їй навіть пощастило знайти вільне місце. Поклавши собі на коліна саквояж, думками перенеслася до Харкова.
9. ЗАЯЧІ ПЕТЛІ
У травні тридцять третього року Ольга Павлівна була як гість на пленумі донбасівської спілки письменників. Поїхала на той пленум аж ніяк не спокушена можливістю вислухати ідеологічно витримані доповіді та промови. На звороті офіційного запрошення Григорій Баглюк, редактор журналу "Літературний Донбас", дописав рукою, що він має намір після пленуму, в товариському колі, дещо прочитати з свого роману "Молодість", а також розповісти про цей ще незакінчений твір і ті труднощі, які виникли в процесі писання; він був би радий і вдячний Ользі Павлівні, якби вона змогла приїхати, щоб послухати і взяти участь в товариській гутірці. Баглюк не утримався, щоб не висловити компліменту, назвавши ніби між іншим, Ольгу Павлівну вимогливим і проникливим критиком.
Звичайно, Ольга Павлівна за критика себе не вважала. Вона тільки уважно стежила за пресою, де друкувались твори донбасівських письменників, і свої думки висловлювала у листах до Баглюка, або у розмовах з ним, коли траплялася нагода навідатися до Артемівського й заскочити до редакції. Зрідка на Баглюкове прохання, вона давала свої нотатки, що потім потрапляли на сторінки журналу. То яка ж це критика? Це — звичайне аматорство; мистецтво аматорства не терпить.
Слідкуючи за працею молодих літераторів Донбасу, Ольга Павлівна дивувалася їхньому швидкому зростанню. Зі своїми здібностями й суворими вимо-
гами до самих себе, вони за кілька років досягнуть значних успіхів. Уже й тепер Григорій Баглюк, Василь Гайдамака, Кость Гарасименко, Василь Торецький, Фелікс Ковалевський — відомі читачам. До того ж їх знають з виступів на літературних вечорах по клюбах як пропагаторів української культури.
Так думаючи про донбасівських письменників, Ольга Павлівна найменше боялася, що і їх може чорним крилом захопити й змести репресія, адже майже всі вони походили з родин трудівників фабрик та копалень. І якщо до письменників Донбасу Ольга Павлівна ставилася з винятковою прихильністю, то духовним їхнім провідником Григорієм Баглюком просто захоплювалась. Він здавався їй надзвичайною людиною: міцної будови, з волоссям золотавого кольору, з розумними зеленкуватими очима, що заглядали співрозмовцеві в душу. Його щира, сповнена лірики душа, завжди прагла чесности — людина, що не вміла кривити душею.
Цей пленум, що на нього приїхала Ольга Павлівна, було скликано з нагоди перебудови письменницьких організацій, вірніше їх самоліквідації. Колишнього "Забою" вже не було. Був організаційний комітет, і мала б утворитися філія спілки письменників України, а та спілка в свою чергу, стати філією всесоюзної спілки. Щоб довести свою єдність з пролетаріатом та робітничою клясою, пленум скликали в шахтарському селищі Північне. На пленум, як було відомо, мали приїхати з Харкова Олександер Верхівчук з Леонідом Травневим, а з Москви Анна Караваева. Ольга Павлівна навмисне пізно вирушила з дому, щоб якнайменше бути на засіданні. Розрахунок був непоганий; вона встигла захопити якесь голосування, після якого офіційну частину пленуму було закрито. Заля наповнилась гучними розмовами, сміхом і хмарами тютюнового диму. На сцені за президіяльним столом залишились столичні гості та Баглюк. Підходити до них було ніяково, а тому сіла в кінці залі й терпеливо чекала. Але Баглюк вже її побачив і, щось сказавши столичним гостям, зіскочив зі сцени й легкою ходою пішов до Ольги Павлівни.
— Дуже радий вас бачити! — ще здаля простягнув він руку. — Я вже побоювався, що вам щось перешкодило. Ходіть, Ольго Павлівно, познайомитися з гістьми.
Розмовляючи, вони зійшли на сцену. Статечна Анна Караваева подала руку з такою байдужістю, ніби виконувала неприємний обов'язок.
Раптом в залі хтось голосно запитав:
— Хто тут Олександер Верхівчук?
Це вже третя телеграма з Харкова, і втретє повторюється та сама сцена. Вусатий працівник пошти, що своїм гучним, сповненим загадковости голосом гукав Верхівчука, хутко помарширував через залю і вручив адресатові папірця. Цього разу, подаючи Верхівчукові телеграму, не стерпів, щоб не додати:
— Важлива, дуже важлива...
Верхівчук розгорнув папірець, неприродно кліпнув очима, обличчя йому видовжилось.
Травневий, затамувавши віддих, напружено дивився на колеґу.
— Що сталося? — запитав він.
— Микола застрелився, — чужим голосом відповів Верхівчук, — Микола Хвильовий...
В залі розмови притихли, усі напружено чогось чекали. Ольга Павлівна відвела Баглюка від людей і, прощаючись, сказала йому декілька підбадьорюючих слів. Баглюк лише зітхнув і безпорадно розвів руками. Не пощастило їй почути Баглюкову "Молодість".
Надворі люди квапилися. Ольга Павлівна виглядала, чи не їде по неї підвода, що стояла в тутешньому транспортовому відділі. Звідкись взявся біля неї невеличкий дідок з потертим портфелем; вузька і гостра, як в стародавніх азійців борода, й такі ж вуса надавали обличчю особливого виразу. Він зняв з голови картуза й чемно вклонився.
— Мені не хочеться, щоб ви вважали мене за нахабу, — спокійно мовив він, — я маю намір звернутися до вас з питанням.
