– Да, довгенько ви назад добиралися, – намагався виправдати свою несподівану нечемність, – от.
– Аж дві з половиною доби, – не проминув зблиснути інтелектом Влад‑Столиця.
Усі скромно закивали головами, щоб теж розділити провину перед командиром.
Особливо Хантер:
– Да чого там, доки ви там, ну, словом, а в нас уже й дитинка для вас знайшлася.
Наперед висунувся чисто вимитий Кирилко. Він мав доволі урочистий вигляд ще й тому, що військова одежа, хоч як він її підперізував, була завелика, зате попереду в кобуру не влазила велетенська рогатка.
Обоє хотіли щось до нього сказати, однак він перший підвів очі, і всі навколо притихли, і слава Богу, бо ще б почали кричати якісь вітання молодятам чи ще якісь недоречні дурниці, бо перед сиротою в них не було таких слів.
– Як тебе звати? – запитав найлагідніше бойовий офіцер.
– Партизан мене звати, – була тиха відповідь.
Що тут скажеш?
Тому лейтенант обійшов бронемашину, дивуючись, що вона геть новенька, а ще новіший напис був ззаду:
"Було б НАТО не було б АТО", й фарбою обкидано навколо віночком.
– Ну от, – лейтенант пошукав, що казати, й нарешті знайшов. – А хто це так гарно малює, у нас же, здається, художників не було?
– Знайшовся, – пхикнув Хантер.
– Хто?
– Цей, як його, тю, забув, ну, воділа‑муділа, та його вже есбеушники забрали.
І знову все вмовкло.
Так і стояли.
– Гірко! – нарешті здогадався вигукнути Джура.
Усі підхопили.
Тому Галя не стрималася, і перед тим, як поцілувати Мічуріна, видобула заповітне дзеркальце, причепурилася, зиркнула туди й побачила себе якою?
У весільній фаті.
"Гірко, гірко, гірко...", – відлунилося потрощеними околицями.
25
Ну хто б це міг подумати, що найгірші дороги в нас можуть стати ще гіршими? Ясно, що держава розкрадала весь автомобільний податок, але ж ніхто й передбачити не міг, що ще більші кошти, вкладені в міни, снаряди тощо, перевершать шляховий ідіотизм?
Приблизно такі думки тривожили генерала Хомченка, бо він з чистою совістю не відносив себе до урядових бюрократів, адже армія – то зовсім інша сфера.
Іноді він дивувався, чому це броньований джип, приватно зроблений, набагато зручніший, скажімо, за армійського взірця, адже на створення цього витрачено значно більше, аніж на імпортовану техніку? І куди поділося, скажімо, оте сальдо?
Він здогадувався, куди, то ж його цікавили конкретні особи з конкретними фінансовими рахунками.
Слава Богу, було про що думати, бо й не знав, як убити час нескінченними шосейками, де проста ґрунтівка здавалася комфортніша за асфальтівку, рясно постріляну, отож, петляючи вирвами й міркуваннями, ескорт долав населений пункт Сироваху, який вже давно був ненаселеним.
Спершу Хомченку здалося, що хтось увімкнув у салоні музику, й він невдоволено оглянув офіцерів, однак несподівано збагнув, що звуки проникають сюди крізь броню з вулиці.
Усі разом подивувалися: кому це спало на думку отак галасувати?
Розтрощений пейзаж недоречно вінчався пошарпаною кафейкою "Марина", названою на честь якоїсь місцевої дами, звідтіля лунала музика й пахощі, щоправда, не кафейні, а іншої кулінарії – тобто густий дух армійських консервів, засмажених на цибулі.
І не дивно, що на жердині біля розбитого трансформатора терпляче примостився рядочок ворон, чекаючи нюхом на якусь поживу. З'ява штабного ескорту трохи схвилювала їх: чи не доведеться ділитися огризками?
Музика лунала українська – "Рідна мати моя", отож ескорт, подумавши, зупинився, звісна річ, які б це сепари таке слухали; і справді, за кафейкою притулився пошарпаний військовий бусик з українською символікою, крізь розчинені дверцята звідтіля лунала фонограма.
На превеликий подив генерала, ніхто на нього не відреагував, йому навіть здалося, що гучності навпаки додалося.
