Коли Паоло згадував на чужині рідне городище, воно видавалося йому наймилішим місцем на землі. Доводилося комусь розповідати про нього – Паоло стверджував, що стіни його – ого-го, які високі! – для ворога неприступні; що затишнішого житла, ніж сіверська землянка годі й шукати: взимку тепла, у літню спеку прохолодна, пожеж ніяких не боїться, бо дах її вкритий дерном – такому житлу, не те, що київським теремам, – і грецький вогонь не страшний. Він завжди був переконаний у цій своїй правоті і сперечався зо всіма, хто б не був, за що частенько піднімався на кпини, але ніколи по-іншому і помислити не міг.
Та ось, переїхавши по плавучому мосту через Короп, наблизившись до рідних стін, він із подивом побачив, як вони понижчали за той час, що його тут не було: якщо не втричі, то удвічі нижчими проти тих, що залишалися в його уяві-пам'яті, вони були точно. На якусь мить йому навіть здалося, що цей дійсно невисокий, хіба що у три-чотири сажні заввишки, дубовий, посірілий від негоди старий частокіл сам собою виріс колись із землі: вал під ним місцями розмило дощами, місцями він осунувся і скрізь поріс травою; неглибокий рів, котрий, видно з усього, був з водою хіба що навесні та після великого дощу, ховався у високих бур'янах... Паоло навіть знітився, дивлячись на ці стіни, бо згадав ту свою упертість, але зате яким рідним та милим його серцю видавався зараз, попри усе, цей частокіл!
А ця криниця поряд із капищем, лівіше від шляху, що вів до воріт – священна криниця роду: скільки разів, коли діймала його десь у пустелі спрага, чи коли він пив затхлу воду Царгорода, скільки разів – безліч! – згадувався смак її води – той рідний, особливий, котрого ніде і ніколи він так і не зустрів більше у своєму житті... Забувши навіть про те, що сторожа на його очах ворота причинила була, але, все ж чекає на нього, він попри свою волю скочив із Птаха і, ведучи коня в поводі, пішов прямо до криниці, узяв із цямрини липового ковша, зачерпнув темної води, що жебоніла, переливаючись тихенько через вкритий мохом низесенький, при самій землі, зруб, і припав губами до неї. Рідна водиця видалася йому солодкою, немов кленова пасока[84] ранньої весни, немов забутий з отроцтва смак кулаги[85], що тепер ось сплив із глибини пам'яті: Паоло навіть здивувався цій несподіваній згадці – це ж треба! – а душа тим часом проспівала довгоочікуване: "Вдо-о-о-ма!!".
Він випив увесь ківш, хоча доки не побачив кринички, пити не хотів зовсім, поставив дерев'яну посудинку на своє місце, погладив, розчулений, коневі шию і рушив до воріт. Капище, що залишалося від нього ошую, теж, здалося йому, ніяк не змінилося: так само стояли два кумири – Макоші та Велеса, так само на невисокому частоколі, що огороджував їх, стриміли вибілені часом черепи лосів, турів та гов'яди. Лише позаду кумира Велеса на вкопаному в землю стовпі був насаджений свіжий, певно, лише з минулої зими, жовтуватий ще, широколобий череп ведмедя, бо то є улюблений Велесів звір, згадалося Паоло.
І капище, що залишилося вже позаду, і торговище з конов'яззю, по котрому він тепер ішов, знову повернули його, як і минулої ночі, до тієї давньої злощасної п'ятниці, коли один батьків постріл із чужинського лука так раптово, круто і назавжди змінив його долю, та й не лише його, а й більшості найближчих родовичів. Якщо отам, біля криниці, душа Паоло рвонулася раптом з грудей у небо, то зараз, здавалося, впала підстрелена, немов птах, тією отчою стрілою прямо йому під ноги, через що він навіть голову опустив, навіть понижчав...
Кілька пастуших псів, котрі зайшли були зі стадом за ворота, побачивши чужинців, рвонули до них, вивівши Паоло з оціпеніння, але тут Бримо вискочив наперед, рикнув басом, гаркнув, збив грудьми із ніг одного нападника, ухопив за карк іншого, змусивши того утекти, і розпанахав жахливими своїми іклами плече третього. Люте гарчання місцевих змінилося на ображені зойки, а Бримо, підкорившись наказові Паоло, повернувся до нього і спокійно продовжив шлях поряд із правою ногою свого господаря.
Тим часом за ворота вийшло кілька мужів: попереду сивий, міцної статури, дід, горда постава котрого велеречиво говорила, що він коли б чи не старійшина, і четверо чоловіків зі списами в руках. Вони мовчки чекали на наближення пришлеців.
Паоло зупинився кроків за п'ять перед ними, вклонився їм у пояс і здаленим від хвилювання голосом мовив:
– Чи добрий видався ваш день, людіє?... – та й осікся, не знаючи, що казати далі, бо раптом усвідомив, що назвися він новим своїм іменем – Паоло, – і не повернеться він додому, не станеться того дива, на котре чекав він останні кілька літ, бо єдиною ниточкою, що зв'язує ще його із власним Родом є лише його ім'я, що воно, дане йому давним-давно батьками, і є той єдиний ключ, котрий і здатен відчинити усі тутешні замки.
– Дякувати Дажбогові! – повагом, із почуттям власної гідності відповів за всіх сивий дід, а решта мовчки йому вклонилися.
– А чи легка була твоя дорога? І що привело тебе сюди в такий пізній час? – у свою чергу запитав дід.
