Цілком безпечно

— Це не більш небезпечно, аніж запуск парового котла, — сказав професор.

Порівняння було, може, й слушним, , але геть, геть невдалим. Не далі, як минулого тижня на Корабельні один котел запустили. Запустили не так, як планувалося, а в повітря, причому обставини можна було б вважати анекдотичними.

Виявилося, що кочегар замолоду відвідував гурток любителів технічної творчості. З того часу минуло багато років, і хтозна, що саме він натворив там, у гуртку, а от з котлом розслідування призначили одразу, й усі вдосконалення зафіксували.

Не сподобалось кочегару, що зверху на котлі присобачено клапан, а на клапан таким самим чином підвішено круглу шайбу для гирьок. Котел був не видатний за характеристиками, й конструктор – теж, мабуть, не видатний – морочитися із запобіжним клапаном не схотів, а взяв за прототип терези. Такі самі, як ті, що ними в магазині картоплю зважують. І гирьки хитрої форми, схожі на маленькі підківки, щоб на шайбу ставити, а як однієї замало, то одна на одну.

А чого, працює ж. А працює – не чіпай.

І в котлі працювало. Поки допитливий кочегар не втямив, що можна поставити не одну гирьку, а дві, й тоді пари відер вугілля вистачить не на годину, а приблизно на півтори. А якщо кількість гирьок ще збільшити, то можна пролізти крізь дірку в паркані – ну а який же паркан без дірок? – і хильнути світлого пива у "Веселому матросі".

Хильнув.

Коли прийшов – котла не було, і двері до кочегарки також кудись поділися.

До вибухів парових котлів усі вже звикли, й котельню будували з розрахунком на такий розвиток подій. Рвоне то рвоне, зірве легкий дах, безсило плюне в небо цівкою розпеченої пари, та й заспокоїться. Ну, може, кочегара ошпарить, як не пощастить, але хто їх рахує, тих кочегарів? Повісь оголошення – то за півгодини тридцять штук набіжить бажаючих, один з поперед одного кочегаристіших. Це ж не токар чи слюсар, та й котел не верстат, а лопата — зовсім не мікрометр першого класу точності. На цю професію довго вчитись не треба. Бери та кидай, ну, може, ще поглядай на водомірні трубки і вчасно відкручуй крантика.

Хто ж знав, що котли інколи рвуться досить цікавим чином?

Що інколи в котлів трубу вириває. Ту, через яку воду зливають. Ту, що внизу.

Вирвало, як не вирвати.

І котел миттю перетворився на водяну ракету, ту саму, за які матусі так сварять підлітків, але ті все одно запускають. Береться пляшка з-під сидру...

Воно б, звісно, краще з-під шампанського, але в робітничих кварталах більше по сидру. Єдиний спосіб робітникам попити шампанського – це тишком-нишком переклеїти етикетку на пляшці, якою корабель хрестять. Піниться сидр не гірше, а борт однаково ніхто не облизуватиме, а отже, й різниці ніхто не помітить.

Так от. Береться пляшка з-під сидру, до половини наливається водою – як правило, з калюжі, бо хто там бігатиме до колонки й назад? Раз уже з калюжі – то чорна-чорнюща, бо кудись же вугільному пилу треба сідати? Правильно, в легені, а ще куди? Правильно, на одяг, а ще? О, тепер правильно, на дорогу, а після дощу куди? От-от.

Чорні-пречорні баюри – неодмінна ознака цивілізації.

Вставляється корок із просиленою крізь нього трубкою.

Крадеться в батька чи когось зі старших братів насос від велосипеда.

Накачується, аж поки корок не вилетить, і...

Ага. От за те й лають. Бо, по-перше, вода від перебування у пляшці чистішою не стає, а бризкає навсібіч, а прати кому? А по-друге, приземляється пляшка куди завгодно, в тому числі й на голови. Добре, якщо комусь з пускової команди, а якщо комусь з панів або поліцейському?

Котел летіти не схотів, але пострибав через Корабельню і зупинився, лише об малярку.

В малярці працювали, як заведено, або дівки непутящі-самотні, або вдовиці. Так що ховали їх коштом Корабельні, й відмивати обличчя ніхто не став, бо кому воно треба?

Газети писали, що то був найвеселіший похорон за останні сто років.

Невдало висловився професор, ой, як невдало, але, мабуть, того й не помітив, а, найпевніше, й взагалі про стрибучий котел не чув. Хтозна, що воно там прогуркотіло; гуркотить усе місто, бабахом більше, бабахом менше...

А газет, як відомо, професор не лише не читав, але навіть у хаті тримав у одному-єдиному місці.

— Вони ж зомбують, — пояснив він якось газетярам. – Відучують людину думати. Там же сидять спеціально навчені люди й розжовують недолугому газетожеру, як саме тлумачити факти – цей так, а цей сяк. А людина має думати власною головою!.. Дуууууумати!..

На слові "дууууумати!.." пшикнув спалах, до стелі спливла хмарка білого магнієвого диму, змішалася з чорним вугільним із каміна, сірим тютюновим із люльок та сигар; і така сама катавасія коїлася вранці на газетних шпальтах.

Професор – скривлене обличчя, грізний вказівний палець, наче дуло револьвера, націлено в читача, а поруч – мішанина з білого, сірого та абсолютного чорного.

А що вдієш? Життя строкате. В кожного з нас є білі сторінки й трапляються чорні, просто не до всіх прикута увага газетярів.

Так що не читав професор газет, а читав лише фахові видання, біржові відомості та дайджести новин з найближчої оптичної лінії.