Спершу на майданчик ступила охорона, а потім уже й начальник, звісна річ, чоловік приїхав сюди інспектувати, а тут – на тобі, нештатна ситуація, тобто посеред війни діючий алкогольний заклад?
Додати, що ніякої охорони не виставлено – іди й бери їх голими руками.
– Хто старший? – командним голосом запитав усередину Хомченко. – До мене!
Але ніякої реакції не відбулося, бо грубі чоловічі голоси дружно, хоч і не чисто, підтягували:
– І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю...
Неймовірно, але генералові довелося чекати, доки там усередині доспівають пісню до кінця.
– Я ще раз питаю: хто старший? – виразно пролунало в паузі.
У відповідь із динаміка пролунала нова пісня: "Сумно, сумно аж за край...", отож начальник кивнув охоронцеві, той підбіг до поколупаної автівки і вимкнув звук.
Всередині кафейки на це виник невдоволений гамір, і на порозі постав Жора Тороповський, хитко тримаючись рукою за автомат калашнікова. Побачивши прибулих, він ніяк не зреагував, а, підійшовши до бусика, всунув туди довгу руку й знову увімкнув пісню.
– Ви що собі дозволяєте? – прошипів до нього штабний майор, бо сам був подивований таким нахабством щодо військової субординації.
У відповідь наштовхнувся на доволі каламутний погляд. Хлопець навіть не напружився, не зробив ніякого зусилля, аби прореагувати на начальство, отож усі чекали, потроху наповнюючись люттю.
– Я вас питаю, – напосідав Хомченко, – що це все значить?!
Боєць з досадою оглядав їх усіх, це ж як довго треба пояснювати столичному штабістові, що вони вийшли з рейду по тилах, чого була варта акція, які результати, а найголовніше – яких непоправних втрат вони зазнали. Власне, саме з цього приводу й повсідалися, щоб хоч якось прийти до нормального стану, адже інших засобів розслабитися у фронтовій зоні не існувало.
– Доповідати по формі! – пролунав наказ генерала.
На що у відповідь солдат неокреслено ворухнув стволом. Однак і цього було досить, аби охорона взяла його на приціл.
– Ну! – не на жарт почав лютувати Хомченко.
Жора підняв до нього стомлені затуманені очі, які потроху починали ізсередини наповнюватися змістом, але таким, який не сподобався б нікому.
– Стукну, – коротко відказав він.
Штабісти напружились.
Бо що означало таке слово? Що боєць комусь "настукає", тобто позауставно доповість?
– Що? – недочув генерал.
Жора, хитнувшись на колінах, повернув свій довгий тулуб, виглядаючи чогось вартого уваги, погляд його наштовхнувся на рядочок ворон, які з жердини пильно роздивлялися ситуацію. Несподівано скинувши до них автомат, хлопець дав коротку чергу, –
ті, збризнувши чорним пір'ям, таким же рядочком одлетіли на асфальт, тріпочучи крильми.
Охорона подивувалася.
Не з нахабності хлопця, а з небаченого стрілецького фокуса, ніхто з них подібного не бачив навіть, скажімо, в популярному бойовику.
Генерал і собі збентежився побаченим.
Жора повернувся до нього:
– Стукнуть? – хитнув опущеним автоматом.
Все навколо зніяковіло, лише над зруйнованою Сировахою лунав голос Софії Ротару:
– Одна калина за вікном, одна стежина за селом!
Генерал, озирнувшись, заспокійливо хитнув долонькою до своїх:
– Люди потомилися, – сказав він.
Потім наказав руками, аби всі рухалися до машин, ті так і зробили, спинами наперед, аби не випускати з очей постать солдатика з автоматом у руці.
Повсовувалися, повсідалися, фуркнули моторами й подалися, а в спини їх штовхало голосом естрадної співачки:
– Одна на всіх, бо у нас іншої нема!
26
Коли вантажівку підкинуло на міні, Сивий і Влад не встигли здивуватись, як здивувалися, що живі; ще й вистрибнути встигли, коли машина спалахнула свічкою, одплигнули й покотилися за узбіччя, де припали до землі й слухали, як горіло усе майно, як стріляють у вогні кулі.