— Прошу дуже, адже не кожне питання буває нахабним, — відповіла Ольга Павлівна.
— Чи не можете мене взяти до Підверб'янки?
— Ви з Підверб'янки?
— Я на кожній копальні вдома, а постійно мешкаю в Харкові.
— Якщо ви харків'янин, а в Підверб'янці будете щось робити, то підвезти треба.
— Моє прізвище Безпалько Олекса Петрович, — відрекомандувався він, тримаючи в руці картуза. — Ваше Ім'я, Ольго Павлівно, мені дуже відоме, тож будемо вважати, що знайомство відбулося. В Підверб'янці я нічого не забув, лише хочу використати вільні дні, щоб ще раз побувати у вашій славній околиці.
— Не розумію вас, Олексо Петровичу, — дивувалася дідусевими поясненнями Ольга Павлівна.
— Я й сам себе не розумію, мабуть, така вже моя вдача; люблю користатись з нагод. Я й до письменників на їхній пленум приїхав з Харкова тільки тому, що знайомі залізничники довезли без грошей.
— Але чому ви хотіли дістатися саме до письменників, а не до медичних працівників? — дивувалася Ольга Павлівна. — Може й ви щось пишете?
— Ні, до того у мене не дійшло, хоч дещо спільне з письменниками маю, навіть декому допомагаю своїми порадами.
— Порадами? — здивувалася Ольга Павлівна.
— Не лише порадами, але й своїм шахтарським досвідом ділюся, фактичний матеріал даю. Василь Гайдамака свою повість "Пугачівська рудня" побудував на моєму матеріалі; Баглюк також дещо використав для свого роману. Якщо хочете знати, то Грицько мій хрищеник, — так можна сказати.
— А що ж криється за вашим "можна сказати"? — цікавилася Ольга Павлівна.
— Цей момент потребує деякого з'ясування, та часу ми вже не маємо, — казав Безпалько, дивлячись на підводу, що хутко до них наближалася.
Обоє спритно вилізли на тачанку й всілися поруч. Незабаром вони вже летіли широким степом, приємно розмовляючи. Безпалько мав що розповісти.
— Приїхав я з Харкова, щоб побути серед письменників і почути Грицьків роман. Так і не прочитали... Якщо хочете знати, то навернув Грицька на українську мову не хто інший, а у власній особі Олекса Безпалько. Грицька я знаю давно, а з його батьком Микитою я приятелював. Шестеро дітей було в Микити, усі руді, як розквітлі соняшники, і усі перейняли від батька дві риси: працьовитість і любов до книжки.
Безпалько оповідав Ользі Павлівні, що його увагу привернув Баглюків хлопець Грицько. Завдяки книжкам та уродженим здібностям, хлопчина придбав самотужки деяку освіту. Книжок не бракувало, бо Безпалько за багато років зібрав, на його погляд, найцінніші і Грицько міг користатися ними як своїми. Ріжниця у віці не перешкоджала їм частенько зустрічатися, щоб з якоїсь нагоди подискутувати як рівний з рівним.
Безпалько бачив, що Грицькові в шахтарському селищі вже тісно. Але який життєвий шлях він собі вибере? Грицько відповів йому ділом: він відчув себе поетом і наполегливо опановував складну техніку й майстерність. Його вірші друкувались у газеті "Молодий шахтар" та журналі "Забой". Безпалько ними не захоплювався, навіть був засмучений — не змістом, а позиченою мовою. Він казав Грицькові: "Гаразд, ти — ідеаліст, ти вирушаєш на боротьбу за побудову щасливого життя у всесвіті, але яке ти маєш право нехтувати тією нацією, що тебе породила, і про яку ти навіть у вірші згадав, мовляв, серце твоє чомусь засумувало, може за степом широким, де на коні твій дід-запорожець чвалав. Чому ти користаєшся позиченою мовою, а нехтуєш рідною? То навіщо ти здався свойому народові? Не дивись, Грицю, на Донбас як на російську провінцію, а дивись на нього як на серце України, будь, Грицю, чесним онуком свого діда-запорожця, пиши мовою народу, йому віддай свої здібності. З цього треба починати боротися за всесвітнє щастя!"
Безпалькові думки Григорій спростовував і дивився на нього як на старосвітську людину.
Треба було Григорієві залишити шахтарське селище, щоб потім працювати в редакції артемівської газети, вчитися в московському інституті журналістики, відслужити в армії на Кавказі, витратити багато часу на спостереження, обміркування й зрозуміння баченого, щоб знову опинитися в Донбасі, але вже повістярем українським і редактором українського журналу.
Безпалько вважав, що ті давні суперечки у якійсь мірі, може й позасвідомо, прислужилися Баглюкові у перегляді власного світогляду.
Ольга Павлівна з цікавістю слухала розповідь говіркого приятеля. Вона привезла його до своєї хати, де він декілька днів розповідав і, здавалось, був невичерпний. Безпалькова цікавість привела його свого часу на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. Він відвідав у Чернігові Михайла Коцюбинського; двічі зустрічався з письменником Нечуй-Левицьким, їздив у Київ до редакції газети "Рада", і дуже шкодував, що не міг зібратися з грішми на подорож до Львова, щоб познайомитися з тамтешніми українцями.
По декількох днях гостювання в Ольги Павлівни, Безпалько почав нетерпеливитися з від'їздом, хоч не хотілося цю бідну інтелігентну людину відпускати. Намовила взяти гроші на квиток і пообіцяла відвідати його в Харкові.
* * *
Два роки проминуло з того часу, як вона ввостаннє бачилася з Безпальком.