– Шикуй вози! Стрільці вперед!
Про здобич ніхто вже й не думав. Гнані позаду війська гурти худоби, отари овець, кінські табуни, сотні половецьких веж знову дістались татарам – як легко вони їх покинули, так легко собі й повернули.
Опинившись без коня, Любодар уже й помислити не міг про те, аби наздогнати своїх – змушений був лишитись в таборі киян.
… За літа, проведені Любодаром на південнім порубіжжі Переяславського князівства, йому двічі довелося боронитись від половців серед голого степу в рухомім таборі з возів. Так здавна чинила Русь та й не тільки вона. Хоч старий Мстислав Романович на ратнім поприщі й не хапав зорі з небес, але воєм був досвідченим, а з огляду на літа ще й обережним та передбачливим. Піша рать у чистім полі супроти комонного війська легка здобич, не більше, та варто їй стати табором, укрившись за зв'язаними докупи возами з наставленими назовні довгими гострими кілками, як сили пішців і комонних у сутичці врівноважуються. А оскільки по рівному степу такий табір силою своїх оборонців ще й рухатись може, то вистачало би тільки корму та води: вхоплять степовики облизня й подадуться геть – шукати легшу здобич. Тому кияни й везли з собою великий запас гостроколу, щоб у разі потреби в обороні, обнести ним свій табір.
Коли татари кинулись нарешті на кам'янистий пагорб, то було вже пізно: їх чекали наїжачені вістря довгих кілків і тепер уже стріли русичів полетіли в нападників. Давно перевалило за полудень: саме та година, коли в степу найбільша спека. Попереду в долині виблискувала проти сонця Калка й по обидва береги її густо лежали посічені вої Руської землі – так густо, що й трави за трупом видно не було. А хижі татари, отримавши відсіч, оточили табір щільним колом за перестріл[193] від нього і, мов та зграя вовків навколо тура, вичікували тільки зручної миті для нападу.
За річкою, на тім місці, де ще недавно стояли полки Мстислава Удатного, з'явилось кілька ворожих вершників; один з них тримав чолку[194] зі жмутком кінського волосся нагорі – вочевидь то були очільники татар. І дійсно, скоро до них почали з'їжджатися інші, слід було гадати, що тисяцькі, коли по загальному числу судити – десятків зо два, не менше. В руському таборі похмуро спостерігали, як за Калкою чужинці вирішували їхню долю.
Неочікувано потрапивши до стану киян, де знати нікого не знав, неговіркий Любодар і взагалі замовк. Знай собі дивився та слухав, на вус мотав. Те, що діло їхнє пропаще, він не сумнівався. Орлика свого жаль було; хтозна, куди він подівся з такою раною. Швидше за все, з'їдять його ці татари, вирішив урешті Любодар і те було найнеприємнішим зо всього, що сталось з ним на Калці. Без коня в степу тобі робити нічого й за життя твоє ніхто навіть вевериці[195] не дасть.
Звідусюди тільки й чути було нарікання на галицького Мстислава:
– Отсе тобі й Удатний… Кашу заварив, а гості прийшли, то втік.
– Який він тепер удатний? – злим голосом заперечив інший. – Удратий він: ич, як дременув!
– Молодець проти овець. А проти молодця і сам вівця. Вляпались ми по самі вуха…
– Цить! Великий князь почує – матимеш на горіхи.
– Та… – махнув рукою перший і насмішкувато спитав: – Невже татарам віддасть?
Недовгим був перепочинок. Татари враз навалились з усих боків: одні сипали стрілами, інші підлітали на конях до гостроколу, а потім спішені, під прикриттям своїх верхових стрільців, дерлись на вози, гинули десятками або й сотнями, проте завзято й невтомно перли на русичів. Смерть збирала одвічну свою данину, дарма, що в небі срібними дзвіночками заливались жайворонки, у вцілілій траві, мов би нічого й не трапилось, сюрчали кобилки[196] й цвіркуни, а в Калці, принаджена кров'ю загиблих, скидалась риба.
Перед самим заходом сонця татари відступили. Але щойно стомлені русичі вдались до сякої-такої вечері, як степовики знову почали свою коловерть і знову на табір сипались їхні чорні стріли, то тут, то там зойкували поранені, падали вбиті – в багатьох це рождало безнадію. Відпочинку не було і вночі: татари гасали в темряві навколо табору, їхні стріли летіли й летіли, шкоди від них ставало все більше, та найгіршим було те, що більша частина обложених за всю ніч так і не стулила очей.
