№ у нас... ой, що буде.
№ може, так їм і треба. Бачили терориста, може й говорили з ним, може й розпитували. Хто як, № я б, мабуть, після такого ляпасу № звільнився, № повісився.
Значить, Ліщинівку він проїхав. Ну й слава богу.
Тепер я знаю, що він зробить, якщо хтось рипнеться до його сумки. Стрілятиме. Й хто скаже, що з гумки не можна людину вбити, тому я запропоную дати мені гумку в руки й стати ближче до стінки, щоб не забризкати все на світі. Але попередньо написати записку про самогубство й покласти на стіл, бо воно мені треба — відписуватись?
Хочеш знати, куди стрілятиме терорист? Це просто. Стань ним — й раптом саме собою все виясниться.
№ знаєте, що це означає персонально для мене? Досить багато. Приблизно півтори сотні тайняків, яких можна зняти з Куп'янську до Сум й кинути на станції, що поміж Ліщинівкою...
На екранчику послужливо з'явилася схема тутешньої залізниці.
...ну, скажімо, Знаменкою. Чому аж туди, бо дизель же їде лише до Кременчука? № просто так, про всяк випадок. Може, він там на якийсь приміський сів.
Екранчик показав розклад тутешніх електричок. Ні, мабуть, все-таки технічний прогрес — це добре.
Я сказав — електричок? Збрехав. Електричок тут не було зроду-віку. Натомість каталися так звані робочі потяги — маневровий тепловозик, і два-три вагони. Ранками, бувало, набивалися у них так. як зараз у маршрутки не набиваються, № що зробиш. Треба в завод їхати.
І їздили, № що зробиш. Але це давно було, ще у шістдесятих. У сімдесятих поменшало, у вісімдесятих народ так масово пересів на веломашини, що в заводі обладнали велостоянку. У дев'яностих, таке враження, ніби взагалі ніхто нікуди не їздить, № лише стоять у заторах. І ті, хто в маршрутках, і ті, хто на своїх колесах.
І навіщо платити більше, як сказали в рекламі?
№ вагончики їздять.
Ще Чапек у оповіданні чи то з лівої, чи то правої кишені писав, що злочинців тягне додому. Правду писав. Він взагалі якось правдиво писав, навіть фантастика в нього навдивовижку правдива. Навіть п'єса, в якій до матері розстріляні діти приходять. Читаєш — і віриш.
Шкода, що не всі терористи його читали, й тягне їх бозна-куди.
Цікаво, № цей читав?
Якщо в електронному вигляді — то ще можна перетрусити логи інститутського сервера, провайдерів; спробувати похачити його скриньку, пошукати там логіни й паролі на всякі бібліотеки. Не буде ж наша людина платити за електронну книжку? Ясна річ, витратить часу більше, аніж щоб заробити ті кілька вебдоларів, облазить хакерські сайти, поламає захист — й стягне на шару. Менталітет такий. Це я вам точно кажу, й не питайте, звідки це знаю. Подумайте самі, спитайте в себе. Ага? От і я такий самий.
Але ж якщо він, негідник такий, любить тримати книжку в руках, гортати сторінки? Паперова бібліотека у хаті є, стоїть там Чапек, чи лише підручники — біс його зна.... послужливий такий біс у вигляді трьох наших хлопців. Трусять — і прислухаються до дверей. № раптом трапиться диво, і скреготне ключ, і зайде дядько...
Буду сильно здивований, якщо таке раптом трапиться, № щодо дядькового здивування — то й до ворожки не ходи! Аби лише інфаркт його не схопив.
"Чапек — є, двотомник. Читаний, але давно, припав вже пилюкою."
Ось так. Мабуть, колись читав. Можливо, запали ті слова в душу, можливо якщо спитати — то й не згадає, але десь глибоко-глибоко, у підсвідомості, лежать вони й чекають на свій зоряний час.
№ може й ні. Може, прочитав та забув.
Біс його зна. Неточні все-таки науки метеоро— та психології.
