Заячий пастух

Але зайці відчували небезпеку й обминали її, тим паче, степ широкий, степ безмежний, є куди дітись, є куди податись. Вітер навівав на небезпечне приладдя кучугури снігу, вітер зривав порозвішувані петлі. Скільки люди не хитрували, скільки не мудрували, а впіймати живого зайця не довелось нікому.

Але швець Мусій одного дня прибрів до Карла Францовича з мішком за плечима й сказав:

– Два вже є. Гроші зразу платити будете?

До контори нагодило й Гичку, як ретельний службовик, він захотів перевірити, чи зайці не мають якоїсь ганджі, зняв з Мусійових пліч мішок, потім заходився витягати звідти пручку тварину. Заєць верещав дитячим голосом і поки опинився в Гички в руках, то встигнув подерти Мусієві свиту, а службовикові здерти з руки шмат шкіри. На тому оглядини й закінчилися. Клянучи диких створінь, понесли їх до кошари.

Зустрів хлопчина бажаних гостей урочисто, з музикою, він ще здаля пізнав, що саме має довгий дядько в мішку.

– Зайців принесли? – запитав він.

– Та вже ж не поросят, – дивлячись на закривавлену на руці хустку, промимрив Гичка.

– Принесли, – глянувши на роздерту свиту, сказав Мусій.

– Оце добре! – задзвенів Васильків голос. – Давайте їх сюди.

Він схопив мішок, поставив на сніг біля своїх ніг і поліз досередини рукою.

– Ану ж, ну, – зловтішне дивився на хлопця Гичка.

– Пощупай їх, чи м'якенькі.

А Василько витяг зайця, пестливо притиснув до грудей, погладив по спині й посадив. на сніг. Заєць повів вухами, дриґнув задньою лапою, потягнувся, мов після сну. Витягнув Василько з мішка й другого зайця.

– А я вам сінця приготував, – мовив він до тварин.

– Тож біжіть до кошари, до кошари... Розвівши руками, хлопець погнав зайців поперед себе, і вони слухняно поплигали через розчинені двері.

Переглянулися Гичка з Мусієм, помовчали, ще раз подивились один на одного, і тоді Мусій спромігся сказати:

– Отакої...

– Еге ж... – мугикнув за ним і Гичка.

І вони притьма подались до маєтку. А внедовзі по тому причимчикував до Василька дід Данило.

– Що тут у тебе діється? – запитав він хлопця, що вже знову вгніздився на призьбі й вигравав на сопілці.

– У мене нічого не діється, – відповів Василько.

– Як же це нічого, – мовив дід Данило. – Прибігли до маєтку Гичка з Мусієм і такий рейвах здійняли, що земля загула. Кажуть вони наймитам, ніби ти заячу мову розумієш, і що не скажеш зайцям, те вони й роблять.

– То неправда, діду Даниле, – сказав Василько. – Не я розумію заячу мову, а зайці розуміють мене. А слухаються мене, бо так треба.

Підійшов дід Данило до кошари. Звірята довбуться в копиці сіна, вибирають смачніші стеблини. Аж сторопів старий. Але подумавши трохи, вирішив, що дивуватися не слід, на те ж Тарас і є Тарасом, щоб усе для інших неможливе, було у нього можливим.

І ніби так воно й треба, сказав Василькові:

– Худібка твоя, мабуть, зерно любить. Та не знаю, чого принести, вівса чи ячменю.

А Мусій щодня приносив до кошари по двоє й троє зайців. Звірята почувалися в своїй новій оселі так, ніби тут вони й знайшлися, бігали, вигравали, умивалися, розгладжували кострубаті вуса і зовсім не хотіли помічати людей, тих людей, яких недавно оббігали десятими гонами.

Люди йшли до панської кошари не тільки з маєтку, але й із Семенівки, Перещіпного, Горілої Клуні, з усіх довколишніх сел, куди добігала чутка про дива, що творяться в Номікосівці. Оглядаючи зайців, декотрі нишком хрестилися й шепотіли: свят–свят...

11. Повчальна розповідь про двох Тарасів

– Колись давно, дуже давно, жили в нашому краї, де й ми тепер живемо, наших дідів прадіди. Називався тоді край наш Україною, а правив нею гетьман, а це однаково, що цар у москвинів або король у поляків, чи султан у турків. Мав гетьман під собою велике військо із самих лицарів, і лицарі ті називалися козаками, стояли вони таборами й пильнували, щоб не наважився хтось із сусідів, або цар, чи король, чи хан, зазіхнути на землю нашу. А край–бо ж наш славився достатками й гараздом. Такої, як у нас, родючої землі нема ніде на світі. А люди наші працьовиті, а гетьман справедливий, то й не диво, що ніхто не знав злиднів, кожен почувався паном і господарем. Уміли наші люди жити, уміли й добро боронити, і ніщо так не шанували, як волю свою. Але заздрощі й пожадливість роз'їдали печінки цареві московському, королеві польському, султанові турецькому, хотілося б їм загарбати землю нашу з лісами непрохідними, степами просторими, ланами широкими, ріками в наших людей.