Табір русичів був велетенським: чи не двісті на двісті сажнів – добрих десять тисяч ратників помістилося у ньому. Та ще й коней більше двох тисяч – їм звели загорожу в самісінькому осерді табору, щоб стріли не долітали. Ставили табір поспіхом, на опуклому, на лоб схожому пагорбі й тим самим зробили його нерушимим: наче околицю від шапки хтось на голову собі натягнув. Зрушити з місця такого велета, покотити східну його частину вгору, проти схилу та ще й ланцюгів, що ними були скуті вози, при цьому не порвати – кому б таке вдалося? А тут ще й трупу татарського навалили під колеса, що не переїдеш. Безвихідь…
Всі зрозуміли це наступного дня. Не рушив табір з місця. І тягло[197] не допомогло, і татари не дали – де вони стільки стріл брали? Знову лізли на приступ і гинули, падали коло возів – хтось помирав мовчки, хтось хрипів, порубаний, проте й русичам завдали великої шкоди: в таборі було багато вбитих і поранених, зате зовсім скінчилась вода й не було часу навіть поїсти. Тричі того дня кидались татари на приступ, та все було марно. А спека настала така, що дехто не витримував, непритомнів у важкій розпеченій сонцем броні. Пити! – пити хотілось більше, ніж їсти, за півтораста сажнів на захід Калка манила до себе прохолодою води, обіцяла відпочинок і втамування спраги, тільки як же дістатись її?!
Та найстрашніше було попереду. Після другої безсонної ночі, на третій день облоги спека стала ще більшою. А над бойовищем почав ширитись важкий, нестерпний запах мертвечини. Гнили не тільки купи татарських трупів перед возами, але й свої полеглі всередині табору. Марили поранені, стогнали й божеволіли від нестерпних мук під пекучим сонцем. Спраглі, голодні коні іржали в тисняві свого загону й починали біснуватись, прагнучи будь що вирватись на волю – до річкової води та зеленої паші.
Та все ж черговий татарський приступ було відбито й цього дня. Ополудні настало затишшя: видихались не тільки русичі, але й татари. І тоді від Калки почувся чийсь дужий голос:
– Русичі! Не стріляйте! Воліємо перемови вести!
– Чи з наших хто? – здивувались у таборі. Розуміючи, що довго тут не протримаються, Мстислав Старий дав добро.
До табору піднялося троє: один широколиций, з вузькими очима татарин в шоломі й залізних обладунках і двоє на вигляд русичів, тільки одяг незвичний.
– Ти хто? – поцікавився з-за возів великий князь у того, хто волав.
– Плоскиня. Бродники[198] ми. Я отаман.
– Хто-хто?
– Вождь по-вашому.
– Пощо з татарами? Нехристь?
– Хрещені ми, – з образою заперечив Плоскиня і навіть хреста на заяложеній шворці з пазухи витягнув: "Дивись, мовляв, княже."
– То як же ви можете з отсими безбожниками на християн іти?! – обурився Мстислав Романович.
– Ворог у нас з татарами один, половці, – відповідав Плоскиня, – хіба ж наша вина, що ви на їхнім боці опинились?
– Речи, за чим прийшов.
– І в вас, і в нас доста загиблих. Субудай-багатур[199] більше не хоче проливати кров, – коротко мовив Плоскиня і зиркнув на татарина, що стояв поруч з ним і щось стиха тому сказав.
– Добре, – з готовністю відповів великий князь. – Розійдемось миром.
Татарин вислухав Плоскиню, відповів різко, владно.
– Ви мусите відкрити свій табір, на знак покори зняти свої пояси та повісити їх собі на шию, а ще лишити нам, як переможцям, усю здобич, що забрали по дорозі сюди і всю свою зброю.
– Ви не переможці! – аж збеленився Мстислав Романович. – Не бувати сьому!
А за його спиною ржали спраглі коні і поранені просили пити… По очах руських воїв бачив старий Мстислав, що довго ті не витримають: ну день, хай два від сили…
– Темник[200] Тсугир, – Плоскиня очима показав на широколицього татарина, – сказав, що вони двічі таке не будуть повторювати. Ні, то й ні.
Мстислав Романович озирнувся. Звісно, ті, хто стояв неподалік, – молодші князі й тисяцькі, і сотники, й прості дружинники, а тим більше, вої з ополченння, – вони всі чули, що пропонували татари. Та ніхто не заперечив; у їхніх очах великий князь бачив одне лиш бажання дірватись нарешті води й напитись…
– Нехай поклянеться, що кров не буде пролита.
Тсугир вислухав Плоскиню, насупив брови, невдоволено гиркнув.
– Темник рече, що татари клятви ворогу не дають. Вони лише своїм ханам на вірність присягають.
Великого князя охопив відчай. Він навіть спиною відчував, як росте в таборі напруга: он там річкова прохолода, там життєдайна вода, напитись котрої мріє кожен з воїв. Без неї скаженіють коні, вмирають поранені…
– Тоді поклянися ти, як християнин.
Плоскиня зиркнув на Тсугира і впевнено проказав:
– Клянуся, княже. Кров не буде пролита.
– Цілуй хрест!
Бродник витягнув з-під сорочки мідного хреста, приклався до нього губами.
Знову проказав щось Тсугир і Плоскиня перевів:
– Субудай-багатур зве на бенкет усих руських князів, воєвод і тисяцьких.
Любодар стояв у двадцяти кроках від київського великого князя, все чув і бачив. За літа, проведені на заставах, він надто добре вивчив степовиків. Маючи гострий зір і звіриний слух, чув, як відповідав татарин, бачив у його погляді зневагу і відчував недобре.