Забуваючи санскрит
Час "А"
Чоловік повільно стоїть на паркеті.
– Ми тільки те й робимо, що не відчуваємо нічого, – лунає в міжтелефонному просторі.
А тут, у коридорі, морок чорно‑зелений, де спиною до нього повернутий він і швидко мовчить. Де він отак навчився? Коли це стає нестерпним, то:
– Так... Ну... Само собою... Ну – це не телефонна розмова, – тимчасово заговорив він.
Телефон класний, дротовий, бо виробництва ГеДееР. Чи Чехословччини.
Чоловік обертається, бо він затуляє тумбочку із телефонним апаратом, тому й поставa на перший погляд була дивна.
– Ну, що ти... – нарешті озивається він у дротові обшири.
Знову западає пауза, бо чутно кухню, там крапає вода. Чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром. Бо коридор зроблений із колишньої вітальні,
де стінами відгороджено ще кімнатки, туалети, ванночку й кухню. З іншого боку – двері до також велетенського, однак, не перегородженого балкона.
А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут – це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.
Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.
– Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п'ять хвилин? А‑а... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.
Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з напівслова:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин.
Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:
– У тебе хтось є.
– У мене когось нема, – намагається прослизнути він.
– Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! – я не люблю брехні.
– Нема, – слизне він. Бо знає.
– Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.
Од слова "особа" Володя особистішає.
– Невже?
Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.
– Я їй по‑о‑пулярно пояснила, що ми з тобою – не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.
– Невже? І – не дзвонила? – забринів він новою надією.
– Це була вона? – і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя – не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.
– Я тебе, тебе, тебе! питаю, – питала, питала, питала вона.
З'являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина
Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.
– Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! – гукнула Ніна, наче в далекий телефон.
Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.
– I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п'ятдесят! П'ятдесят доларів!
– По роботі.
Сказав Володя так, що телевізор блимнув.
– А потім на сто сімдесят? Ти – думаєш? "По роботі"... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..
Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.
Наче відповіддю на запитання на порозі з'являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.
Пауза.
Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.
Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.
– Там скоро виросте сталактит, – сказав Толя.
– Де? – озирнулася Христина Свиридівна.
– У раковині, під краном, – перевів її погляд на кухню Толя.
– Це слон? – привіталася прибулиця.
Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.
– У вас телевізор кольоровий ваш? – питає гостя.
– Ну, бувають же чорно‑білі передачі й по кольоровому телевізору, – виправдався нарешті Вова. – Здрастуй, Соню.
– Здрастуй, Вово.
– Здрастуй, Соню!
З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:
– Мамо!
– А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, – розповідає Соня. – Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?
Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.
– Правда, – погодився Володя.
– Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: "Дарую тобі, доцко, телевізор". Він – у мене такий. Правда, Вово?
Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:
– Правда.
– "Заслузила, доцко!" – подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.
– Правда, – сказав Вова, наче про газету "Правда".
– Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уявляєс?
– ДеСеСа? – стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.
– ДеСеСа – це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.
– Мамо! Я кому сказав? – сказав голос Юри.
– Отак – одразу? Директором дитячого? Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В – столиці? – засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.
– Правда. Соня дуже любить дітей, – захистив Київ Володя.
– А чий це портрет? На стіні? – спитала дівчина до стіни.
– Гоголя, – не витримала нарешті Ніна.
Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.
– Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.
– Правда? – наче про газету "Аргументи і факти", запитав Володя.
– Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.
Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона
ще не було.
– "Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра..." – цитує Соня. – Це в Херсоні – такий сирокий Дніпро сильно.
Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.
– Молодці мінчани, – похвалила Соня.
– Що?.. – в напівпиві видихнув Толя.
– Вони такі холодильники роблять!
– Ви були в Мінську? – поцікавилась Христина Свиридівна.
– Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.
Анатолій (одсьорбнувши пива):
– Ну...і як?
– Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато – випробовує вертольоти.
Знову пауза. Влучна така.
Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета "Культура і життя". Потім – "Вечірній Київ", хоча був ранок. Потім – журнал "Науковий вісник". Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:
– ...Минув який тиждень, коли...
Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.
– Ну, – як вона тобі? – киває той на ванну.
– Гм.
Крізь люльку відповідає Толя.
– Ну?
– Та нічого, – пусткає дим той.
– Клас?
– Ну ... може.
– Правда – клас? – наполягає Вова.
