Ідучи з Святогірського до Харкова, Ольга Павлівна мала намір в першу чергу відвідати Безпальків. З допомогою Безпальків, особливо Олекси Петровича, вона сподівалася розшукати потрібних їй людей, зокрема родину одного драматурга, що з ним була особисто знайома, звичайно, якщо Олекса Петрович захоче їй допомогти, та якщо з ним самим нічого не трапилось. За два роки багато дечого сталося: Харків уже не той — не столиця, а звичайне обласне місто, і люди кудись повиїздили.
Безпальки мешкали недалеко від Північнодонецького вокзалу на Чоботарській вулиці у власному невеликому будиночку. Ольга Павлівна обійшла величезну поштову споруду й опинилася недалеко від Чоботарської. Минувши два квартали, й не знайшовши таблички з назвою вулиці, вона перейшла на другу сторону, але там також не було. Ользі Павлівні думалось, що Чоботарську вулицю перейменували іменем якогось вождя, а він потрапив у вороги, його знищили, і так вулиця залишилась безіменною. Розглядаючи будинки, Ольга Павлівна побачила жінку з торбиною в руках, закутану теплою хусткою так щільно, що визирали лише двоє чорних очей, і гукнула її на поміч:
— Вибачте, що турбую вас, — перепрошувала вона жінку, — я мабуть заблудилася. Скажіть, будьте ласкаві, де є Чоботарська вулиця?
— Ви щойно стояли на Чоботарській, он там на розі, — відповіла крізь хустку жінка.
Ольга Павлівна тепер і сама бачила, що це і є потрібна їй вулиця. Перевіривши для певности число будинку, натисла на ґудзик. Почулися кроки, брязнув засув і на порозі з'явився в усій своїй привабливості, привітно усміхнений Олекса Петрович.
— Яка несподіванка! Прошу заходити!
Перш, ніж зачинити двері, Олекса Петрович уважно подивився на вулицю. Дружина Олекси Петровича тепло привітала гостю. Явдокія Гарасимівна була не менш приємною, як і її чоловік. Обоє вони хизувалися своїми добре вихованими дітьми, особливо раділи за синів, яких зуміли вбергти від шахтарювання, давши їм неабияку освіту.
Явдокія Гарасимівна розповідала про мандри свого чоловіка жартівливо й з великою любов'ю.
— Про всі свої пригоди Олекса завжди мені розповідає. Казав, Ольго Павлівно, що у вас досить надокучив усім своїм патяканням.
— Олекса Петрович завжди бажаний гість, — запевняла господиню Ольга Павлівна. — Дай, Боже, щоб таких, як він було більше.
Розмова нав'язалася про політичні події, про долю донбасівських письменників, однаково дорогих як Ользі Павлівні, так і Олексі Петровичу. Вже не доведеться почути Баглюків голос, його свіжі думки-десь поневіряється на каторзі, згоріла ясна зірка, ледве зійшовши над обрієм. Спочатку здавалось, що розгром письменницької організації Донбасу, арешти письменників — фатальна помилка. Хотіли вірити, що вона буде виявлена і правда переможе. Але швидко переконалися, що все робилося обмірковано і послідовно, з певною ціллю. Партія виключала з життя Донбасу українську інтелігенцію не за те, що інтелігенція робила щось недозволене, а за те, що вона українська. Взагалі ліквідували усіх, хто проявляв ознаки національної діяльности. Кружляли чутки, що Москва має намір переглянути кордони України й відібрати від неї вугільний басейн, знищити усе, що мало на собі національні сліди і насадити російське.
— Недавно я був у Слов'янському, зустрів там поета Василя Торецького. Ви його знаєте? — запитав Олекса Петрович гостю.
— Трохи знаю. Приємно почути, що Василь Миколайович на волі, — відповіла Ольга Павлівна.
— Бодай наші вороги мали таку волю! — сердито відповів Олекса Петрович. — Ішов я в Слов'янському на базар і побачив на розі вулиці маленьку людину в довгому подертому пальті. На ногах старі черевики; худа рука простягнена вперед, а очі дивляться в небо. Не було сумніву — я бачив Василя Торецького. Хотів з ним побалакати. Він знав мене добре, я навіть гостював у нього. Частував мене вином і читав свої вірші, а тепер не пізнав чи не хотів пізнати, до мене не відгукнувся жодним словом, ніби ніколи мене не бачив і не чув.
Тоді я звернувся до склярів. Один чоловік на прізвище Золототисячник розповів мені про поета Торецького. До розгрому донбасівської організації письменників Василь Миколайович працював технічним секретарем заводського комітету професійної спілки металюрґів. З невідомих скляреві причин, поета з праці звільнили й зразу ж викинули із заводської квартири. Отак він з старенькою немічною матір'ю опинився на вулиці під будинком, де мешкав багацько років. Сиділи вони на вузлах мовчазні й пригноблені. Стареньку жінку хтось таки взяв до себе, а Василь Миколайович залишився на вузлах всю ніч. Сидів він під стіною і наступного дня, ніби забув про все, нічим не цікавився.
За день біля речей не було уже нікого. Виявилося, що стареньку матір забрали до лікарні, звідки вона не вийшла, а її син опинився в Слов'янському, занехаяний, брудний, зарослий і несповна розуму. Мешкав він у глинищі з волоцюгами, харчувався нажебраним, жив одним днем, забувши своє минуле.
— Я довго міркував, Ольго Павлівно, над долею нашого поета і дійшов думки, що байдужим залишатися не можна. Хочу порадитися з вами, чим йому можна допомогти?
Ольга Павлівна зажурено схилила голову й думала, що казати цьому винятковому й безпорадному добродієві. Таким, як він треба низько вклонятися. На жаль, обставини вимагають обачности.
