Чудасій

— Я просто готовий тоді крізь землю провали­тися, бо не знаю, що маю робити.

— Олексо, ви ж мені життя рятуєте!

— А ви мені за це прикрість робите? Не дякуйте, не люблю того — і все! Потім, як поправитесь, напишете ме­ні великого вірша про бджіл, добре?

— Ну, звичайно!

— Але не обдуріть!

— Ні, ні, — сміявся Кость. — Напишу вам цілу пое­му...

Так ми розсталися з Костем на все життя, хоч тоді цього не знали. Кость спочатку лікувався, потім при до­помозі несподіваного знайомства влаштувався на роботу в тій самій санаторії, і до нашого міста більше не вернув­ся. Тільки так місяців через два прислав Олексі й справді цілу поему, чим той страшно тішився.

***

Зараз по тому таки випадку з Костем мене знову по­слали на досліди з тютюнами, на цей раз до Середньої Азії, де я відсидів більше, як пів року. Коли повернувся назад, стояв уже вересень місяць, і життя після масової голодової трагедії поволі приходило в нове русло.

На кожному кроці кидалися в очі сліди страшного спустошення: буйні бур'яни повиганялися лісом попід парканами й у дворах, багато старих будинків перетвори­лося в руїни, в багатьох мертво сліпали позабивані дош­ками вікна. Не гавкали собаки, не співали півні ночами, щезли коти, а люди, прибиті й налякані, поводилися тихо й несміливо, немов би боялися якимсь необережним сло­вом або рухом викликати знову поворот недавнього ли­ха.

Місто стало для мене чуже і непривітне. Автохтони змінилися до невпізнання, багато з них щезло з видно­кругу, а натомість появилися зовсім незнані люди. З ближ­чих моїх знайомих не залишилосш нікого, навіть Харенко кудись виїхав, а на його посаду прийшов якийсь довго­телесий, вічно насуплений і мовчазний суб'єкт, з яким впродовж цілого дня годі було обмінятися словом.

Я закопався по вуха в працю, систематизуючи й о­формляючи для публікації всі зібрані на дослідах матеріяли, і поза ними старався ні над чим не думати. Напевне здичів би цілком, коли б не Олекса. Він одинокий лишив­ся незмінним, вірним нашій приязні і своїм звичкам: зав­жди веселив мене, умів розповісти щось смішне й дотепне, відривав приковану до трагічних міркувань увагу й скеровував її в інший бік. По кожній розмові з ним я по­чував себе бадьорішим і веселіше дивився на світ.

Так минула осінь, минула зима, а на весні мій Олекса почав знову підозріло сяяти. Особливо енергійно затискав долоні колінами й хіхікав частіше, як звичайно.

Я довго вдавав, що не помічаю нічого, але одного разу таки не витримав:

— Ой, Олексо, вам, здається, не завадило б випити знову того ліку, що ви його винайшли в Свердловську...

— Навіщо? — спитав Олекса і лукаво всміхнувся.

— Та тому, що у вас видно всі симптоми амурної га­рячки.

— Ц-ц-ц!.. Справді видно?

— Цілком виразно! І я вам раджу вже почати ліку­вання, поки не пізно...

— Ц-ц-ц!.. І чому ж ви думаєте, що мені треба ліку­ватися? Може, якраз навпаки...

— Ет, не вигадуйте! З вас такий жених, як з клоччя батіг.

— Ну, це твердження безпідставне...

— Неправда! Моє твердження базується хоч би на вашому досвіді з Тамарою: два роки були закохані, вва­жали дівчину своєю нареченою, а не відважилися їй сло­во сказати.

— Ц-ц-ц!.. А ви зі своєю Галею г-о-в-о-р-и-л-и, г-о-в-о-р-и-л-и, — виспівав він, — і що з того? Вийшло ще гірше, як у мене з квазімодихою.

— Ага, то, значить, я вгадав: ви й справді ще не по­знайомилися зі своєю симпатією! — пропустив я коло ву­ха останнє Олексине зауваження.

— Не вгадали! Я вже багато разів з нею говорив і ба­чуся з нею щодня.

