Люди та зорі

Вони зустрілися, вони просто не могли не зустрітись. Це сталося на вокзалі. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамір й одурілі від спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.

Він — хлопець років за двадцять, високий, м'язистий, — стояв ближче до заскленого віконечка. Вона — непримітна з першого погляду білява дівчина, гарненька, струнка, трохи молодша — на двое людей далі.

Іх познайомила муха — звичайна муха-зеленуха, що іх безліч роілось на вокзалі тим спекотливим червневим днем.

Ось така звичайнісінька муха сіла на рукав хлопця. Він недбало здмухнув іі. Комаха перелетіла на дівчину. Але й там на неі чекав такий самий прийом. Тоді вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дівчину — лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дівчина віддячила тим самим.

І посміхнулась, звабливо опустивши очі.

— Нам, здається, іхати одним потягом? — почула вона, вибравшись, нарешті, з черги.

Здаеться, так, — кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.

— Тоді чому б нам не познайомитись? — з посмішкою запитав хлопець. Я Юрій. А...

— А я — Їлена! — теж посміхнулась дівчина. — А ви теж до кінця?

— Ні, кілометрів на триста ближче. Але хіба я схожий на якусь поважну персону — дипломата або замміністра?

— Ні, не дуже. А що? — трохи здивувалась дівчина.

— Тоді чому ми на "Ви"?

— Ну... А й справді!

І обое засміялись. Справді — ні вік, ні легкий одяг, ні чудовий настрій аж ніяк не сприяли й найменшій офіційності.

Вже через п'ять хвилин вони вже мали цілком достатню інформацію один про одного — як для перших хвилин знайомства, а ще через півгодини іхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю міста, бо Їлені чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що річки, а хоча б якогось ставка.

Вони зайшли в гуртожиток інституту, Юрій перекинувся кількома словами з Сергіем, колишнім однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потім іхали маленьким, неймовірно стрибучим автобусом, і іх кидало, а Юрій обережно притимував дівчину за талію, отримуючи сторожко-кокетливі погляди у відповідь.

Він привів Їлену під міст, де невелика річка розливалась на пару кілометрів, воду була прозорою, теплою й лагідною, а вітер ледь ворушив нагріте сонцем повітря.

Людей було мало, води — багато, дівчина жартома пробувала топити Юрія, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потім знизу хапав Їлену за ніжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тільки та встигала злякатись, потім легко тримав іі на поверхні, вислуховував жартівливі докори й знову робив те саме.

— Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?

Дівчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрія, спочатку одною рукою, потім обома, обійнявши його за шию, він невтомно відкидав назад воду, під гладенькою шкірою ворушились потужні, наче гідроциліндри м'язи, Їлена захоплено гладила іх невеличкими ніжними долонями й все міцніше притискалася до спини Юрія.

Непомітно, як течія, спливав час, все менше й менше хотілося вилазити з річковоі прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повітря, й все дужче й дужче відчувалось дивне напруження, аж поки темні непроникні хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.

Їлена перша вискочила з води, Юрій, підхопивши одяг, теж заскочив під міст, вони одягались, спираючись один на одного, — звичайно, опора з дівчини була суто символічна, а дощ все йшов і йшов, і вже скоро з мосту полилась змита водяними цівками грязюка, а жінка, на яку потрапив такий струмінь, з вереском вискочила під дощ й за секунду повернулась, викручуючи поділ плаття.

— Пішли?

Так і залишилось невідомим, хто запропонував це пиршим, але, оскільки заперечень не було, то через хвилину Юрій з Їленою вже йшли, перестрибуючи свіжі калюжі, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стікала з мокрого наскрізь одягу й втхлюпувалась з черевиків хлопця.

Дівчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрій легко підкидав іі на руки й "забував" відпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посміхаючись, навіть не намагалась пручатися, а тільки воркувала, приплющуючи очі:

— Ой, постав, тобі ж, мабуть важко!..

Вони повернулись до гуртожитку, Сергій довго посміявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ім кімнату й десь пішов, дівчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи світ за вікном на безформну сіру порожнечу.

— Брр, холодно! — із сміхом сказала Їлена.

— Бо мокро! — відгукнувся Юрій. — Знімай одяг, застудишся.

Трохи повагавшись, дівчина скинула блузку й штанці, залишившись у самому купальнику. Юрій теж роздягся, натягнув поперек кімнати якийсь мотузок, розвішав на ньому й стільцях мокрий одяг й увімкнув телевізор.

Стільці виявились зайнятими, він впав на ліжко. Їлена тремтіла, роздивляючись, де б його присісти.

— Йди до мене, — мовив Юрій. — Тут тепліше.

Дівчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.

