Перемога додає тобі силу ворога: ось він постав перед тобою і не було ходу вперед, а коли здолав супостата – шлях відкрився вільний, безборонний. І те, над чим бився, мучився, що так довго не давалося тобі – ось воно: вереї відчинилися, вериги[135] впали і світ увесь тобі належить! Одне лише й засмучувало – поліг під стінами цього Коропа вірний Володимирові ще з Новгорода сотник Гордята, єдиний з дружини: випадкова ковуйська стріла вцілила йому поміж незастібнуті барми[136] прямо в горло. Коли віднайшли його після січі, сплив сотник кров'ю, лежав з лицем, білим, немов та крейда на деснянських схилах.
Поночі вже, при світлі смолоскипів привели до Володимира Пильтяя – пораненого ще під Сохачевим, блідого й нещасного. Вчора мав кур'ян власний, а де він нині? Більша половина як не згинула, то в полоні, решта розвіялися хто куди – пішки, чи на конях, невідомо... Що чекає його тепер? Схоче князь русів – продасть у рабство тим же печенігам, або викуп призначить захмарний.
Молодий ковуй узявся валити все на ізгоя Мстишу й Володимир з Путятою від подиву мало роти не порозкривали – он воно що, виходить! Нечестивець! Голову тому Свенельдичу зітнути мало: чого схотів – собі на княжіння земель стягти! Пильтяй одразу став нецікавим, і за помахом Володимирової руки гридні прибрали його з-перед світлих княжих очей.
А за тим привели гридні двох Местишиних "отроків" – з тих, що палили коропський посад та не встигли втекти зі своїм князем, були поранені й заледве лишилися в живих серед натовпу розлючених коропців. Обоє варяжичі, зі збіднілих родів, Свенельдові колишні домочадці. Дарма, що після побоїв ледь стояли на ногах – дивилися на великого князя з погордою: "А що ти нам вдієш? Ти знаєш, робичу, якого ми роду?! Відпустиш!" Володимир довго не розпитував:
– Местишині?
– Скеггі, з роду Грінольва, – пересиливши біль, ступив уперед один, старший на вигляд.
– Ейлейв, онук Альрика Щасливого, син Барді! – молодший навіть не ховав своого презирства в погляді, не те, щоб очі відвести чи голову схилити.
– Ейлейв[137] речеш? – криво посміхнувся Володимир. – Знав Барді, як сина назвати.
Дивилися один одному в очі, ніби змагалися хто перший погляд відведе.
– Цих двох у залізо, – озирнувся на Путяту князь, – і до воза прикувати. Я ще помислю, якої вони смерті гідні.
Тим часом між посадом та Гульбищем дружина вже півсотні простих наметів поставила, колом оточивши зведене просторе княже шатро – якраз на людських нивах. А що? Невже воєводі чи навіть і простому гридневі прийде в голову поночі про чиюсь ниву пектися? Тут і город під боком, і коней є де поставити та й річка поряд – кращого місця для ратного стану годі й шукати. Вже чекали на князя з дружиною діжа ставленого меду з коропської медоставні й кінська смага – саме час було перемогу святкувати. Коли ж це в розпал бенкету постав перед очі князя стражденний Седень – Рибота доставив-таки напівживого тивуна. Лють Володимирова, що спалахнула на Десні при звістці про напад ковуїв, давно покинула його серце, а переможний розгром нападників узагалі змінив ту лють на радість, навіть попри лиху звістку про Мстишу Свенельдича. Тож захмелілий князь з подивом втупився в неспроможного й кроку ступити тивуна, що швидше від болю, ніж з поваги, одразу повалився перед ним на холодну землю.
– Хто такий? – здивовано запитав Володимир.
– Седень, тивун твій, великий княже, – з Ратичева...
– Пощо турбуєш мене?
Седень, зачувши таке, зовсім розгубився й від хвилювання не міг вимовити й слова, тільки зубами зо страху цокотів. Дружина зо сміху покотилася, дивлячись на жалюгідного немічного дідугана.
– Княже, тисяцький велів доставити його сюди, – подав голос Рибота.
– А-а-а.., – згадав нарешті Володимир і махнув рукою, – заутра...
Седень силувався встати, але від болю не міг навіть підвестися. Двоє гриднів, що стояли на сторожі обабіч князя, мовчки підхопили тивуна під руки, мало не протягли по землі геть за княжий стан, до конов'язі й там, біля коня його, полишили. Седень як стояв, так і впав на землю серед непроглядної темряви й по-старечому гірко та безпомічно заплакав.
****
Вже Денниця[138] розчинилася в глибочіні Сварги і старий Дажбог-Лад розпочав свій щоденний путь по небосхилу – його круглий щит вилискував щирим золотом над самісіньким видноколом. Нерозлучна пара допитливих круків з коропського бору поспішала позорити на людський мурашник з висоти свого лету. Галасливе вороння кружляло над устям Ятриці, мало не каменем падало вниз, сварилося й билося за уготований вчора людьми щедрий сніданок, зі страшенним шумом здіймалося в небо при появі лисиць, псів чи когось із двоногих, а на підмогу їм летіли звідусіль нові й нові сотні – поживитися людським стервом. В самому мурашнику коїлося щось вже дуже давно не бачене круками: житла людські місцями були попалені, місцями розкидані навсибіч якоюсь незнаною силою, по тих чорних, як ніч руїнах сновигало, лазило й метушилося безліч двоногих. Лише кількасот, мало не тисяча чужих, нетутешніх людей сиділи зв'язаними біля великого розлогого ясена всередині того велетенського гнізда, що люди звуть городом і кількадесят своїх, місцевих стерегли їх із гострим залізом в руках.
