Свинопас

Оновлялися листочки. А Мегедь сидів і так глибоко думав, що тричі забував, про що. О: про красу рідного краю.

Та була француженка одна, вона ніяк не ставила свою закарлючку. До заліковки, а в цей момент чомусь дивилася далеко-далеко. Мегедь би охоче взнав, куди.

От про неї саме й думав він, сидячи серед шереху юних віт: її сірі очі взагалі ніколи не зосереджували­ся на близьких предметах, це він точно підмітив.

Коли тягнув "шпору". Така молода собою, лицем тен­дітна, тілом дебела – прокляттям вона стала для Мегедя, просто прокляттям...

І носом шморгав смиренно, і нітився, і кліпав – вона не хотіла цього бачити, линучи очима в далечінь. "Щоб вони тобі повилазили".

Він дуже часто любив ненавидіти її і несподівано побачив поруч у тридцять восьмому номері автобу­са. Нічого тут дивного не було – квартири виклада­чів були поруч із гуртожитком.

Зовсім близько, у-у, ненависна. І одступитися ніку­ди. І погляд її ненависний, далекозорий. Отут, не в аудиторії, він міг спокійно її не боятися. Усі трид­цять хвилин вилуплятися на неї. Безсоромно – погляд її сірий витав десь ген, за пропливанням споруд, за мерехтінням гілок. Автобус поколихував її великі груди під строкатим шовком блузки, і Мегедь через пасажирів дивився туди.

Коли трусився в автобусі, до нього прийшла любов.

Горобенко сидів за прошарпаним ним же столом.

Безсило вдавлюючи в нього недопалка.

Коли Мегедь розчинив двері й увійшов до кімнати, там пахтіло дорогими духами. Горобенко знову за­палив того недопалка, що стирчав йому з рота, тю­тюном перебив парфумні пахощі. І заходився ще раз переписувати вірша.

Старшокурсник. Його ніс димить. Пихкаючи на­тхненням.

Мегедь тримав у руках пляшку, однак не осмілю­вався переривати Горобенка, хоча у голові йому ка­латала та гойдлива мелодія, яка так несподівано увій­шла в його життя, увірвавшись у ритмічне погойдування тридцять восьмого автобуса...

Коли Горобенко вступив до університету, він по­чав щосили пити. Охочим знати чому, він поясню­вав чому: за його недовгий вік горілка п'ять разів під­німалася в ціні, і, коли до рук траплялися гроші, тривога огортала його, що буде і шостий. Боячись, що не доп'є, він кожного такого разу читав усім свої вірші, тут же їх лаючи, мовляв, я був сильним, гар­ним, розумним хлопцем. І ось такого чудового хлопця я занапастив.

Мегедь ще раз рипнув дверима, кахикнув.

– Горілка – сила, спорт – могила! – вигукнув він, протягаючи наперед пляшку і намагаючись якомо­га блиснути очима.

Горобенко ж і не дивиться, не підводить очей від столу, а довго й уважно ставить крапку.

– Не питиму, – ворушить його верхня губа.

Мегедь стоїть біля дверей, притулившись до пляш­ки, й не вірить.

– Хоч трішки, ну, символічно...

Його бентежить такий поворот. Чим заклопотаний друг?

– Ось у що я тут перетворився! О! – Він тицяє Мегедеві аркуша з рядками.

Той бере, але не читає.

– Плюю я на цей, – кривляється, – кєєвський вели­кодержавний університет! Розумієш, друже, я вже забуваю слова.

Мегедь затряс головою, що розуміє. Підштовхую­чи столом пляшчину.

– Скоро вже я буду заново їх вивчати, наче які чужі. Та мертву мову, виявляється, легше зберегти, аніж живу, розумієш? І не благай. Не буду.

"Я ж – закохався", – хотів сказати Мегедь.

– Хоч чарочку, – каже він.

– Столиця! Плював я на таку столицю.

Він витирає губи і довго ще глузує зі столиці, пов'язуючи на шию дорогу американську краватку.

Мегедь, стоячи, нічого не розуміє. – Хоч крапелиночку... – нудить він, бо постає те музичне коливання в тридцятьвісімці.