— Треба цю справу сперш обдумати, а потім щось робити, — порадила Ольга Павлівна. — Будемо сподіватись на краще.
Олекса Петрович пильно придивлявся до Ольги Павлівни; він ніби хотів відгадати її думки.
— Ми оце вирішували чужі справи, а тепер нам треба взятися за свої. Чи передбачаєте ви зустрітися в Харкові з кимсь таким, хто не належить до кола офіційних осіб? Це питання дуже важливе; від вашої відповіді залежатиме наша дія, — кивнув він в напрямку дружини.
Явдокія Гарасимівна ледве приховала усмішку.
Ольга Павлівна здивувалась і без вагань відповіла:
— Я їду до Москви не для офіційних зустрічей. По дорозі захотілося відвідати вас з дружиною, адже доведеться переночувати у Харкові. Може мені пощастить розшукати дружину й дітей письменника Миколи Кулаги.
— Знайдемо! — запевнив Олекса Петрович. — Переночувати також влаштуємо. Та в першу чергу нам треба вискочити з пастки.
— З якої пастки? — запитала Ольга Павлівна.
— З моєї хати; на розі вулиці сьогодні хтось стоїть і стежить за нашою хатою. Я впевнений, що шпигуни слідкують за кожним кроком, щоб відрапортувати про все своєму начальству. Мене вже не обдурити, я шпигуна пізнаю з першого погляду.
Олекса Петрович нервово пішов до вікна оглянути вулицю. В цю мить до Ольги Павлівни підійшла дружина й пошепки сказала:
— Хай вас не дивує поведінка мого чоловіка; не минула його новітня жахлива недуга — манія переслідування, що напала на нього останніми роками.
— А ви думаєте, що я її не маю. Здається, ми всі хворі на цю недугу — система її породила.
Ольга Павлівна не марнувала часу, вирішила перевірити адресу письменника Кулаги, що їй дав Олекса Петрович. З жалем розпрощалася вона з друзями й вирушила на Піщану вулицю розшукувати потрібних їй людей.
10. ПІД ЧАС НЕУГАВНОГО ДОЩУ
День-у-день падав настирливий весняний дощ. Вулиці Підверб'янки вилискували калюжами води. До копальні чи до крамниць можна було дійти лише по вузеньких стежках, насипаних заздалегідь кужелем ще влітку.
Клюб стояв на вигоні, відокремлений від селища. Ця довга будівля, тепер серед моря води, здавалася покинутим старим кораблем, що його доруйновують хвилі й вітри. Жодна жива душа не наважувалася дістатись до клюбу. Не чути там ні музики, ні співів, ні дзвінких голосів молоді. Лише Микола Солод накладав на червоне полотнище плетиво білих літер, та ще з обов'язку служби, як заступниця своєї матері, з'являлася Віра Доценко. Спочатку вона роззувалася, надівала спортові черевики й, м'ягко ступаючи, тинялася по клюбу, ніби не могла собі знайти діла, а іноді мовчки приглядалася до Миколиного малювання.
Одного дня Віра прийшла до клюбу змарніла й стомлена.
— Ви хворі? — запитав Микола, тримаючи дівчину за руку.
— Ні, я здорова, — відповіла Віра, — Мені дуже погано спалося минулої ночі; пробувала вирішити одну справу, але мені це не вдалося. Якщо вам не завадить, то давайте посідаємо й щиро побалакаємо, — запропонувала дівчина.
— Чи можна мені бути з вами цілком відвертою?
— Якщо маєте до мене довір'я, то можете бути відвертою, а якщо не маєте...
— Мені потрібна порада сторонньої людини, і свій вибір зупинила на вас тому, що ви людина відверта, а справа надто делікатна, вона стосується не тільки моєї родини, а в якійсь мірі й вас, Миколо. Пройшло більше тижня як від'їхала мама. Де вона, що з нею? Тепер такий непевний час...
— Я впевнений, що такій людині, як ваша мама ніщо не загрожує.
— Мені здається, що мама може допровадити нашу родину до загибелі втручанням у ці справи. Мама бавиться з вогнем, — запевняла Віра, — вона фанатична націоналістка, її, крім українства ніщо не цікавить, а тато — ідейний комуніст. Наша хата стоїть на вулкані, що кожної миті може вибухнути.
— А може ви перебільшуєте, Віро? — лагідно мовив Микола. — Мені здається, що ваша мама свідома українка і в тому нема ніякого злочину, а тато — спеціаліст, що його втягнули в партію для престижу.
— В дійсності воно не так. Хоч вони й багато дечого приховують від мене, але я все бачу. Батьки вважають мене за дівча, що крім спорту й театрального мистецтва нічим не цікавиться. Мені аж страшно робиться при одній думці, що несподівано почнеться трагедія і ми всі опинимось на півночі. Треба цьому запобігти, але як? Що мені робити?
— Не вигадуйте дурниць і не осуджуйте вашу маму. Перед такою людиною, як ваша мама, на коліна треба ставати! — відрубав Микола.
— Сядьте й дослухайте, що я хочу зробити: я поставлю перед мамою категоричну вимогу; щоб вона порвала всі свої особисті зв'язки й знайомства; щоб вона покинула клюбну роботу і стала хатньою господинею. Татові інтереси повинні бути і маминими; усе, що діється поза хатою, маму не повинно цікавити. І так триватиме до кардинальних змін у нашій країні, якщо вони взагалі колись можуть статися.
— Програма ваша, Віро, дуже велична, та чи погодиться Ольга Павлівна на добровільне ув'язнення? Припустимо, що вона не схоче, то що з нею тоді робити?
— Не турбуйтесь, Миколо, донощиці з мене не буде.