Тут все не так, як там. Якась важкість завжди після відвідання тієї церкви. А тут полегшення. Ніби скинула непотрібний вантаж, який напосів їй на плечі.
А ще поруч Левко. Вона не бачить його. Відчуває тепло, яке йде від тіла цього чоловіка. Вона знає, що він дивиться на неї. Ніби вперше побачив жінку у своєму житті.
Потім вони йдуть додому. Перемовляються між собою. Соломія бачить лише його очі – теплі й безмежні. Їй хочеться втонути в них, аби отримати неземне блаженство. Левко загадково усміхається.
Снідають. Про щось говорять. Соломія геть чисто не пам'ятає цієї розмови, заворожена братом Софійки.
Потім Левко везе її машиною до станції на електричку. Соломія сидить на задньому сидінні з Софійкою. Дівчата щебечуть. Вона бачить його обличчя в дзеркальці. Він теж дивиться на неї. Особливо. Так їй здається.
А потім прощаються на пероні. Левко невміло цілує Соломії руку. Софійка пирскає зі сміху. Соломія відчуває, як густо червоніє.
Вона в електричці. Махає на прощання рукою. Софійка усміхнена. Левко враз посерйознішав, ніби втратив щось важливе в своєму житті. Соломія думає про нього. Здається, двадцять чотири години на добу.
Софійка телефонує. Запрошує Соломію до себе наступної суботи. Каже, що Левко все розпитує про неї. Закохався, мабуть. Сміється. Соломія каже, що цієї суботи не зможе приїхати. Може, наступної. Могла б і цієї. Але щось її стримує. Мусить перевірити свої почуття. Якщо Левко витіснив в її уяві нареченого – то це одне. А якщо наречений не вступатиметься із серця – то зовсім інше. Потрібен час, щоби зрозуміти. Не можна травмувати Левка.
Але вже знає, що закохана у нього. Тривога поселяється в серці. Від кохання мало би бути легко і затишно. А тут тривога. Чому? Не знає. Не має відповіді на це запитання.
26
На роботі теж було пекло. Завідувач міського відділу освіти, де вона працювала бухгалтером, і раніше недвозначно до неї приставав, а тепер, дізнавшись, що її Андрій поїхав на полігон, узагалі знахабнів.
В обідню пору він заглянув до неї в кабінет. Дівчат не було, а Марина доводила до ладу якийсь документ. На душі було зле, їсти не хотілось, бутерброд лежав неторканим у сумочці.
– Марино, зайдіть до мене! – сказав Богдан Степанович, і вона аж здригнулася від його неприємного голосу.
Він запросив її сісти, а сам замкнув двері на ключ. Будучи зосередженою останнім часом лише на Андрієві, Марина не надала цьому великого значення.
Богдан Степанович сів навпроти неї і впивався поглядом в її очі.
– Що ти така сумна, дівчинко? – лагідно запитав він і м'яко взяв її за руку.
Таким вона його ще не бачила і спочатку не знала, що має робити. Втім, поволі, але забрала свою руку і сказала:
– Ви знаєте, Богдане Степановичу, чому. Андрія забрали.
– Знаю, знаю, – батьківським тоном заговорив завідувач. – Була б ти менш гордою, могла до мене звернутись. Військовий комісар – мій колега, могли би щось зробити.
Марина мовчала, а Богдан Степанович розтлумачив це по-своєму. Він підійшов до сейфа. Відімкнув його і витягнув розпочату пляшку коньяку. Поставив на стіл перед Мариною. Потім з шухляди столу витягнув коробку цукерок, спожиту наполовину, і теж поклав перед нею. Марина мовчки за всім спостерігала, але ще не знала, як має реагувати. Ніби з повітря з'явилися стаканчики, і Богдан Степанович розлив у них коньяк. Тільки-но Марина зробила спробу запротестувати, він знову батьківським тоном сказав:
– Давай вип'ємо за те, аби твій Андрійко живим і здоровим повернувся з війни.
Це її підкупило, і вона трошки надпила, але Богдан Степанович змусив допити до дна, а потім сам підніс цукерок до її рота. Вона спробувала взяти сама, але він не віддавав, і вона відкусила смакоту з його рук, а рештки він з'їв.
Аж тепер на його обличчі з'явилася нестерпна посмішка, яка так завжди відлякувала її від нього. Марина ніби пробудилася від сну, в якому досі перебувала, і не могла зрозуміти, як взагалі опинилась у цьому кабінеті.
Богдан Степанович налив по другій чарці, але Марина рішуче піднялась і сказала:
– Я більше пити не буду!
З цими словами вона пішла до дверей, але Богдан Степанович встав перед нею.
– Ну, чого ти вередуєш, дівчинко? Я не зроблю тобі нічого поганого…
Вона дивилася йому в очі, і він відчув, як ненависть шубовснула в обличчя, обпікаючи й знищуючи все навколо.
– Відпустіть, Богдане Степановичу, бо закричу!
У коридорі почулись голоси, і завідувач хутко відімкнув двері. Поки Марина вийшла, встиг їй прошипіти в спину:
– У нас буде скорочення в бухгалтерії. Ти перша на виліт. Раджу зі мною дружити. Подумай.
27
Сьомого жовтня 2014 року Леонідові Тіберійовичу Германсдерферу виповнилося шістдесят. Він довго підбирався до цієї дати, доволі часто про неї думав. Звісно, аж ніяк не виходило, як у радянські часи, піти з чистою совістю на пенсію, чи то пак на заслужений відпочинок. Він би й радий, але якщо подивитися, то ні спереду, ні позаду нічого нема. Про якісь особливі здобутки не доводилося говорити, та й грошенят не наскладав. Уже за три місяці до свого шістдесятиліття починав дізнаватися в Пенсійному фонді, що там йому накапає. Виходила мінімалка – і ні копійки більше. І все ж це було краще, ніж зараз, коли одного місяця, скажімо, міг заробити щось подібне на майбутню пенсійну мінімалку, а наступного – пильно роздивлятися, чи виросло волосся на долоні.
А ще Льоня залишився один. Жінки в нього були, а з дружиною не склалося. Колись, щоправда, вимальовувалась одна, але з'ясувалося, що Германсдерфер безплідний, так що нічого від нього очікувати дітей. Десь уже після сорока років він змирився з тим, що доведеться холостякувати до кінця життя, але інколи щеміло серце, коли бачив дітей.
Все життя Льоня кохався у собаках. І зараз у нього була німецька вівчарка – Сігма. Любив її більше за всіх людей планети Земля, разом узятих. Доглядав, вигулював. Батько, з яким жив у його квартирі, постійно бурчав, що пахне псиною, але Льоня на це не зважав.
Останні чотирнадцять років його постійно підколювали тим, що народився одного дня з Путіним.