На це Горобенко нічого не відповідає. У нього з'яви­лася інша мета. Яка – він не розкриває. Він хапає вір­ша, тицяє до кишені і разом зі своїми коштовними ароматами тікає тверезий.

Тоді Мегедь грюкнув об стіл, втупився в стіну й по­чав пригадувати деталі, які відбулися в автобусі.

На ранок він прокинувся у своєму ліжкові у жакеті і штанях. У них же він вийшов і почвалав до овочево­го. Там він став із прозорим кульочком біля кваше­них огірків, і, вилучивши мить, підвів свої німі очі на продавчиню. Та не витримала довго. Він знав.

Отже, похмелившись півкульком розсолу, потім ще трошки одійшов, далі почекав, доки одпустить. І по­їхав на залік.

Його шалена вимова змусила нарешті францужен­ку на нього глянути. Її погляд повернувся для цього з далечини й сфокусувався на Мегедеві. Вона поба­чила юнака, але він був для неї лише короткоголовим студентом.

– Ну, ну. Альон.

В голові йому усе так стислося, що вилетіло геть.

Мегедь зашарівся й почервонів дужче за Київський університет. Потім він почав мовчати. Її погляд зно­ву полинув геть за вікно, рука з ланцюжком відпер­ла загостреного профіля. Мегедь мовчав, як сало в посилці. Вікно картато відбивалося у її зіницях й іскрило рудуваті кучері над чолом...

Після чого француженка сказала:

– Бон. Скажіть, я ж од вас не вимагаю багато? Ну виучіть ви хоча б авуар і савуар. Тоді й приходьте. Оревуар.

А на букет його так і не глянула.

Мегедь ще довго сидів і душею чув, як університет потроху порожніє.

Він ніс букет порожніми коридорами. Сесія кінча­лася, кожна авдиторія була заставлена квітами, такої пори університет виповнений невластивих пахощів.

Він заходив у кожні двері, виймав із банок росли­ни, пригортав їх. Його букетик загубився десь межи інших квітів. Пахучий, він вийшов на свіже повітря.

Так дійшов до критого ринку, де все це оптом про­дав перекупці.

Він знову ступив на навощений той паркет. Кілька років тому на першому вступному іспиті отримав двійку. З екзаменаційним листочком в руці він ски­нув у коридорі черевики й увійшов до декана, від­чувши пучками пальців гладенький холод той. По­ тім обчхав деканові весь стіл і розплакався, простягаючи екзаменаційного листа. Декан якийсь час споглядав цю постать, а потім викликав голову екзаменаційної комісії:

– Допоможіть хлопчині.

Босих він тут не бачив ніколи.

Мегедь заховав свою зелену соплину й опинився в університеті. А декан ще довгенько сидів, думаючи, дивлячись на блискучу кульку на ручці власних две­рей, які зачинилися за білявим хлопцем...

Тепер же Мегедь слухав деканові слова, не розумію­ чи, лише вхоплюючи значення: стипендія накрилася.

Прикрість підіймалася поволі – його ганить лю­дина, яку він вважав за рідного батька, і він з докором глянув на декана. Не знав він того, що перед ним тут була француженка й говорили з нею довго, але вона, однак, не хотіла нічого розуміти, а на­ півслові його обірвала, грюкнувши дверима. Де­кан довго споглядав їх, дермантинові, бо на чорноті їхній закарбувався непокірний рух її блискотливих кучерів...

Однак Мегедь втратив єдину людину старшого по­коління, яку поважав, і втік у заповітне місце в яблуневім саду під гуртожитком.

Він блукає у зграях дерев, пролітає вітерець, вид­мухнувши із віт пахощі квіту. Мегедь, висякавши носа, вбирає у себе красиве повітря, хащі-пащі огор­тають його, він блукає ними до нестями, полохкаючи африканців, які цілують білявих старшокурсниць...

Дерева, здається, розступилися перед її вікном. Тре­ба ж так, саме тоді, коли її сильні пальці взяли акорд і над слов'янськими садами полинула давня фран­цузька пісня. Ота, що народилася для Мегедя в трид­цять восьмім автобусі...

