Голомозі й довгочубі кочовики вдарили зі свистом і вереском, дарма, що удвічі поступалися числом, проте чи не з десяток оболонців мало не одразу ж впали з коней порубаними. Любим устиг гукнути, щоб хтось гнав табун геть від города і вскочив у саму круговерть січі. Комонному з довгим списом важко протистояти замашному та легкому кривому мечеві кочовика. Любим крутився на всі боки, когось, здається, разив, від чиїхось ударів дивом відбивався – він забув про все на світі, навіть про табун; вимахуючи списом, бив і вістрям його, й оскепищем[132], і втоком[133]– як прийдеться. Йому дивом вдалося вибити з сідла двох вертких, мов змії, торків, отримавши при цьому лише неважку рану лівого плеча; табун тим часом зусиллями кількох оболонців зрушив з місця і потроху віддалявся на полудень, коли ж це раптом зі сходу налетіла ціла рать закутих у броню вершників. Любим вдарив, що було сили, вістрям свого списа в першого з них, проте воно тільки ковзнуло по щиту, а вже наступної миті сліпуча Перунова блискавиця поцілила йому прямо в голову, світ розколовся навпіл і тут же став непроглядним мороком: з розсіченою мечем варяга Інґвара головою, Любим упав під кінські копита несамовитого бойовища, а дружина Мстиші Свейнальдсона, числом до двох сотень, не зупиняючись, помчала далі на захід до спаленого Сохачевого, аби тільки швидше покинути сіверське межиріччя.
****
Не передати словами, що творилося в Коропі та на його посаді! Палаюча східна стіна, зруйновані торками житла, що теж місцями вже горіли, настіж розчинені обоє воріт, мужі зі зброєю, жони та отроки з відрами: хто біжить від Ятриці з повними води, хто до неї – з порожніми, княжі комонні дружинники, що виловлюють ще не полонених кочовиків, поодинокі сутички між окремими ковуями, котрі примудрились сховатися в руїнах чийогось житла та посадськими мужами, які повертались до своїх домівок, встелена трупами, просякла кров'ю земля кривих вуличок, оточений городянами великий натовп полонених у багнюці рову під західною стіною і над усим цим – лиховісний гамір вороння в небі.
Орогостя з Волхиткою вискочили за Полуденні ворота, аби поглянути на своє вбоге житло – що там з ним?! Велетенське Дажбоже Коло ось-ось мало торкнутися верхівок дерев на обрії й довгі темні тіні простяглися від трьох високих в'язів, що стояли одразу ж за Орогостиним житлом майже до самих воріт. Ледве жони звернули одесну, як з вузенької посадської вулички, що вела до Ятриці, раптом вихопилось з десяток комонних в сяючій під сонцем броні. Попереду баский, темно-бурий жеребець з довгою лисиною на лобі, що аж лиснів, по-лебединому вигнувши шию, повернувши набік невеличку горбоносу голову, ніс легкою риссю витязя в червоному корзні на лівому плечі, в шоломі, що мінився золотом та сріблом. Він був зовсім не старий, довгі русі вуса на поголеному підборідді майже сягали широких грудей, а світло-сірі очі, здавалося, самі випромінювали сяйво. Біла, розпушена на вітрі грива й такий же, вигнутий дугою хвіст розгарячілого коня аж майоріли й під низькими променями сонця відсвічували золотом – Волхитка оціпеніла й очей не могла відвести від мужа. Той стрівся поглядом з нею, у подиві повів навіть лівою бровою й мимохіть ледь притримав свого скакуна, через що той перемінив ногу, але не зупинився, поніс господаря далі – в город, і скоро той зі своїм почтом вже зник за стіною, а Волхитка так і лишилася стояти, мов громом вражена.
Якусь мить і Орогостя стояла, збираючись з думками, а потім спитала у доньки:
– Що сталося?!
– Це він... – тихо проказала Волхитка, не в змозі рушити з місця.
– Хто? Той, на коні?
– Так... Суджений мій...
– Зі сну?
Волхитка тільки мовчки кивнула матері у відповідь.
****
День, як вік... Раніше таке у Сивера в житті траплялося не раз – коли за день стається стільки всього, що іншому за весь його вік не пережити. Здавалося б, вже кому-кому, а йому до січі, до бойовища чи того ж поєдинку не звикати. Та ось поставив рід його воєводою, поставив зовсім неочікувано, несподівано і такий на плечі тягар опустився, що й кроку під ним не ступиш, так важко. Тримав його і йшов, ішов, зціпивши зуби, бо ніхто не повинен був знати, як тобі важко, і час плинув за тобою, а не перед. Нині ж, коли скінчилося все, скінчилося раптово, бо прийшов інший і зняв умить з плечей твоїх той тягар, ти з полегшенням видихнув, оглянувся навколо – ба, та ми з часом, вважай, на місці стояли...
Коли січа перетворилася на безжальне побиття ковуїв і ті почали кидати зброю на милість переможцям, він, весь з ніг до голови обляпаний чужою кров'ю, розвернувся й пішов назад, до воріт – огидно було пускати кров беззахисних, до того ж знав, що воно таке, ті князі, за довгий свій вік навчився триматись якомога далі від володарів. Згадавши про пораненого Рикуша, пішов його розшукувати. Знайшов у вічниці; старий лічець Хотен, знахар і ворожбит, порався біля непритомного, палаючого в гарячці коваля, Доманя й та не могла підійти до свого пораненого мужа. Ну й добре, що живий, трохи заспокоївся Сивер, а Хотен вже ж знає, що діє. По тому розвернувся і почвалав через Лугові ворота геть з города – до свого гнізда.