Людські лайки, прокльони, голосні перегуки, стук і дзенькіт об дерево гострого заліза, що з його допомогою ті люде відновлювали свої гнізда та кубла побіля заплави Ятриці, басовите ревіння забутої за клопотами гов'яди, пронизливе мекання й бекання голодного браву[139] трохи навіть злякали круків і ті піднялися ще вище. Та навіть там, на великій висоті, де людський шум зливався в один нерозбірливий якийсь гул, все одно понад тим гулом здіймалося до самого неба жалісне людське квиління: пронизливе й сумне до краю.
Та господарю ж мій славний,
Соколе ти мій ясний!
А чи ж чуєш мене ти, чи ні,
Що не хочеш і словом озватись?..
Та чи ж думала я, чи гадала,
Що і серце мені розірветься,
Як побачу тебе я посіченим,
Мій лебедику чорнобровий...
Мудрі круки, що прожили в парі більш, як сотню літ, добре знали, що означає те квиління – то людський плач за полеглими родовичами. Таке вже траплялося колись – давно-давно, коли круки тільки-но стали парою, а якісь чужинці прийшли здалеку й спалили гніздовище оцих двоногих, котрих круки, призвичаївшись, давно поміж себе вважали своїми – отам, під самісіньким бором, де й донині ще можна бачити напівтрухлі його рештки.
Видута з Ізборою дві лише ночі та один день і погостювали в Сосниці, у сватів. Ще на Покрову, їдучи до Макошиного капища на храм, випадково стріли на гостинці за Десною купця Косняту – свекра їхньої середульшої доньки Гаїни. Так уже вмовляв, так вмовляв приїхати погостювати, онуків та правнуків своїх побачити, що не зміг коропський старійшина відмовити. Повернувшись після храмування в Короп та переконавшись, що за його відсутності жодного неблага[140] не сталося, через кілька днів ще потемну запріг у воза пару Любимових гнідих, підсадив на полудрабок круглу, мов колобок, Ізбору і щойно світати почало, рушив борзо до Сосниці на гостини – неблизький світ, верст мало не сорок!
Сосниці дісталися смерком, добре, що Коснята терем свій (і тут тереми! – мов показилися всі на тих одороблах) звів на посаді: не довелося перед сторожею городською кланятись. Добре погостювали – як ніколи. І меди розпивали, й вина грецькі, а що вже стіл від наїдків ломився, то неначе в князя на бенкеті! Небідно жила Гаїна за купцевим сином, теж купцем, Гостимом. З мужем своїм багаті були не тільки на срібло, але й на шістьох дітей та десяток онуків – Видута з Ізборою з ліку їм навіть збилися, а що вже плутали правнуків своїх, так то на кожному кроці. Побоювалися, ніде правди діти, на іншого свата натрапити, на бондаря Дедяту: ану, спитає за дочку свою, Вишню, що казати? Вельми вже Ізбора хаяла її в минулі літа – в усіх нещастях невістку винуватила, а воно, бач, як обернулося... Не там, виходить, причину шукали і як тепер Дедяті в очі дивитися? Та коли підпили зі сватом добряче, той на несміле Видутине запитання розповів, що зовсім недавно помер старий бондар, тож Видута, добрим словом іншого свого свата пом'янувши, з видимим полегшенням зітхнув.
Їхали назад вельми задоволені, радісні навіть. До перевозу на оболоні хоч би щось у грудях ворухнулося, хоч якась тривога... А там якраз стрівся їм тивун радичівський, Седень. Мітельник Побігайло разом із якимось ратичем везли хворого Седня на підводі та й приголомшили Видуту з Ізборою: Сохачеве спалене лежить, торки Короп приступом брали, київський великий князь Володимир у Коропі! А оболонські перевізники й зовсім добили: понад два десятки задесенців полягло і Любим разом із ними!! Вовчицею завила Ізбора, а у Видути земля з-під ніг попливла... Сина в живих немає! Погостював!! За мало не два десятки літ, що Гаїна в Сосниці живе, утретє лише – і на тобі!
Від Десни до Коропа неслися, коней не жаліючи, дороги не вибираючи – наче те могло хоч щось усп'ять повернути. У Любима в дворі плач жіночий, син єдиний з розсіченою головою сидить біля Діда, очі прикрив, голову трохи похилив – замислився про щось своє чи, може, після жнив кривавих спочити вирішив? Мужеві, старійшині тим паче, не можна привселюдно сльозу пустити – Видута постояв мовчки, душею навік чорніючи і, себе не тямлячи, пішов геть...
Ще десь плакали – за вічницею. Він ніяк не міг второпати: це ж що, і всі загиблі в Коропі? Чому Любим?! О, Боги! Чому Любим та ще хтось один: двоє – чому так мало? Так мало полеглих коропців і саме його Любим серед них! Не серед живих – з мертвими... Чому?!
Посунув темний, мов осіння хмара і лише за ворота до посаду вийшовши, та й то не одразу, второпав: посад своїми розплатився – звідусіль желіють, голосять жони й плакальниці. І посад... Був та й немає. Двадесять сажнів стіни обгоріло вельми, по рову скрізь чорні головешки валяються, а посадом немов Див[141] пройшовся: руїни та згарища. І хоча сокири попри близькі вже сутінки по всьому посаду дзвенять-стукотять та видно, що біда прийшла нечувана й небачена, не за день знову постануть зиждені за довгі літа житла, хліви та стодоли.