Та він чудово знав своє місце в цьому світі, щоб вигукнути, застерегти від помилки великого князя. Хто б його послухав? Йому лишалось тільки спостерігати, що діється навколо і думати про власну долю. Коли б усе залежало від нього самого, то він би ліпше загинув тут із честю, аніж склав зброю і тим самим лишився змоги себе боронити. Порубіжжя зробило Любодара не лише недовірливим до ворога, але й куди витривалішим від київських дружинників, що здебільшого сиділи в городі, тим паче – від ополчення. Він легше переносив спрагу, хоча і в нього давно пересохло в роті, а язик ніби розпух і став шорстким, наче терпуг. Хіба сморід мертвого людського тіла і вигляд роздутих на сонці трупів на нього не діяв? Та Любодар, попри молодість, звик тамувати власні пристрасті й затискати в кулак, коли треба, всі свої відчуття. Зрозумів, що по-іншому не буде й доведеться або з усима складати зброю, або самотужки давати собі раду. Він втиснув голову в плечі й озирався навкруг, мов затравлений звір: всередині його нутра зростало лихе передчуття.
Тим часом навколо поволі, непомітно більшало татарських вершників; на протилежнім же березі Калки вони стояли не безладним натовпом, а чіткими рядами, явно готові до нападу. На східній стороні табору вже розв'язували скуті чепами вози, розтягували їх в різні боки, а руські очільники походу, зібравшись купкою, вийшли за його межі. Коли відкрився широкий прохід і вої київського ополчення, кладучи на землю зброю, рвонули до води, за ними подались і дружинники з кіньми – так само беззбройні. Біля води утворилося неймовірне стовпище з тисяч людей. І кроку не рушивши з табора, Любодар пильно дивився чим усе скінчиться, та навіть він не вловив тієї миті, коли ворухнулись татарські лави. Мить! – і все змінилось: мчали татарські коні, виблискували криві мечі й почалось страхіття. Нащо вже він всякого надивився на порубіжжі, але такого…
Беззбройний руський натовп з мало не десяти тисяч людей татари сікли мечами, мов капусту в ночвах, стріляли навибір з луків, рубали своїми легкими топірцями – Любодар хоча й очікував лиха, та все одно вжахнувся тому кривавому місиву, що зродилось прямо на його очах. Заціпенівши, не міг зрушити з місця й отямився лише, коли побачив, що на нього мчить, розмахуючи широким кривим мечем татарин – сотні їх увірвалися в табір добивати поранених. Удар першого він устиг відбити, але слідом підскочив інший, блиснуло перед очима лезо – Любодар відсахнувся так, що й шолом звалився з голови; меч третього опускався, несучи вже очевидну смерть, проте він таки встиг пірнути під воза, відчув сильний удар по лівій лопатці, над ним гупнув, зустрівшись з полудрабком[201], татарський меч і мозок миттєво підказав: "Падай!"– молодик повалився на землю, вдавши, що вбитий.
Ніколи було татарам роздивлятись живий він чи мертвий: нові й нові мчали, кружляли табором і сікли, сікли, безжально добивали поранених. Тож Любодар заповз далі під вози, аж до татарських трупів зовні табору й там зачаївся. Страху не було. Знав одне: треба вижити, а не вдасться – померти гідно, дорогою для татар ціною. Від трупів тхнуло так, що аж нутрощі вивертались і він лежав, уткнувшись лицем у землю, намагаючись дихати тихо та повільно.
Коли людина вчиняє вірно, сама доля стеле перед нею дорогу. Добитих у таборі бродники стягували в одне місце й неподалік Любодара наклали цілу гору мертвих, а потім узялися прибирати загиблих татар назовні. Мусив він обережно переповзати до гори руських тіл та й прикинувся там одним із забитих. Через якийсь час нестерпний сморід припинився – таки прибрали мертвих татар. Зате живі затіяли щось посередині кам'янистого пагорба: Любодар бачив, як туди повели зв'язаних князів і тисяцьких та взялися валити їх на землю.
– Плоскине, христопродавцю! – у відчаї волав старий князь Мстислав Романович: – Ти ж хрест цілував!
Звалили і його. "Що ще затіяли виродки?" – губився в думках Любодар. Татари тим часом нанесли гостроколу і почали розкладати його прямо на полонених: один шар, другий… Навіщо? Десь узялися дошки: "Вози розібрали" – здогадався він і ті дошки татари намостили поверх рядів гостроколу. На поміст зійшло кількадесят татар – очільників, судячи з усього.
І почався бенкет переможців – прямо на тілах живих ще переможених. Любодар аж зубами скрипнув: он, виходить, яким чином руських князів на бенкет запросили! Вечоріло. Дарма, що вітру вже не було: і без нього запах смаженої конини ширився навколо й до нестями дратував його, а згадка про воду мало не здолала його волю – хотілось скочити, добігти до води й ковтнувши хоч раз, з полегкістю померти. Та він себе переміг.
Бенкет тривав. Від Любодарової схованки до помосту було хіба що сажнів з десять: він чув стогін, лайку й прокльони руських князів та згодом вони все тихшали, а коли настала темрява і навколо помосту запалили кілька багать, жодного звуку не долинуло від переможених.