Паоло поглянув уважніше на сивочолого: навіть через стільки літ і зим голос того видався йому знайомим. Авжеж, жодних сумнівів уже не було – перед ним стояв стрий його, Видута, молодший брат отця, Жадана. Хоч і став він старим, хоч і змінився – було щось у поставі і виразі обличчя таке, що одразу ж вирізняло його з-поміж інших, певно, що нічної сторожі, – але Паоло уже точно знав, хто стрічає його зараз під рідними стінами.
– Я Сивер, син Жадана, небіж твій, стрию... Додому ось повернувся...
Видута мовчки дивився на Паоло і обличчя його мінилося від почуттів:
– Сивер?... Живий? О, Боги!.. Де ж тебе носило стільки часу?!
Сторожа пороззявляла роти і мовчки слухала.
– Скрізь... По всьому білому світу, – махнув рукою Паоло і Видута з того помаху одразу ж зрозумів, що не медом мазана була дорога його небожа і не від гарного життя повернувся він до рідної домівки.
– Хочу побачити братів своїх, хто ще живий – заговорив знову Паоло. – Та й осісти волів би на отчині своїй перед смертю...
– ... коли рід дозволить, – запнувшись, видавив із себе.
Видута ж, розкинувши руки, рушив уперед, згріб братанича в обійми і заходився обіймати того з таким відчуттям, що обіймає не людину, а дерев'яну колоду: що спина, що руки прибульця були тверді, немов то не плоть жива, а з ясена витесана людина. " А й справді, по всьому видно, що несолодко йому жилося – бач, худий який..." – подумав огнищанин та вголос промовив інше:
– Як помислив таке, Сивере? Ти – стовбур свого роду; се на твоїх пращурах тримається він: на заступництві їх перед Подателем нашим, на поконі, котрий вони нам дали. Радий я, що бачу тебе і тому речу: вдома ти!
Видута відсторонив небожа від себе і поглянув тому у вічі, але якась пелена застила Паоло очі і лише звівши їх догори та поморгавши, зміг він прояснити зір. Погляди їхні нарешті зустрілися і Паоло не зміг терпіти далі:
– Хто ж із братів моїх ще в живих лишився? Та вже ж і кого-кого, а братучад у мене доста має бути. Хочу бачити їх!
Старійшина лише руками скрушно розвів:
– З родовичів твоїх сливе[86] нікого і не лишилося... Лише Величко, Воропаїв найменший, та Десеня – прабаба твоя...
Трохи помовчав і додав:
– Видно по всьому, дуже прогнівив Богів отець твій, а мій брат – Жадан, бо перевівся твій рід, немов його і не було...
– А... як же так?... Де ж вони усі: Бусел, Волот, де братичі та братаниці мої?... – розпач охопив Паоло: він хмурив брови, трусив головою, не в силах осягнути почутого від Видути – здавалося йому, що він щось не так зрозумів, щось не второпав...
Видута з винуватим виглядом, неначе виправдовуючись, заходився пояснювати:
– Бусел на ловах втрапив на Десні в промиїну, застудився і помер; Гаїна з ним у Вирій пішла... Волот та Воропай зі своїми синами, увісьмох, ходили зі Святославом ромея воювати, там і голови свої поклали...
На останніх словах старійшини Паоло мовчки кивнув головою, мовляв, здогадувався про те й раніше, а тепер лише взнав достеменно: так воно і є...
– Жони їхні померли, – вів далі Видута, – братаниць твоїх у чужі роди позабирали... Ото Величко один і лишився; подався десь із Курилом, купцем із наших, хіба що на Купайла повернуться... А Десеня жива! І житло ваше стоїть! – аж зрадів Видута, що таке спало йому на думку: – Ось так прямо зараз і підемо до неї!
Здавалося, що старий огнищанин знайшов нарешті хоч щось, аби розрадити вбитого горем братанича-пришлеця і все намагався заглянути тому у вічі. Та Паоло немовби і не чув стрия: стояв втупивши зір собі під ноги, неначе щось роздивлявся там, на землі, щось таке, йому одному видиме.
"Як же це??.. Куди ж оце повернувся я?.. Що мені діяти тепер?.. Я боявся одного, а про таке й помислити не міг... Я немов той пес, що намагається ухопити себе зубами за хвіст: увесь вік щось наздоганяю, когось ловлю – і все марно... Прийти з іншого кінця світу – за чим??..."
– Десеня, що – донині жива?! – дійшло раптом до Паоло. Він так здивувався цьому, що навіть перервав свої украй сумні думки, аби перепитати у Видути.
– А я що речу? – знову зрадів той. – Ось ходімо до неї!
Доки йшли городом, Паоло крутив головою на всі боки – мало чого знайомого залишилося тут від тих далеких часів: начебто і вгадується щось, а все одно – немов би уперше сюди потрапив... Поміж звичних по пам'яті сіверських землянок із дахами, що спиралися на свій зруб на рівні землі, і були обкладені колись дерном, а потім поросли травою, стояли нові, що вже чи не на два лікті видерлися із землі вгору і солом'яні дахи яких, густо, від пожежі, змазані глиною, мали вже стріхи, але найбільше вразило Паоло те, що тепер усі городищани понаставили навколо своїх осель та хлівів горож, позабиравши те, що, як вони певно вважали, належить лише їм – шматки землі наколо жител. Він надивився такого, доки жив, у Києві, але щоб тут, в його отчині, побачити це неподобство – ні, такого він не очікував.
Лише вічева площа з крислатим Старим Ясеном, під котрим був кам'яний ґалдовник[87], на якому рід і родовичі приносили свої пожертви Дажбогові, залишився незмінним.