Оптика – штука хоча й дорога, але швидкість передачі мала значно більшу від пневматики, так що для орієнтування в світових подіях дайджестів вистачало. Щоправда, під час сильного вітру крила оптичного телеграфу згортали, й мешканці виповзали на вулиці прогулятись, як у старі добрі дотелеграфні часи.

Віталися із сусідами, перепитували, як справи, як здоров'я дітей – якщо сусіди були шановного віку; і як себе почувають батьки – якщо траплялася, відповідно, знайома молодь.

Але все одно час від часу поглядали на вежу телеграфа – чи не розгорнули там крила? Чи не передають чогось новенького-цікавенького, та ще й незакодованого? Бо зазвичай поруч крутилися умільці-хакери, що читали трафік на ходу, без таблиць. Інколи вони ставили поруч бляшанку, і починали переповідати новини вголос, а в бляшанці, відповідно, починали дзвеніти монети.

Але все-таки пневмопошта –найкраще розв'язання проблеми "останньої милі", відстані між телеграфом та зручним кріслом біля комина. А якщо й не найкраще, то все ж зручніше.

Подейкують, ніби спіймали колись біля телеграфу й справжнього шпигуна. З нотатником, бо шифровку розколоти значно важче, аніж некодований трафік. Кажуть, ніби десь у підвалах Адміралтейства стоять чудернацькі машини-дешифратори, й просто-таки жують-пожирають перфокарти з ворожими телеграмами, і раз-по-раз бамкає невеличкий дзвоник, і всі робітники плещуть у долоні й вітають один-одного – бо розкололи ще один код.

Кажуть також, що десь у підвалах іншого відомства, крутиться на осі величезний барабан із перфокартами, а на картах тих – усі, геть усі, хто хоч раз, хоч один разочок потрапляв у поле зору того, кого треба. Комбінація стержнів та прорізів дозволяє витрусити з барабану саме ту перфокарту, на якій усе записано, і горе тому, чиє ім'я надруковане на знайденій карті.

Але, то вже, мабуть, брехня. Ненадійна штука перфокарта, весь час клинить, застрягає в механізмах подачі, рветься і жмакається. Для швацького верстата ще так-сяк годиться, ну, мо', і для шифрувальної машинки, а для великих завдань навряд чи підійде. Можна, звісно, й з металу робити карти, але тоді механізм подачі важитиме приблизно як паротяг, а сортувальна машина рознесе будь-який підвал разом із відомством, інспекторами, тайняками, клерками і секретною канцелярією.

Так що брехня.

Та й щодо шпигуна з нотатником, теж, мабуть, газетярі прибрехали, бо на те вони й репортери.

Не любив професор газетярів – а хто їх любить? І вони його теж не шанували, а все одно на запрошення злетілися, як мов круки на стерво. Точніше, на свіжину – бо репутація професора натякала, що новина буде свіжою, більш того – ще й цікавою, і, мабуть, доведеться телеграфові сьогодні втомитися, махаючи крилами. Може, навіть і на ацетилен хтось розориться, й буде ліхтар блимати всю ніч сліпучим газовим світлом, перемигуватися з таким самим прожектором на протилежному боці Каналу, й тертимуть очі ті, хто неподалік мешкає, бо випалює нічний режим зіниці, як вогонь свічку.

Дорого не тому, що очі, а тому що ацетилен. Очі значно дешевші.

Втім, хтозна. Цілком може статися, що старий учений переоцінює важливість своїх новин, і тоді нешановане ним товариство газетярів подякує, тільки не красно, а чорно-чорнісінько, як воно тільки вміє. Згадає гріхи сучасні, минулі, й навіть батьківські, а дідівські навряд чи згадає, бо архіви вже пацюки зжерли, й вода під час повеней залила.

Бо де їх тримати, старі папери, як не у підвалах?

— Я заклав у проект такий запас міцності, що декому з присутніх, — професор вишкірив жовті прокурені зуби, – це не вдасться навіть і уявити, а не те що описати доступними термінами...

Газетярі морщилися, але шпички ковтали.

— Під час випробувань камеру установки було набито піроксиліном під кришку, і що? І нічого. Після вибуху я просто відкрутив кран, і утворений газ вийшов назовні, а стіни камери лише трохи оплавились. Нема зараз на світі такої сили, що змогла б підірвати мій котел.

— Ручаєтеся? – підозріло запитав журналіст із чорною рукавичкою на лівиці. Коли він клав руку на стілець, лунав дерев'яний звук, але ніхто не звертав уваги на це. Багато було таких... дерев'яних. У художній літературі навіть термін побутував – вуборги, від англійського wood, але виховані люди калік просто не помічали. Світ небезпечний. Кожному може щось відірвати… а не підставляй!

— Головаюсь, — знову посміхнувся оратор, і журналісти зарипіли перами, занотовуючи ще один професорів неологізм.

— А проте, — доповідач посерйознішав. — Ужито всіх стандартних заходів безпеки. Пристрій знаходиться на цілком безпечній відстані. Якщо ви підійдете до вікон — по черзі, панове, по черзі, прошу не тупотіти! — то вам доведеться використати бінокль, щоби побачити напис "Стороннім вхід заборонено!" на брамі. Сама будівля, де знаходиться котел, споруджена за схемою порохових млинів, цебто має три капітальні стіни, й одну легку, яка скерована в бік моря. Дах також легкий. Так що навіть у малоймовірному випадку, якщо котел усе-таки вибухне, легкі уламки полетять у бік моря, а ми насолодимося видовищем.

— Але! — професор застережно підняв угору пальця.