Вже смеркалося, він ішов берегом Коропа попід вербами, що вже скидали у воду побуріле своє листя і думав зовсім не про битву, а про те, що ось, залишився знову лише зі своїми двома топорами та бронею. Від Святок немає вже з ним Бримо, тепер невідомо, що сталося зі Слиньком та Птахом, хтозна, чи вціліло житло і де тепер його рідні... Отак просто стати знову одинцем на весь білий світ? Ще вранці, коли мав усе: вірну жону й дітей, і двір із теремом, коня, худобу й двох челядників, він навіть не замислювався про те, наскільки багатим є – не сріблом, а тим, що всякого срібла дорожче – двором своїм з домочадцями; угніздившись в ньому, швидко звик за ті кілька літ, що з родом живе, до свого кубла й десь насподі думки мріло: так і мусить бути – віднині й до самого скону, а як же іще? Та ось під вечір цього ж дня багатство те розвіялося, мов дим, а чи ж збереться тепер воно докупи?
Дарма, що сутінки ось-ось мали стати темрявою – навіть здалеку побачив: ціле його гніздо, не спалене! Швидким кроком пішов, зраділий, і біля воріт зустрів господаря собачий гавкіт: ще на початку літа взяв у Рикуша двох сірих цуценят – навзамін своєму Бримо. Тепер підрослі Сірко з Рябком, зачувши Сиверову ходу, зайшлися радісним гавкотом та скавулінням, з хліва подала голос непоєна Лиска, до неї долучилися голодні свині – навіть на душі стало легше – вдома! Роззброївшись, заходився вже потемну поратись і кінський тупіт почув лише біля самого тину: Слинько примчав на Птахові. На ходу розповів коротко, як перехопив його Любим та як жорновські мужі, більшістю піші, не на конях, довго обходили поза Ятрицею коропську ниву, скрадаючись у пущі, аби ближче підібратись до табуна торків, а коли зрозуміли, що на табун вже напали оболонці, бігли щодуху їм на допомогу і добре, що встигли, бо комонні торки посікли мало не половину їх, навіть Любим загинув...
– Любим?! – перепитав здивований Сивер. – Оце тобі...
– Казали, якийсь варяг розчерепив йому голову, – ділився почутим Слинько.
Сивер на ті слова тільки мовчки кивнув головою – Мстишині, виходить, коли втікали, на нього натрапили. "Ех, брате... Пощо було вдень нападати, при світлі?! Ночі не дочекалися... Хоч і не обіймалися ми з тобою, а все ж по крові найближчими були. Та смерть твоя мужня, легка, всім би такої..."
– А за тим, – вів далі молодик, – побачили ми, як торки ті біжать за кіньми своїми – десятками, сотнями: мокрі, бо Ятрицю долали, і так чешуть нивами, що тільки ну! Вони й нас не чіпали, а нам на них куди? – з нашою силою... Сажнів хіба сто між нами було. Так і подалися, мов ото птахи якісь перелітні – на полудень, у пущу, за табуном. Навіть полон свій покинули.
– Повезло сохацьким. Йдемо і ми своїх шукати, – кинув Слинькові Сивер, коли напоїли-нагодували худобу.
Той мовчки схопився йти, хоча не надто й уявляв собі, як це зробити поночі на неосяжному лузі, та ще й без їхньої однодеревки. Вони таки довгенько драли горло, йдучи спочатку понад Коропом, а потім і берегом Ужеті, аж до самого узлісся і вже коли, втративши всяку надію, збиралися повертатись, почули далекий голос Губара. Їхні перегуки чув, певно, увесь нічний луг, та все ж через якийсь час довбанка нарешті ткнулася носом в лівий берег Ужеті й Вишня з дітьми опинилася в обіймах Сивера.
У страшної Мари, жони Чорнобога є дві доньки – Карна та Желя. Як і матер їхня, ці не несуть людям ні радощів, ні веселощів – ніколи, за жодних обставин.
Послухай... Чуєш?! Стелеться над нічними нивами ледь чутний тихий плач... То Карна, Богиня поховань та плачів вже голосить за полеглими родовичами, коропцями й оболонцями. А в житлах людських сестра її, Богиня скорботи й печалі Желя навіює смуток та розпач в родинах загиблих. Сидять полеглі в своїх клітях, на лавах поряд з Дідом[134], біля печі, обителі Сварожича, перед котрим ще вранці творили вони требу рідним Богам; сидять обмиті, причепурені, в чисту одіж вдягнені, рани їхні приховані; сидять – прощаються з цим світом, з жонами, дітьми й онуками своїми, з житлом, власними натрудженими руками зведеним, а тепер чужинською навалою напіврозореним, з нивами своїми, з бором сосновим і лугом рідним та матінкою-Десною ненаглядною і вони єдині, хто не печалиться вже ні про що. Чекає на них довга путь – через Забудь-ріку, до Вирію, де стрінуть їх пращури й поведуть на тамтешні Луки Сварожі для життя вічного, несуєтного й радісного – як і личить тим, хто мужньо поклав голову за рід свій.
****
У щасливу годину повів Володимир свою дружину на ковуїв. Дарма, що торків було удесятеро більше: несподіваний удар комонних русів їм у спину, коли спішені ковуї нічого, окрім приступу, не бачили, та ще вчасна допомога обложених зробили з грізних кочовиків безпомічний, безпорадний натовп – зрадлива удача, забувши про степовиків, умить переметнулась до київського князя.
Звитяга окрилює. І не так уже й важливо суть, себе ти переміг, як тоді в Полоцьку, супротивника свого в смертельнім поєдинку, чи на чолі власної дружини кочовиків у кривавій січі.