В основному я покладаюсь на мамин розум і вашу допомогу. Разом з вами ми її переконаємо не гратись з вогнем.
— Я дуже сумніваюся, щоб в цій справі міг бути вам корисний.
— Розумію! Мамин однодумець! — сердито відповіла Віра.
Перед тим, як піти з клюбу, Віра підійшла до Миколи й ледве чутно побажала доброї ночі. їй нічого не хотілося, аби тільки швидше добратися до своєї затишної кімнати.
За всі дощові дні ще ні разу дорога від клюбу додому не здавалася такою тяжкою й довгою, як нині. Віра знала, що не самий дощ винен.
Дома не було ні батька, ні служниці — фактичної господині хати. Постільна білизна пахла Вірі, як весняна трава. Тут, під ковдрою, вона обміркує все, що трапилось. Власне нічого надзвичайного не сталося, плян порятунку родини залишається той самий, лише міняється ставлення до Миколи. Шкода, він гарний хлопець і в майбутньому міг би бути Віриним другом. Маминого тіста книш, його переробити не можна.
Віра враховувала, що самій здійснювати плян буде тяжко, треба кликати когось на допомогу. Приятелів є досить, проте, нікому вона не викрила б родинну таємницю. Залишається батько. Якби ж вона могла знайти з ним спільну мову, то вони напевне впилинули б на маму. Якби ж! Він і вислухати не захоче, а якщо й вислухає, то потім поплеще її долонею по спині, легенько обійме, назве ласкавим словом. Отже, спочатку треба переконати тата, що його донька вже доросла людина, а не дитина, хоч і не без недоліків.
Миколі тяжко було зрозуміти Віру. Що з нею трапилось? Почуття страху, обов'язку чи обережносте? Подібне сталося і між Миколою та його батьком. В цьому нема нічого нового. Уперше Микола побачив свого батька вже десятирічним хлопчаком, а до того часу знав, що батько знаходиться десь аж у Німеччині. Так казала мама. Вона дуже часто говорила про тата і зітхала, утираючи сльозу. Тяжко їм було жити в Харкові без батька, особливо за громадянської війни, коли ніхто не знав, яка влада розвішає свої накази.
Мати трималася давньої посади, працювала в бібліотеці, хоч ніхто тоді книжками не цікавився. Бібліотекарі, голодні й злякані військовими подіями, сновидами тинялися поміж шафами.
Після війни життя трохи полегшало, принаймні хліб і картоплю їли вони щодня. Мати за той час посивіла й схудла, і вже не згадувала вголос про батька, щоб хлопець поволі забував про те, що в нього був батько. Ще до революції мати одержувала вістки, а потім — чотирирічне мовчання, мимоволі в душі міцно вгніздилась зневіра.
Але батько знайшовся. Прийшов він одного вечора як незнайома Миколі людина, до моторошносте дивна своїм виглядом: висока й неприродно тонка, одягнена в тужурку з короткими рукавами; людина здавалася синьою, ніби вона була вже мертвою, а чомусь трималася на ногах. Мати стояла напроти людини з розпростертими руками й німо видивлялася на неї. Раптом мати і синя людина, кинулися в обійми. Здавалося, що вони вже ніколи не розійдуться. Батько міцно обціловував хлопця й одночасно витирав сльози з сухого обличчя.
Свого тата Микола уявляв не таким. Думав, що тато повернеться на білому коні; на грудях у нього перехрещені кулеметні стрічки, він молодий, з кучерявим чубом і веселий.
За пару тижнів Микола зрозумів, що він має найкращого батька з поміж усіх інших батьків й хвалився ним перед товаришами.
З батьковою допомогою хлопець надолужував у школі, втрачене під час війни.
Життя ніби внормувалося; мати й далі працювала, батько повернувся на свою давню посаду статистика, хоч уже не в губернській земській управі, а в установі з усучасненою назвою. Вечорами батько любив розповідати, а син слухати. Кому ж не цікаво знати, що таке широкий світ і як там живуть люди, особливо хлопцеві, що вже перечитав Майна Ріда й Фенімора Купера — все про дику Америку. А тато розповідав про німців, угорців, поляків та гуцулів, що ніби належать до українського роду.
Батько розповідав на протязі багатьох років, аж поки Микола не пішов учитися до педагогічного інституту. Тоді вже кожному бракувало часу, особливо батькові. Він завжди поспішав на засідання наукових закладів, секцій чи якихось комісій, а вдома викінчував якісь праці не лише зі статистики, а й літератури.
У Солодів часто збиралися гості, люди з відомими іменами, щоб подискутувати. Микола також був у їх товаристві, якщо така нагода траплялася.
Приглядаючись до батькових гостей і слухаючи їхні думки, Микола поволі дійшов важливого висновку: оці всі інтелігенти, працівники ріжних ділянках культури були пов'язані між собою таємничою умовою, про котру ніколи не згадували — вони добре розуміли один одного. Микола також розумів їх усіх і приховану в їх душах ідею. Вона містилася в єдиному слові — Україна.
Стороння людина, що ненароком потрапила б до Солодової квартири, відразу відчула б в ній нагні— ченість національного духу.
Микола помітив, що хоч він — член родини, батькові друзі з ним стримані. А коли почав уважніше придивлятися до батьків, то зрозумів, що вони не все казали, що думали, у його присутності.
В обережності батьків Микола нічого образливого для себе не вбачав. Прикро, але такий бо час, треба розуміти один одного без слів.
Прослухавши в інституті чергову лекцію з історії партії, Микола вирішив запитати батька про справжню причину поразки української революції. Він розумів, що на таку тему могли розмовляти тільки дуже відважні, але розраховував на батькову любов до нього.