— То познайомте мене з нею.

— Сам ви чудасій! Як же я вас з нею познайомлю: під час лекцій, чи в лябораторії?

— Чому ж обов'язково під час лекцій, або в лябораторії? Познайомте мене в іншому місці.

— Е-е-е, в інших місцях ми не зустрічаємося.

— А де ж романсуєте? В лябораторії?

— Ну, от! Вже й "романсуєте"... Ми ще не романсуємо.

— А що ж?

— Та нічого. Вона приходить з іншими студентами, працює, питає мене, коли їй щось треба — і все.

— Ну, коли так — справа безнадійна, — махнув я ру­кою.

— Якраз навпаки: справа стоїть дуже добре. Тільки на цей раз я вже не буду таким дурним, як з Тамарою. Я тепер, знаєте, поводжуся дуже обережно, щоб не попсу­вати наших взаємин.

Я розсміявся:

— Себто, виходить, що з Тамарою ви були ще не до­сить обережні?!

— Певно, що ні. Відразу зрадив свої почування: хо­див, надокучав... А тепер я вже маю досвід, і з Лідою... Вона, між іншим, називається Ліда Горобець, знаєте?

— Горобець? Фатальне прізвище для вас, Олексо, фатальне!

— От знову єрунду говорите! Зовсім не фатальне, бо навіть приказка каже, що добре, коли горобець у руках.

— Гаразд, гаразд! — поспішив погодитися я, обезсилений сміхом. І ви вже переконані, що тримаєте сво­го "горобця" в руках?

— Переконаний! Я знаю, що дівчина мені симпатизує.

— Як же ви дійшли до того переконання?

— Бо я питав.

— Як?!! Питали її?!

— Приліпка з вас! Не її питав, а її товаришів. І вони мені сказали, що я Ліді дуже подобаюсь. От! — закінчив гордо.

Я розреготався ще більше:

— Ну, Олексо, глупішого нічого не можна видумати! Де ж видано, щоб через третіх осіб випитувати про сим­патії дівчини до себе?! Вона студентка?

— Студентка. І добра студентка, здібна, працьовита. В наступному році буде інженером хемії.

— Прекрасно! Але як же ви все таки її товаришів ви­питували?

Олекса самовдоволено засміявся:

— А-а, це я дипломатично зробив, з хитрощами: дав хлопцям пів літра чистого спирту, а вони мені тоді й при­зналися.

— В чому призналися?

— Ну, "в чому"! В тому, що Ліда ні на кого з них ди­витися не хоче, а тільки про мене говорить, моє ім'я у сво­їх зошитах виписує, зідхає, ночами не спить... І чого ви регочете, не розумію?!

— Ох, Боже! Я вже й сам не знаю, чи мені реготати, чи плакати над вами й вашими "хитрощами"! Я щойно сказав, що не можна нічого глупішого. видумати, як роз­питувати через третіх осіб про симпатії дівчини до себе, і помилився. Ви придумали ще гірше: підкупляти хлопців спиртом! Та вони ж вам за спирт що хочете можуть ска­зати!

— Не думаю... Це було б дуже підло з їхнього боку...

— Олексо, Олексо! — перейшов я на поважний тон. — Не розумію вас цілком, слово чести, не розумію... Див­ний ви чоловік: один раз говорите так розумно, вислов­люєте такі глибокі погляди на речі, проявляєте стільки чуйности й догадливосте, що я перед вами почуваю себе дуже мізерним. Але от у серцевих справах проявляєте та­ку наївність, як маленька дитина, створюєте собі якісь ілюзії і виставляєте себе на сміх. Та ще хоч би послухали других, а то ні! Впретесь, як три осли, зв'язаних разом, — і тоді хоч вам кілок на голові затеши, а ви таки своєї. І як можна бути таким сліпим і таким глухим?!

— Ат, відчепіться ви від мене! — розсердився раптом Олекса.. — Сліпіших, як були ви з поетом, не може бути! Я ваших наречених з першого погляду розкусив, а ви?