Отак і велося з віку по вік, доки не почав гетьманувати Тарас Перший. Розумний і хоробрий був гетьман Тарас, любив він край свій, любили і його люди, батьком називали. Аж дізнається якось Тарас, що заприятелювали між собою цар московський, король польський і султан турецький. Заклопотався від цих вісток гетьман Тарас, тяжкі обсіли його думи. Воювали попередні гетьмани із царством московським, із королівством польським, із султаном турецьким, і перемагали ворогів своїх, бо билися один на один. А гетьманові Тарасові доводиться виступати одному проти трьох. І скликав він раду народну, розповів усе й сказав:

– Сили наші, браття, не рівні. Надходить така година. Вогонь може пожерти наші статки–маєтки, діти можуть посиротіти, а жінки повдовіти, а козацькі голови покотитись по сирій землі. Але немає іншого нам рятунку, як битися до останньої шаблюки й перемогти, а як не здолаємо ворога, то всім загинути.

І люди одностайно постановили змагатися й перемогти, перекували рала на зброю, приготувались до рішальної війни. І війна розпочалася. Але бачив гетьман Тарас – забракло олива для рушниць, пощербилися в козаків шаблі, поламалися списи, війська залишилось обмаль, та й те закривавлене, змучене й виснажене, надходила остання година. І вихопив він із піхов криву шаблю, щоб і його спіткала однакова доля з козаками, літає він на коні, січе–рубає ворогів, аж задубіла рука йому. Тоді солдати царські підкралися нишком до гетьмана, накинули на нього аркан, стягли з коня й поволокли до самого царя. А цар їхній бородатий стояв на горбі, здалека спостерігав за рішальним побоєвищем. Коли солдати поставили перед ним на ноги гетьмана Тараса, цар тоді й каже:

– Ти міг, гетьмане, скоритися мені. Був би ти в мене воєводою, розбили б ми з тобою і короля польського, і хана турецького, і добре б нам жилося. Тобі платив би я великі гроші за вірну службу. А ти не хотів скоритись. Тож відтепер уже нема України, зроблю я з неї свою московську губерню, турків і поляків також зітру на порох, і пануватиму я на півсвіту.

І відповів цареві московському гетьман Тарас:

– Може, й запануєш ти, царю московський, над півсвітом і впровадиш у ньому неволю. Тяжкої долі доведеться зазнати нащадкам нашим у неволі вашій. Та прийде той час, коли серед невільників роду козацького знайдеться інший Тарас, і поведе він народ свій проти гнобителів, і впадуть кайдани, запанує воля, і засяє над землею нашою сонце українське.

А цар московський каже гетьманові:

– Зроблю я так, гетьмане, що люди твої забудуть, якого вони роду, забудуть і про тебе, тільки й думки в них буде про шматок хліба. А хто наважиться піднести голову, одразу ж буде зрубана. І щоб від тебе, гетьмане, сліду не залишилося на землі колись вашій, а тепер моїй, зараз солдати тебе спалять, а попіл твій розвіє вітер.

І схопили солдати гетьмана, прив'язали до старого дуба, і там в огні сконав він. Отож кінчилася війна, хто залишився живий – почали злазитись до своїх осель. А села ж які! – попелища, згарища й руїни. А люди ж які! – вдови та сироти, каліки та старі. А їх уже ждуть – не діждуться москалі, бо цар розподілив між панами та генералами все добро наше – і землю, і те, що на землі, і людей, щоб зробити їх кріпаками, щоб робили вони не на себе, а на московське панство.

Минуло і сто, і двісті років, і розмножилось людей ще більше, як було їх за гетьмана Тараса. Але ніхто в тих людях не пізнав би нащадків козацького роду, забули вони славних предків своїх, затуркані, залякані, в неволі народжувались, невільниками вмирали, і думали вони лише про хліб щоденний. І здавалося москалям, що вони вже назавжди приборкали українців, скорили їх навіки. Москалі певні були, що вже ніколи не з'явитися на упокореній землі новому Тарасові. А він таки з'явився. З'явився на світ Тарас Другий в біднючій родині кріпака, що працював шевцем у пана. Воно й не дивно. Сам Бог, коли треба було послати на землю свого Сина, то обрав йому на батьків теж бідних чесних трударів. Поки малим був Тарас, то нічим не відрізнявся від інших дітей, хлопець як хлопець, а підріс трохи, то прокинулась у нього до всього цікавість, про все йому треба було знати. У писарчукових дітей навчився грамоти, поперечитував їхні книжки, довідався з них такого, що й старі люди про це навіть уяви не мали. Вечорами до шевцевої хати сходилися кріпаки послухати мудрого хлопця. Про дивовижного шевцевого сина дійшла якимись дверима чутка до самого пана. Захотілося панові побачити розхваленого Шевченка, і закликав він Тараса до себе. Погомонів з ним про це, про те, переконався, що хлопець справді кмітливий та меткий, і вирішив узяти його до себе за служку, чи подати щось, чи запалити люльку, чи наточити квасу, чи покликати когось. Діло припало Тарасові нетяжке, а головне, що пан мало коли сидів дома, або їде десь до сусіднього пана грати в карти, або полює, або й зовсім відрядиться до міста на тиждень, якщо й не на ввесь місяць. А книжок той пан мав багато, і Тарас читав досхочу, не марнував жодної хвилини.

І не минув ще рік або два, як Тарас уже знав, де які є царства, як там живуть люди і що взагалі діється на білому світі. І натрапив він на одну таку книжку, що в ній спочатку й до кінця було написано про нашу колишню Україну, про всіх її гетьманів, з Володимира Святого почавши й Тарасом Першим закінчивши, навіть стояли в тій книжці й слова, що їх сказав останній гетьман цареві московському. Отоді вже Тарас і збагнув, хто він такий і що доведеться йому діяти.

І трапилося так, що до Тарасового пана приїхав аж із столиці в гості інший пан, якийсь учений і розумний чоловік.