Про всяк випадок, до хати його батьків, звісно, приставлено. Не знаю, скільки, але з десяток чоловік точно. № може й жінок. № може, влаштувалася поруч, на лавочці, весела компанія з трьох підлітків, і пиво смокче. № може, бабуся старенька із гострим оком. Не знаю. Але, наприклад, якби отак наробив чогось й тікав бозна куди, то зробив би хитріше — наблизився до батьківщини на кілометр, поглянув би у бінокль, позітхав — та й подався кудись собі.
№ раз так — значить, їхатиме він аж до Кременчука. Ну й слава богу.
Я й незчувся, як задрімав.
— Виходьте, виходьте! — заголосила якась бабуся. — Бо назад поїдете! Що воно за молодь пішла, раніше, бувало, покладеш — засинає, № зараз сяде — і спить. Ганьба! Що сьогодні, що вчора!
Я засміявся, подякував бабці. що розбудила (вголос), що назвала молодим (подумки), й окремо — за "вчора й сьогодні". Звісно, теж не вголос.
Звісно, може бути і збіг. Але знаєте, коли у тварини є шерсть, лапи й хвіст, як в собаки, і гавкає, як собака, й на вигляд як пес — то з вірогідністю 99% це собака і є. Ще один відсоток — на те, що таємничий звір — цуценя.
От і він проти мене — щеня. З ким вирішив змагатися, хлопче? Навіть я бігаю краще за тебе, стріляю краще, битися вмію, але все це не так суттєво, № от те, що маю водночас півтори сотні очей і вух — це вже щось. Можливо, ти краще за мене думаєш, але півтори сотні "я" тобі не передумати.
№ якщо знадобиться — то буде й півтори тисячі, й десять тисяч, і всі побіжать туди, куди я скажу.
Але якщо ви гадаєте, що це круто, то помиляєтесь.
Перш за все це страшенно важко. Тягар відповідальності душить, причому буквально. Коли я помиляюсь, то важко дихати. Не знаю, чому так, але факт.
Тож перш, аніж визначити, куди далі, треба...
Ні, не треба.
— Хр-хр-хр на Павлиш відправляється з третьої колхрхр на другій платхрхрхр! — підказало із гучномовця.
От і чудово. Бо коли є можливість звалити на когось відповідальність за рішення — то це просто чудово. № вже правильне те рішення, чи не дуже — справа десята.
Знаєте, як воно, коли приймаєш рішення за півтори сотні людей? Коли одним словом, одним рухом, одним натиском на кнопку мобіли відправляєш їх ліворуч — № праворуч. З користю — № задля пустої прогулянки. На ризик — № на безпечну поїздку.
Гадаєте, це приємно?
Чорта з два.
Це страшно.
Не уявляю, як відчували себе маршали, що кидали в бій кілька мільйонів людей. Я би, мабуть, не зміг.
Не бувати мені, знацця, маршалом.
Маршали не їздять у стареньких приміських потягах на три вагони.
Вагон був напівпорожній, лише у протилежному кінці якась пролетарка довго занудно виховувала чоловіка:
— Ну як це ти не знаєш скільки років Пугачовій! Ну це ж усі знають! Ну як можна, про це ж скрізь пишуть, і кажуть скрізь!
Чоловік раз-по-раз поривався сказати щось виправдальне, але жінка його принципово не чула, хоча з акустикою у вагоні було просто чудово.
Ощадливі наші залізниці модернізували старенькі радянські вагони для робочих потреб — зрізали перегородки між і так умовними купе, й вагон перетворився на такий собі майжеавтобус. Із дерев'яними, пролетаріато-стійкими лавочками.
Боротьба з пролетаріатом — задача сама по собі нетривіальна й важка. Дехто вважає навіть, що безнадійна. Й справді — хіба допомогли важезні ланцюги, що ними у пролетарських районах приковували слухавки до таксофонів? Де там! Обривали разом із таксофонами. Про ліфтові кнопки я взагалі мовчу... вони так гарно пропалюються цигаркою, гигиги... ой, за віщо по пиці?