На екрані комісар Каттані чинив круту розправу над верхівкою мафіі, з-за вікна долинав монотонний шурхіт дощу, дівчина скоро зігрілась, але тремтіти не перестала, лише дрож іі став дещо іншим, дихання — частим й трохи уривчастим, а пальці нервово стукали по руці Юрію.

Бравий комісар тим часом перестріляв всіх своіх ворогів, телевізор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонів щось про зовнішню політику.

— Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичні оповідання? — неголосно сказала дівчина. — То, може, трохи розкажеш?

— Ти теж любиш фантастику? — посміхнувся Юрій. — Ну добре. Хоча...

Він замислився, потім зітхнув.

— Бачиш, Їлено, мені здаеться, що ті моі витвори тобі не сподобаються.

— Чому ж?

— В кожному з них — брутальність, жорстокість, аваріі й катастрофи, вбивства й війни, потоки крові і лайки, болю та смерті. А ти — ти... Ти така ніжна, жива й життерадісна. Ти — повна протилежність всьому цьому.

— То навіщо ж ти таке пишеш? Чому б тобі не спробувати написати щось зовсім протилежне?

Юрій знову зітхнув.

— Пробував, — сказав він по паузі. — Не виходить. Я просто не можу собі уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скінчитись.

Їлена здригнулась.

— І все ж, розкажи!..

Юрій знову помовчав, міцніше обняв дівчину й тихо почав:

— Через багато-багато років після того, як ядерний вихор розвіяв по стратосфері своіх творців, як в пекельному полум'і згоріла більша частина біосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, після того, як цивілізація людей зазнала найбільшого за всю свою історію краху, через кілька століть після найбільшоі катастрофи — життя на Землі все ще існувало...

Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кілька кроків від протоки. Густа світло-жовта трава вкривала берег і годі було розрізнити, де починаеться вода. Лише далі, на глибині приблизно в півметра, з-під суцільного рослинного килима проглядали темно сірі мінливі віконця, а ще далі втикалися цупкі стовпчики очерету. Вітерець ледь колихав іх, шурхіт то завмирав, то посилювався.

Власне, назви були умовними. Трава була більш схожа на товстий шар цупкоі вовни, очерет — на металеву дротину з широким, але часто-часто подірявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.

— Хотів би я знати, якому цу дурневі вистачило тями поставити тут ретранслятор!

Чоловік, що пробурчав ці слова, легко вистрибнув з машини й зробив кілька кроків по траві. Під ногами захлюпало.

— Я поставив, — спокійно промовив другий, порпаючись у транспортному відсіці.

Першиі закашлявся.

— Нічого, нічого! — засмівся другий. — Я б ще й не так сказав. Але, розуміеш, в чому штука...

Він дістав з під сидіння два автомати, один кинув товаришеві, другий пристебнув собі на правицю.

— ...Так от, штука в тому, що два тижні ця протока була півметра завглибшки й можна було проіхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такі справи, вилетіли б на катері, та й усе.

— А автомати навіщо? — перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

— Можуть бути стрибунці, — так само спокійно відвповів товариш.

Його співбесідник аж здригнувся.

— Звідки ти знаєш?

— Місцина підходяща.

— А десантники?

— А що десантники? Всіх же вони не перестріляють. Та ти не турбуйся, — засміявся він, помітивши передяк товариша. — Якщо щось і залишилось, то невелике, впораемось.

Під ногами захлюпало. Очерет розступився, відриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присів й обережно поводив рукою над плесом.

— Що там? — запитав другий.

— Трохи радіоактивна. Але в межах пристойності.

Він витяг з машини невеликий кубічний блок, пристебнув до портупеі комбінезону й рушив вперед. Метрів за десять трава скінчилась, й вода підсутпила аж до грудей.

— Ось він, бачиш, — старший тицьнув дулом автомата в бік протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболічною антеною. — Пішли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слідом. Вода дійшла до горла, кілька разів довелося пливти. Нарешті дно почало підніматись, довелось знову ломитись через очерет, далі захрустіла під ногами трава й обидва вийшли на берег — такий же низький й зарослий.

Старщий підійшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на місце.

— Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабіни, — він зітхнув й поплескав руками. — Оце й вся робота. Сподіваюсь, для мене остання.

Молодший теж зітхнув й відвів погляд кудись вбік.

— Відлітаеш?

— Як тільки на літаку місцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцільна боротьба за виживання. Нам ще ладно — боремось в основному з начальством, а от як першопрохідці витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбіті.

Вони посиділи трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повітря. Потім встали й рушили назад.

— А ти стрибунців бачив? — зненацька запитав молодший.

— Бачив, — знехотя процідив другий. — Один раз. Нічого цікавого. Краще стикатися з ними на тренажері.

— Розкажи!

— Та кажу ж, нічого цікавого, — похмуро буркнув той. — Я тоді був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали місце для маяка. Зайшли в очерет.