Батько подумав й холодно запитав:
— Хіба тебе не задовольняє пояснення вашого професора історії?
— Аж ніяк!
— Жаль. Професора я знаю — розумна людина.
— Та нерозумні тези його лекцій, — сказав Микола.
Батько звів плечима й нічого не сказав. Казкову історію про полон можна було розповідати п'ятирічному або десятирічному хлопцеві — Миколі минуло двадцять. Треба здогадуватися, що батько за п'ять років блукання світами, крім німецької неволі ще дещо бачив: брав участь у будівництві української держави. Якби батько відверто сказав синові про свою діяльність, то син міцно потиснув би йому руку.
Батько ж мовчав. Микола розумів це як брак довір'я. Що ж спонукало батька ставитися до Миколи з упередженням? Мабуть боїться, щоб на допитах син його не зрадив, або й без допитів.
Це сталося восени тридцять другого року, за кілька днів перед арештом батька.
Був вихідний день і вся родина Солодів була вдома. Мати поралася, готувала недільний обід. Батько запропонував синові пройтися в парк і подихати свіжим повітрям. Там на галявинах вичікували голуби, сподівалися, що хтось кине жменю поживи. На лавах сиділи мовчазні селянські родини, перші втікачі від голодної смерти, що вже чатувала біля кожної хати.
— Ось вони, перші хоробрі, — промовив батько.
— Не зрозумівши про кого мова, Микола запитливо подивився на нього.
Голодні люди тікають із села з надією якось врятуватися. Я не бачу ніякої можливости, адже місто сидить на грамах, хліб — на вагу золота. Який же тут порятунок? Якщо наш народ витримає цей запланований голодовий іспит, то він безсмертний.
— Ви розмовляєте сьогодні, тату, дуже вірверто. Що спонукало вас змінити про мене думку? — запитав здивований Микола.
— Думки про тебе я не міняв, а відвертим не був зовсім з іншої причини, ніж ти думаєш.
Батько обережно оглянувся і тоді вже продовжував далі:
— Ти почуваєшся ображеним, бо я колись відмовився розмовляти з тобою на небезпечну тему. Я поводився з тобою так, як і кожен батько. Хто я такий, що у мене в душі, ти покищо здогадуєшся, а пізніше дізнаєшся про все докладно. Я б ще й далі стримувався, але мене кваплять обставини. Мовчав тому, що утаємничивши тебе в мої справи, я б автоматично переклав тягар відповідальности на твою душу. Така відповідальність тобі цілком зайва.
— Чи ви дійсно почуваєтесь винним у якихось гріхах? — запитав Микола.
Батько відповів не зразу: він ступав по сухому шелесткому листю.
— Так, Миколо. Ми, батьки, почуваємось винними перед вами, дітьми нашими, бо не спромоглися захистити молоду незалежну державу! Ми не змогли скористатися з обставин, і тому наш народ тепер спокутує. Кожний з нас несе цей гріх за собою, надходить і моя черга. Я відчуваю, що мене заберуть і обвинуватять за українську підпільну діяльність.
— Чого ви, тату, раптом з'їхали на сумний лад?
— Тому, що логічно мислю, сину. Якщо мене заарештують, тебе зразу ж виключать з інституту. Маму звільнять з праці, карток не дадуть. Створиться безвихідне становище, тож треба заздалегідь підготуватись до цього. На тебе ляжуть два обов'язки: уникнути арешту і не дати мамі загинути від голоду.
— В такому випадку нам треба якнайскорше тікати з Харкова, — порадив Микола.
— Немає можливости втекти — за мною й іншими постійно стежать, тобі треба виїхати самому. Ото ж, як мене заарештують, негайно подайся кудись на Кавказ або до Азії, влаштуйся на працю й не забувай про маму. її доля мене турбує найбільше. Чи можу я покластися на тебе, сину?
— Безперечно, тату, — пообіцяв зворушений Микола.
За декілька тижнів після цієї розмови Степан Солод сидів уже у в'язниці.
Через три роки його син, сидячи у темній кімнаті біля вікна, схиливши голову, згадував подробиці минулого, щоб легше було зрозуміти Вірину нестямність.
Іншого виходу не було, як чекати на Ольгу Павлівну, щоб відбути розмову відвертих душ. Своєю щирістю Ольга Павлівна напевне прихилить до себе доньку. Якщо ж їхні серця не порозуміються, то незабаром Віра буде чужою людиною не тільки їй, а й Миколі.
Стомившись від праці й сумних думок, Микола приготувався спати. В цей час хтось гучно застукотів у вікно.
— Хто там? — голосно запитав він.
— Не бійся, це свої, — загудів голос бригадира Пилипа Кваші.
— Ми тільки на одну хвилину, — почувся голос Якима Сливинського.
— Якщо на хвилину, то йдіть до дверей, я зараз відімкну, — сказав Микола, дивуючись, що їх спонукало прийти в таку погоду, та ще й пізно.
Несподіваних гостей Микола повів на простору сцену, де можна було зручно примоститись. Пилип Кваша поводився стримано. Він сів на дерев'яний стілець і з почуттям провини подивився на свої забруднені черевики.
— Що вас у таку лиху годину вигнало з дому? — запитав Микола.
— Нетерплячка, — відповів Пилип Кваша. — Кортіло похвалитися перед вами.
Усі вважали мене за вбивника, мовляв, Кваша знищив свого нещасного родича Кузьму Довгаля, а тепер з'ясувалося, що Кузьма живе в Бердянському, розвозить із пекарні хліб по крамницях.
— Цікава новина, — погодився Микола.