Мегедь принишк. Він сів.

Уперше рояль грав так близько. Кожен звук цього чорно-лискучого інструмента поціляв усередині Мегедя відповідного дзвоника! Вони тихенько дзе­ленькали там, де знаходиться душа.

Він збагнув, що все, що було дотепер, – то лише піа­ніно, й усе в нім розступилося перед мелодією, яка оповивала, а потім наповнювала. Той рояль уже ка­латав замість серця – і там, за вікном, також! А голос її французький, несподівано сильний, злітав над усі­ма спалахами струн і розсипався незрозумілими до болю іноземними словами. Немов незбагненим яб­луневим цвітом обсипавши Мегедя, чого вже люди­ на витримати не здатна.

Повітря знизу було пахуче, а згори в нім купчилися хмарини – це перше, що він втямив, коли пісня закінчилася.

Ляснула кришка рояля, все пропало. Він одірвався від землі й полетів туди, де пахнуть пелюсточки. Він кидався у яблуні, наче в морську піну. А потім знову приходив під її вікно й падав там. Тоді сідав. Далі знову зринав у пахощі, знов і знов у густий яблуне­вий вир. Він зустріне, зустріне її у цім саду. Вона по­мітить в нього Гомера. От. Потім вони говоритимуть про красу рідної природи, довго, доки прокинеться та природа в них...

Шал налетить на них, молодих, і – понесе, помчить, немов могутній ескалатор, обох, ох, не можна, не можна думати про таке!

Бубухнув дощ. Війнуло землею. Вікно зачинилося.

Горобенко щоразу кудись таємниче зника і щоразу не признається, навіщо він тоді береже тверезість, студенти роз'їхалися на канікули, негри поїхали гу­ляти до Англії, а їхні білявки – на Чорномор'я.

Мегедь був сам у гуртожитку, самотніший за Робінзона Крузо. Якого він тут спізнав і полюбив. Він не поїхав до села, щоб не бачити його тепер взагалі.

– Кожне село має свого ідіота, – приказував голова сільради, виписуючи йому паспорта, – так наше наконєц здихалося.

Одногодки Мегедеві з армії вже поприходили, його ж туди не взяли через більмо. Тоді він і вирішив, що пора. Тоді й подався до Києва, щоб перемогти це місто, бо був єдиний на все село, хто писав вірші.

Коли він сюди вступив, одразу ж випросив у мето­дистки фірменого бланка з печаткою й відписав сво­єму колишньому голові ввічливо: мовляв, я живий і здоровий, учуся у вузі, чого й вам бажаю.

На літо влаштувався перевіряти квитки в тран­спорті і з того харчувався. "Же се, тю аве", – штовхав він пасажирів наче ненароком.

Надвечір вітер гуляв порожнім гуртожитком, кожна кімната світилася оголеною койкою, це міс­це, здавалося, й не було ніколи залюднене. Особ­ливо, коли оживав у Мегедеві спів з отого заповітного вікна...

Одного разу в порожняві Мегедь чітко почув кро­ки. Він крізь шпарину визирнув – у коридор з того кінця заходив Горобенко.

Мегедь зрадів надзвичайно й заліз у пилюку під ліжко.

Двері одчинилися ключем, і зайшли дві Горобенкові ноги. А далі – ще дві ноги зайшло, жіночі, на височезних закаблуках. "Гав!" – уже майже сказав Мегедь і тут почув неспо­дівано:

– Жьо не саве па, ке тю етюди франсе.

Паркетини під ним розповзлися, балки й перекрит­тя розійшлися – Мегедь полетів у чорну глибину – ЦЕ БУВ її ГОЛОС!

– Ні, – відповів, наче й нічого не трапилося, Горо­бенко, – цю книжку вивчає мій друг.

Друг лежав за півметра й уже почав стогнати з роз­ пуки – він би оддав будь що на світі – й паспорта б віддав! – аби лише вискочити із пастки...

– Ось як живуть поети, – раділа далі вона.

– Я вивчаю ось цю книгу.