"Боже, прийми душі їхні з миром, – шепотів Любодар, згадуючи чуті колись від пресвітера Йони слова, – і введи у Царство Твоє…"
Бенкет припинився далеко за північ; вже в повній темряві підпилі татари з галасом покинули поміст і за тим настала згодом цілковита тиша. Ніч була безмісячна, тільки зорі сяяли в чистім безхмарнім небі над Половецьким полем. Любодар поволі підвівся, сторожко вслухаючись і вдивляючись у ніч: велетенський татарський стан з трьох боків охоплював розгромлений руський табір – тільки схил балки аж до самої річки був чомусь вільним від шатрів і багать. Те було йому якраз на руку – шлях до води виявився вільним. Мине небагато часу й почне світати, а тому ховатися й далі під возами поміж мертвих було безглуздо: вдень татари з бродниками зловлять його тут, мов лисиця триденне зайченя. З північної сторони, з-за стану, заіржав кінь – не інакше, як там паслись табуни.
Лише тепер відчув Любодар, наскільки він ослаб, не ївши та не пивши. Вага кольчуги тиснула на плечі: якщо доведеться бігти, далеко в ній не втечеш. Ставши навколішки, розстібнув широкий пояс і кривлячись від болю в лівій лопатці, поволі стягнув із себе обладунок – йому одразу полегшало. Швидкість та спритність в його становищі важили більше, ніж захист. Мав при собі шаблю і ніж-захалявник, що на порубіжжі не раз ставав у нагоді. Тепер потрібен був ще й кінь. Та найперше – хоча би ковток свіжої води.
До води було сажнів сто, навіть більше. Аби не привернути чиєїсь уваги, він поповз: мимо помосту, під котрим лежали руські князі. Затримавшись біля нього, довго слухав, чи не почує чийогось голосу чи стогону… Тихо було. "Бач, як татари слово дотримали, – подумав з гіркотою, – і крові княжої не пролили, й на бенкеті князі були".
Поповз далі. І ледь почався спуск, одразу ж наткнувся на мертве тіло, потім ще і ще… А далі вбиті русичі лежали щільно, один в один, потім і взагалі мало не горами. Стільки посічених тіл йому ще не довелось бачити. Повзти можливості вже не було і він, від побаченого збайдужівши до власної долі, підвівся й пішов уже не ховаючись. Коли й була навколо ворожого стану сторожа, то, певно, десь в іншому місці. А можливо, її взагалі ніхто не ставив – надто впевнені були татари в своїй повній, остаточній перемозі.
Доля любить сміливих. Ніхто не перепинив йому дорогу, ніхто не помітив. На Калці була ціла загата з мертвих руських воїв і вода переливалась через неї. Річечка вище побоїща стала втричі ширшою, вода піднялась на добрих півтора аршини[202]. Він мусив перебрести на інший бік і вже лівим берегом пішов угору по течії, пересилюючи непереборне бажання напитись. перед ним втікали якісь маленькі темні тіні, неподалік дзявкали лисиці – тут бенкет тільки починався.
Лише пройшовши мало не версту, туди, де вже не було мертвих тіл, Любодар припав таки до води. Здавалось йому, що випив мало не цеберко, але все ж зумів стриматись. Знав, що вода додасть йому сили, але і зайва зробить стомлене тіло обважнілим, вкрай неповоротким. Десь неподалік дійсно був табун – там гупали, пересуваючись, стриножені коні. Татарський стан лишився вже позаду і Любодар, тримаючи піхви з шаблею в шуйці, уздовж прибережних кущів низенького верболозу почав наближатись до табуна.
– Бузько, де тебе носить? – раптом гукнув хтось до нього і з-за куща виїхав вершник, тримаючи в поводі ще одного коня: – Чи ти ужище[203] за вечерею проковтнув? – додав зі сміхом.
Любодар не розгубився.
– Угу… – буркнув аби що й зігнувшись в поясі, ступив кілька кроків назустріч комонному броднику, очевидно, дозорцю чи зі сторожі табуна.
– Що з тобою? – здивовано спитав той, все ще не розуміючи, що перед ним ворог.
Решту відстані в три сажні Любодар здолав за два стрибки й шабля його, покинувши піхви, вістрям полоснула бродника по горлу: колишній Любодарів сотник Онисим лишився би задоволеним своїм учнем. Захарчавши, дозорець почав валитися з коня і ще не торкнувся землі, а вбивця його вже сидів у сідлі іншого й висмикнувши з неживої руки повід та розвернувши чужого каурого[204], пустив того риссю, стримуючись, аби не перейти навзаводи[205] – те тільки привернуло би увагу іншої сторожі.
Він майже минув табун, коли позаду почувся чийсь далекий крик і тоді Любодар одразу ж взяв учвал. Край неба на сході вже почав світлішати, темінь ночі відступала й не була такою густою – певним чином це було йому на руку, бо пригадав, що як був у дозорі, то бачив тоді ошую кілька байраків, де можна було би сховатись. У темряві їх нізащо не помітиш, але світлої пори й тебе самого далеко видно. Тим часом позаду вже чувся кінський тупіт і Любодар почав забирати одесну, сподіваючись, що рано чи пізно на ті байраки натрапить.
Озирнувшись, він на тлі світліючого неба помітив позаду темні плями переслідувачів – скільки їх, розібрати було неможливо.