Коли одстрілялось, Сивий почав шукати винного:
– Ото на дорогу треба дивитись, – буркотів Сивий, доки Влад‑Столиця не відрізав:
– Під дорогу! Блін, міни ж ніколи на дорозі не лежать. Ну, а якби ти рулив, не наїхав би?
Сивий одразу вмовк, бо остерігався, знаючи: якщо Влад заведеться про міни, то почне повчати півдня про всі сорти й марки, особливості застосування.
Одне дивувало: звідкіля він усе знає?
Особливо про міни – в жодному військовому посібнику про них стілько не написано.
І добре, що мовчали, бо ще здалеку почули, як гуркотить військова колона, про всяк випадок залягли глибше й вгадали, адже над технікою тріпотів чи то деенеративний, чи то педеральний двоголовий орел, Влад‑Столиця так од цього занепав, що навіть не промовив про того ненависного птаха свої узвичаєні слова.
Коли прокотилися, Сивий забідкався:
– Ти диви, гади, і жоден на міну не наїхав.
– Да, діду, вона нас, сука, чекала.
– Ні, ти прикинь: якби ми не так поспішали, то це вони б напоролися, – знову почав шукати винуватого Сивий, бо це Влад дуже підганяв його на виїзд, що й не дав навіть підголитися, а потім дід намагався це робити в кабіні, й тому почав закипати ще напівдорозі, аж доки докаркався.
Однак на відміну від освічених столичних людей Сивий перший збагнув, що йти було нікуди, бо куди?
Скрізь могли бути кацапєти або, що не краще, новомалороси. Тому він першим ділом знайшов воду в ярочку, покуштував, вони напилися, отямилися й вирішили перечекати.
– Тут головне, щоб із вертольота не засікли, – так почав столичний парубок, аби заново завестися про гвинтокрили всіх різновидів і Гатунків.
Сивий намагався не слухати, знаючи, що всього однаково не запам'ятає, та й навіщо?
От, наприклад, вода, він і без вертольотів знав, як її знайти, як розчистити, навіть знав без книжок, як профільтрувати, однак одразу зрозумів, наприклад, що вода в ярку очищення не потребує.
Ховалися в кукурудзі, бо вона була вища й густіша за чагарник, нею й харчувалися, доки їх люто не пронесло, отож вирішили вибиратися звідти.
І добряче заблукали в кукурудзі, коли зачули млосний дух вареної картоплі.
– Бараболі, – сказав дід.
Підійшовши до крайньої хати, познімали з липучок українські шеврони, бо вирішили не експериментувати, а почали одразу:
– Далеко ль до прасьолочной, мать?
– Чєво? – оглядала їх немолода тітка.
– Да вот, ат сваїх отбілісь, теперь винуждєни от укропов прятаться, не подскажет, мать, далече ль оні? – блиснув філологічними знаннями Влад, остерігаючись, що Сивий може тут напартачити.
Однак той припав їй до симпатії дужче, бо був однолітком, тому вони швидко виїли всю картоплю, яка була в казанку.
Весь цей час вона кричала приблизно таке:
– Сукі, хунта, фашисти! Звєр'йо – ворваліся в мой дом еті клятиє із Правово сектора, всьо ограбілі, а мою єдінствєнную дочь, мою родніньку кровиночку, еті бандєри звєрскі ізнасілувалі, гади, все по очєрєді на моїх глазах, ви где такое відєлі?
Так, що картоплина застрягла у Владовому горлі.
– Сочуствуєм, – насилу промовив він, а Сивий зітхнув на нього з полегшенням, бо не знав, як сказати російською "співчуваємо".
– Оні, гади, меня держат, чтоби я смотрела, а я крічу ім: возьмітє лучше меня, а девочку оставте, а оні нет і нет!
Солдати на це покинули жувати.
Тому стара полізла за піч і вийняла балцанку з самогоном, і всі мовчки поринули в неї.
Після третьої чарки жінка поринула в спогади про своє довге нелегке життя, а по четвертій, мутно лупаючи на Сивого, оповіла:
– Вот так я прожіла жизнь, одна‑одіньошенька бедовала, ні мужа тібє, ні детей.
Що здивований цим Сивий зміг запасною мовою:
– А как же дочка...