– Я в жінках не дуже... – наполягає Толя.
– Ми – одружуємося.
Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.
– Слухай, може, це й не моя справа, але я ...
– Вона – КаМееС.
– Хто?
– КаМееС.
– Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, – намагається виправитися або заховатися за димом Толя.
– Кандидат в майстри спорту, це – КаМееС.
– Ну то й що з того? – димиться вже й він сам.
– А тепер вона покинула великий спорт, – киває на ванну Вова.
– Ну‑у?
– Шукає себе. Місце в житті вона.
Анатолій на це гірко кривиться.
– Не в моїх правилах давати поради, однак...
– Вона була чемпіонкою Херсона серед юніорів.
– Серед юніорок. З якого виду спору?
– З водного. З цього... як його... – шукає Володя.
– Стрибків? – підтримує Толя.
– Фігурного, чи що, плавання, – вивершує Вова.
– Я не люблю влазити в чуже життя... Але скажи: як ви житимете? – тицяє в нього димом Толя.
– Вона вступить в інститут, – одбиває Володимир.
– У який саме? – булькає люлькою опонент.
– Або в університет.
– Або?..
– Ти покинь цей свій тон, нарешті... Ти ж прекрасно знаєш, що спортсмени зараз скрізь потрібні, що їх беруть... у різні вузи.
Анатолій повільно запитує у своєї люльки:
– А як же Ніна?
– Старий, не треба про це.
– Юра? Як?
– Я ж тебе просив...
Але, певно, недостатньо.
– Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяв собі лізти в чуже життя...
– Не треба.
– ... але змушений сказати тобі, – налягає на дим Толя.
– Благаю.
– Воно, звичайно, не дуже ввічливо, але як твій друг... Ми ж – друзі? Ти взагалі розумієш, що це таке – директор басейну? В Києві, – дуже дивується друг.
– Ти б побачив, як вона плаває!
Анатолій, киваючи на ванну:
– А ти – бачив?
– Я, взагалі‑то... особисто не бачив, але яке це має значення? Вона – КаМееС.
– Та я взагалі – не про басейн. Мені здається, що це не та людина, яка тобі потрібна в житті.
– А це вже не!..
– ...моє діло? Ні, ти – помиляєшся! Це людина не нашого з тобою кола, зрозумій. Вона ж... говорити як слід не вміє.
Володя вдихає на повні груди. Увібравши весь чужий дим.
– Я. Її. Люблю, – видихає він.
– А, ну тоді пробач.
– Зрозумів це?
Заходить до ванної, гордо ляснувши дверима.
Тут же в коридорі з'являється Ніна, на звук.
– Ну... як?..
– Я поговорив із ним. Як міг. Але... Мені здається, ти мусиш сама говорити на ці теми зі своїм чоловіком, – знову ховається за люльку Толя.
– Але ж він навіть не хоче зі мною миритися. Як же тоді говорити?
– А ти сама – помирися з ним. Ти ж – жінка.
На слові "жінка" обоє почервоніли.
Володя виходить із ванної, посвистує, наштовхується на них.
– А‑а. Дуже приємно. Ясно.
– Що тобі ясно? – дивується Анатолій.
– Усе! – мало не забирає в нього люльку Вова.
– Я не хотів говорити, але скажу: хтось видер із нового журналу (виймає з‑за спини "Науковий вісник") цілих три аркуші! – трясе надірваним журналом Толя.
– Я особисто не дер! – вдихає своє повітря Вова.
– Ти особисто! А трьох аркушів – ф'юїть! як вітром здуло.
– Ми особисто... – мурмотів Вова. – Може, Юра?
Це була перша фраза, яку почула Ніна.
– "Ми особисто"? Досі, досі, досі! Юра аркушів не видирав!
Соня (чує це з ванної):
– Сцьо значить – "досі"?
– Кому вони потрібні, твої сторінки? – дивується Вова.
Анатолій вимахує роздертим журналом у бік ванної:
– Не знаю!
Соня, продовжує із ванної:
– Сцьо знацить – "досі"?
Рятує всіх голос Юри, кімнатний:
– Мамо, йди негайно сюди!
Володя нарешті випростується:
– Тобі – позакладало? Тебе дитина кличе!
Зникає у ванній, ляснувши дверима, од чого гучномовець перекособочується на стіні й на мить оживає:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин.
На балкон виходить Володя, запалює цигарку (бо в нього особисто немає люльки).