Останнє — з натури, ясна річ. По пиці — то не мені, звичайно, № я.
№ от ліфт — його, не мій, й завтра ж сам матюкатиметься, розтушивши лампочку пальцем.
Але то буде завтра, № пролетаріат відрізняється тим, що про завтра не думає.
Якщо чесно, я, буває, теж так би хотів, але не виходить.
Ех, не бувати мені й пролетарем.
№ якщо не піймаю сьогоднішнього клієнта, то не бувати й полковником, № от цього вже шкода. Хотілося б.
— ...білетики! Приготуйте білетики!
Це ж треба. Контролеркою була дівка, й гарненька. Ще виїздили її пролетарські вагони, не посушили обличчя вітер з розбитих вікон й грубість дядьків напідпитку. Не споїли веселі подружки, не трахнув у напівзакритому купе старший контролер, чи як вони там називаються. Не порізали наркомани, не хряпнув дверима по пальцях роздратований "заєць".
Не дівчача це робота, дівчино, що ти тут робиш? І взагалі, місце для тебе непідходяще.
№ от для мого клієнта, наприклад, — якраз те, що треба. Потяг чиргикає ледве-ледве, двері розчинені, хочеш — стрибай, хочеш — роздивляйся на рідні місця. З цього боку завод, пам'ятник Леніну, біля його в жовтенята приймали та піонери — і тебе, мабуть, теж? З іншого — церква, до якої цікаво було на паску прокрастися, уникаючи піонерського ж патруля. № тим, навпаки, цікаво спіймати, бо ж завтра ти в патрулі, № вони бур'янами, бур'янами — і в церкву.
№ Паска тут лише привід, звичайно, та же смачні бабусині пиріжки з сиром.
З цього боку школа — не твоя, але ж, мабуть, бував. З іншого — цегельня й кар'єри — ну, тут ти вже не міг хоч разочок, № побувати. № мабуть, що й не разочок.
Отам — дідівська хата... на жаль, це все, що вдалося за такий час встановити. Біс його зна, які в тебе почуття до неї, чи захочеш ти на неї поглянути, № чи раптом обминеш дорогою навіть не десятою, № за кілометр. Але про всяк випадок мусимо й там поставити кількох пильних хлопців.
— ...№ у вас що?
Ой.
Дівчина стояла і посміхалась. Що ж, мабуть, теж своєрідний захист. Не буде ж пролетар посилати нах дівчину, яка сонячно посміхається й просить — не вимагає, № просить! — показати йому квитка. № дати карбованця, звісно, можна й так.
Ну де я зараз візьму той квиток? На, звісно, карбованця.
— № вам докуди?
Біс його зна, дівчино, докуди мені. І зараз, і взагалі. Хіба якщо хтось підкаже? Не підкажеш?
— ...дивіться, як будете виходити, то майте на увазі, ті двері зачинені. Бо вчора якийсь пасажир туди — рип!, № воно зачинено, то мчав через весь вагон, й стрибав на ходу... якраз на Маланівці, ага, ой, що, теж зупинку прогавили?
Дякую, дякую тобі, гарна дівчино! Не прогавив! Завдяки тобі — й не прогавив!
Може, звісно, це був і не мій пасажир, може, й справді, задрімав якийсь пролетар, № потім згадав...
Але потяг проїхав, і я відчув, що пасажир таки мій. Не міг, не міг він прогавити таке місце.
Пагорб. Височенький, як на рівнинну нашу місцевість, № я з вікна й не побачив, бо лісосмуга.
Це ж який, мабуть, пейзаж з нього, га? № вітри? Тут Дніпро поруч, і плавні, тож вітри, мабуть, ех...
Змалку любив видертися повище й підставити морду вітру. От і він, мабуть, теж любив. І хай би любив, але ж зараз він окрім морди, підставить вітру ще й мішечок із альфа-активним пилом.
№ не так.