— Та в тому то й уся річ, Олексо, що ви чужих наре­чених умієте розкусити з першого погляду, а про своїх взагалі ніякого поняття не маєте!

— "Своїх"! А скільки ж у мене їх було?

— Та це вже либонь третя?

— Тієї з Свердловська не приймайте під увагу. Вона була тільки так собі, між іншим. Ліда — друга й остання.

— Ов!

— Слово чести! Більше нікого нізащо в світі не по­кохаю!

— Коли так — суджено вам бути старим кавалером.

— Це ще ми побачимо!

— Побачите: випурхне вам "горобчик", чи там "горобчичка" з рук!

— Не випурхне. Я її, знаєте, так обплутаю, обплу­таю... Ц-ц-ц!..

Я тільки зідхнув і перестав сперечатися: коли Олекса впирався — шкода було його переконувати.

Цілком випадково вдалося мені дещо більше розві­дати про Ліду, а навіть побачити її. З оповідань виходи­ло, що Ліда й справді дуже здібна студентка, серйозна і доброї вдачі. А з вигляду була вона дівчиною непересіч­ної краси: тоненька, струнка, з дуже правильними, стро­гими рисами обличчя і ясно-русим, кучерявим волоссям. Найбільше мені кинулося ввічі, що носила малесенькі, ди­тячого крою черевички з тупими носиками і якось так зворушливо-незграбно ступала ноженятами, ніби пере­ходила через калюжу. При всій серйовности її вигляду, при строгости рис обличчя, було щось безконечно миле в цілій її постаті, починаючи від коротенько стриженого волосся, кінчаючи на маленьких черевичках. Порівнявши її з Тамарою, я прийшов до переконання, що Олекса, таки розуміється на жіночій красі неабияк, і що обидві його симпатії варті були кохання за сам тільки зовнішній ви­гляд. Ліда мені подобалася навіть більше, хоч вродою Тамара безперечно її переважала, і я сам був би радий, коли б моєму приятелеві на цей раз пощастило знайти взаємність. Але з того, що він оповідав, я кожного разу приходив до переконання, що всі його зазіхання скінчать­ся нічим.

— Та ви ж хоч познайомтеся з нею ближче! — намов­ляв я його.

— Не можна! — крутив головою Олекса. — Мені її товариші точно казали, що вона, попросту боїться тепер знайомитися зі мною ближче.

— І ви в це вірите?

— Певно. У неї ж іще останній і найтяжчий рік науки. А тут, як познайомимося, почнеться кохання — і наука пропаде.

— І це вам також її товариші казали?

— Казали. Вони мені взагалі всю правду кажуть.

— За спирт?

— Ну, чому ж тільки за спирт? Вони мене і без спирту люблять, бо я їм нераз яблук приношу, меду, грошей до стипендії позичаю — от вони мені з вдячности й оповіда­ють про Ліду все. Під секретом, звичайно...

— Олексо, ви — безнадійний дурень! — зідхнув я. — Вже за це одне Ліда не повинна вас полюбити.

— Та чого ж ви лаєтесь? — ніби перепрошував Олек­са. — Коли вже вам так хочеться, то я постараюся перекрити ту цілу справу.

— О, це буде мудро! Тільки я не вірю, що ви в мудро­му задумі будете триматися і мудрих методів.

— Ц-ц-ц!.. Не бійтеся, я придумаю мудрий спосіб.

— Запропонуєте їй лік проти потіння ніг?

— Приліпка з вас! У неї ж ноги не потіють, і... і вза­галі це було б нетактовно. Ні, я буду дуже делікатно і дипломатично, знаєте?

За якийсь час після цієї розмови задиханий і радісний Олекса прибіг до мене просто на роботу в ботанічний сад і ще з порога вигукнув:

— Вже!

— Що вже? — здивувався я.

— Довідався! Про все довідався! І вийшло так, як я казав!

Я відложив папери, примкнув двері кабінету, і, сам іацікавлений такою небуденною подією, наказав:

— Розказуйте, але тихенько!

Олекса знизив голос до шепоту і заговорив:

— Іду я, знаєте, тепер з інституту — глип! — за мною йде Ліда.